Півтора місяці у бункері, ще місяць у полоні. 144 українських захисників повернулись на батьківщину завдяки черговому обміну полоненими. Це найбільший обмін від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну.
Звільнені військові мають важкі ушкодження: вогнепальні та осколкові поранення, вибухові травми, опіки, переломи, ампутації кінцівок. Усі вони отримують невідкладну медичну та психологічну допомогу в Запоріжжі.
– Більшість хлопців були з міннно-вибуховими травмами різного ступеню тяжкості. 90% потребували подальшого лікування. Першу необхідну допомогу вони отримали у нас в лікарні. Подальша евакуація на місто Дніпро в процесі, – каже Олексій Рясний – лікар-хірург вищої категорії 9-ї лікарні Запоріжжя.
Зі 144 звільнених – 95 оборонців «Азовсталі». Серед них – 43 військовослужбовці полку «Азов».
Операційна в бункері
Воїн з Чернігова Владислав отримав поранення у Маріуполі та опинився у бункерному шпиталі на МК «Ілліча», а пізніше потрапив у ворожий полон.
– Ще з кінця зими ми виконували завдання у маріупольському напрямку в рамках Операції Об’єднаних сил як піхота – боронили Маріуполь. 6 квітня ми були вже біля заводу «Ілліча». Там мене й було поранено. Міна впала в декількох метрах від мене. Пощастило, що це був кут будівлі, тому осколки не всі прийшлись на мене, а тільки частина. Може, тому я і вижив, – розповідає нам Владислав.
Владислав говорить, що він отримав численні осколкові поранення у живіт, а також у кінцівки. Навіть зараз, після декількох операцій у цивільній запорізькій лікарні, ноги воїна мають сліди цієї фатальної міни – осколки настільки дрібні, що простіше з ними жити, ніж прибирати.
– Так, нас – поранених – під обстрілами спустили в бункерний шпиталь підприємства. Там мене прооперували в тих умовах, які дуже відрізняються від звичайної лікарні, бо майже не було води, мало світла, не вистачало перев’язочних матеріалів. Мене постійно нудило, я бачив свої нутрощі. Чесно кажучи, не сподівався вижити, – пригадує Владислав.
Військовий каже, що в бункерний шпиталь був настільки інтенсивний потік поранених бійців, що медики просто не встигали надавати всім допомогу. Закінчувалась їжа, вода, медикаменти.
У бункері було більше 250 поранених. Хто міг вийти з бункера – робив це, але підприємство оточили окупаційні війська й це була вірна загибель.
– Весь цей час – приблизно два місяці – окупанти скидали бомби на завод, міни, працювала ворожа артилерія. Не було вже у них ні їжі, ні медикаментів, ні боєприпасів.
Тому довелося здатися у полон. За гратами «ДНР» під Донецьком Владислав провів близько двох місяців, де мріяв про повернення додому. Наразі визволений боєць проходить лікування у Дніпрі.
Полон у “ДНР”
З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну маріуполець Олег пішов служити в ТРО. Разом з братом вони захищали рідне місто. На жаль, 8 квітня брат Олега отримав фатальне поранення в голову – врятувати його було не можливо. Наступного дня під жорсткий обстріл потрапив і сам Олег. З пораненнями стегна він опинився у бункері «Азовсталі», де розгорнули мобільний шпиталь для військових. Півтора місяця у вкрай складних умовах майже без їжі, без повноцінного лікування. А потім – полон окупантів на Донеччині.
– Нас вивезли до Новоазовська. Ми там побули три дні, а потім нас перевезли в Донецьк – в 15 лікарню. Ми там залишалися півтора місяці. Та лікарня була як шпиталь. Там були і ми, українці, й поранені так званої “ДНР”. Ми в одному шпиталі були, тільки в різних корпусах. Ми були під охороною, – каже Олег.
Військовий говорить, що місцевий персонал, звичайно, був налаштований вороже відносно поранених полонених. Від «ДНР»-івських санітарок часто можна було почути побажання смерті нашим військовим. Один із командирів погрожував пораненим. Але, в цілому, на тій каші з водою, яку давали українським захисникам двічі на день, можна було вижити. Лише вижити і сподіватись на повернення додому.
– Те, що я там побачив: людей, які зомбовані телевізором – російською пропагандою. Вони дійсно вірять у те, що це ми, українські військові, обстрілюємо свої міста й мирне населення. Це геть нелогічно, ми мирно жили у своїй країні – нікого не чіпали, ворожа армія прийшла до нас і зараз, на їхню думку (жителів «ДНР» і росіян – ред.), все, що ми маємо робити – це змиритися, з тим, як у нас відбирають нашу землю, ресурс, убивають наших людей. Вони дійшли до того, що навіть не в змозі включити мізки й проаналізувати ситуацію. Вони вірять, що ми у всьому винні. Це нонсенс. Як це так? Це ж не ми до вас прийшли, а ви до нас. Це не ваші – не російські міста – зараз під обстрілами, а наші – українські!
– резюмує Олег.
“Не було, що їсти, пити, чим оборонятись…”
Сергій, морпіх із Бердянська, який пішов служити ще у 2014-му, отримав поранення у Маріуполі. Переживши бомбардування міста російським ворогом, він, поранений, разом з побратимами був заблокований у бункері на заводі «Ілліча», а потім опинився у ворожому полоні.
– Ну, служити я ще пішов у 2014 році, коли почалася російська агресія на Україну. Всі розсудливі люди Бердянська чудово розуміли, що ця людина (путін – ред.) хоче, і що їй потрібний сухопутний коридор, що війна у Бердянську буде в будь-якому разі. Потім був проміжок часу, коли я півтора-два роки не служив. Після чого назад пішов у морську піхоту, підписавши контракт, – розповідає нам воїн.
Так само Сергій був поранений, захищаючи від ворога Маріуполь. Він потрапив у бункерний шпиталь, де, заблокований разом з побратимами, провів біля двох тижнів. Тим часом, в окупованому Бердянську залишились батьки Сергія. Свою родину – дружину й сина – він встиг евакуювати до Запоріжжя.
– У полон ми потрапили через те, що наш підрозділ уже був не боєздатний: не було, що їсти, пити, чим оборонятись. Багато хто загинув у тих бункерах. Тобто ситуація була безвихідна. Але такого ніколи не було, щоб ми повністю втратили надію. Завжди надія залишалась. Нехай «друга армія світу» втрачає надію,
– каже Сергій.
За словами військового, швидкі з Донецька завантажили всіх поранених і відвезли в Новоазовськ у лікарню для поранених полонених. Там Сергій провів більше місяця.
Медики говорять, що багатьох поранених воїнів доведеться переоперувати, тому що ані в бункерах, ані в полоні вони не отримували належну медичну допомогу. Найважчих пацієнтів евакуювали до Дніпра та інших міст України.
Читайте також “Чи є життя на лінії фронту: як під обстрілами виживають селища Запорізького регіону“.
Головне фото – з відкритих джерел