Обстріли, бомбардування, зруйновані будинки й дитина з особливим захворюванням. Жителька Маріуполя Юлія Д`яченко, яка вирвалась із пекла російських окупантів у Запоріжжя, розповіла нам, як врятувала свою маленьку доньку з муковісцидозом і 9-річного сина.

Юлія приїхала до Запоріжжя лише наприкінці червня, за 4 місяці встигнувши побачити всі жахи війни в рідному Маріуполі. В неї на руках 4-річна донька Даша, якій постійно потрібні ліки й кисень у балонах, а також 9-річний син Діма, що почав заїкатися після обстрілів та побачених ворожих ракет. З нею онкохвора мама Олена.        

Початок пекла

– Маріуполь – наш дім. Коли росія напала на Україну, у Маріуполі було дуже страшно та небезпечно. Усі це знають. Ворог сильно бомбардував Маріуполь. Ми ховалися у сусідських підвалах, бо в нас свого не було. Там один підвал обладнано – буржуйка була, газовий балон – можна було якийсь час жити, – розповідає Юлія.

Як все було… спочатку було і світло, і вода, і продукти у магазинах. Але, як ми вже знаємо з історій маріупольців, на другий тиждень повномасштабного вторгнення ворога відключили електроенергію, газ, воду. Бомбардування були моторошними.

– У Даші муковісцидоз – тяжкий перебіг захворювання, який ми виявили ще у її 1,5 роки, коли «пішли» перші пневмонії і вона почала задихатися. Коли ми вирвалися нарешті до Запоріжжя, то одразу лягли до лікарні. Доньці потрібні ліки, постійне спостереження фахівця. А головне – кисень. Якщо не буде кисню, вона може не вижити. І за тих надважких умов у Маріуполі, це було головне, про що я хвилювалася, – каже Юлія Д`яченко.

7 березня родина збиралась їхати до Харкова, щоб лікувати Дашу, але не вийшло – життя розпорядилось інакше.

– Ми залишились у Маріуполі. І, звичайно, нам довелося зіткнутися з багатьма труднощами в тій ситуації, коли довкола бомблять ракетами, авіабомбами повністю руйнують будинки, артснарядами та мінами вбивають людей. А в мене, мало того, що діти, за яких страшно – їх годувати треба, то ще й донька з таким складним захворюванням і чистий кисень – це перше, що їй потрібно постійно. Його довелося видобувати дуже непросто, буквально бігати під кулями та мінами, – пригадує жінка.

Юлія – мати-одиначка: син від першого чоловіка, а дочка від другого. На жаль, чоловіки забули про своїх дітей, лишивши жінку сам на сам з проблемами.

– З Дашиним татом ми розлучилися, коли я була на п’ятому місяці вагітності. Він сумнівався, що це його дитина. Навіть тест на батьківство замовляв. Дізнався, що дочка його і все одно відмовився від неї. Якось я попросила просто здати для неї кров, але він проігнорував це моє прохання. Він просто «відморозився», і я після того зрозуміла, що більше з ним спілкуватися не буду. Нині я навіть не знаю, де він і що з ним.

У Юліної мами Олени, з якою вона виїхала разом, виявили онкологію з метастазами у черевній порожнині. Операцію їй зробили місцеві хірурги на початку червня. Це було складно, через проблеми з водою та електрикою в Маріуполі. Зараз Олена проходить хіміотерапію.

– Чому ми не виїхали одразу? По-перше, я дуже боялася бігти кудись із дітьми під обстрілами. Мені просто за водою було страшно ходити. Якось я йшла за водою, і був сильний приліт у сусідній будинок. Це було страшно. Я зрозуміла, що якби вийшла на хвилину раніше і підійшла до того будинку, мене вже не було б у живих. І це, як ви розумієте, була не єдина така ситуація. Ми мешкали в Іллічівському районі. Наш будинок залишився цілим після того прильоту, тільки хвіртку та паркан пошкодило, – розповідає Юлія.

У пошуках кисню

Неподалік від будинку родини Д`яченків розміщувався штаб батальйону «Азов». Коли маленька донька зовсім почала задихатися, жінка пішла до  військових.

– Кажу: «Хлопці, ось так і так, донька хворіє. Допоможіть із ліками». У них, звичайно, нічого такого не було, і я пішла у бік вже зруйнованої 5-ї лікарні, сподіваючись щось знайти в тих приміщеннях, які залишилися цілими. Мені військові казали: «Куди ти йдеш? Там міни!». Але що мені залишалося робити? Я пішла однаково. Що мені залишалося робити? І я мала рацію, бо таки знайшла там два балони з киснем. Так, я намагалася дуже пильно дивитися під ноги, щоб не наступити на міну. Їх видно, звичайно, якщо звертати увагу… і в самій лікарні було страшно, тому що стеля розбита висіла наді мною – могла обвалитися будь-якої миті. Я з медициною «на ти», і коли побачила ці балони, просто схопила їх і пішла. У доньки сатурація на той час вже була дуже небезпечна – 67 та 70.

Юлія каже, що «була на сьомому небі від щастя», коли тягла додому ці балони з киснем. То була середина березня. Тих балонів вистачило до кінця травня в ощадливому режимі: 1-1,5 рази на день Юлія давала дочці дихати.

З їжею, звісно, ​​було також дуже важко. Їли мало й лише те, що змогли видобути під завалами в зруйнованих складах магазинів. Трохи пізніше вже підвозили російську гуманітарку. «Там не було на що дивитися, звичайно, але якось вижили», – зауважує Юлія.

Чекаючи допомоги лікарів

– Якось я потрапила під обстріл, коли шукала педіатра для Даші. Нам терміново була потрібна допомога, щоб розрахувати дозування ліків («Меропенем») і я знала, що в сусідньому кварталі на вул. Металургів мешкає лікар. Дуже сподівалася, що він на місці. Коли поверталася назад, був перехресний обстріл і я потрапила прямо в цей момент у це місце. Мене врятував чоловік, який прикрив і, вихопивши мене, відштовхнув за ріг будинку. Якби не він, то навряд чи я б вижила, бо снаряд упав за 20-30 метрів від того місця, де я була, – пригадує наша героїня.

Так, родина залишилась у Маріуполі, бо спочатку не змогли виїхати, а потім чекали на лікарів, сподіваючись, що хтось приїде. Із середини квітня у Маріуполі вже було не так небезпечно, бомбили менше. У травні окупанти бомбили «Азовсталь», бо там були наші військові.

– Потім ми навіть змогли гуляти вулицями, але вигляд міста був жахливим. Розруха, трупи вулицями… чорні та зелені… які хочете. І військові, і цивільні, бачила одну загиблу дитину. Кисло-солодкий трупний запах ні з чим не переплутати. Це дуже залишилося у пам’яті. Травень-червень було тихо, але була гуманітарна криза – з їжею та комунікаціями, як і раніше, були проблеми. Я намагалася ні про що погане не думати навіть у такій ситуації та сподіватися на краще – на те, що ми виживемо. Прокинулися – добре, заснули – добре. Поступово психіка звикає та адаптується до того, що відбувається, – пояснює жінка.

Евакуація до Запоріжжя

Між тим Даші ставало все гірше, бо не було кисню. Вона була млява, багато спала, мала тяжке дихання. Мама Юлія дуже за неї хвилювалася й постійно сподівалась на виїзд і допомогу волонтерів.

– Син (Діма) теж дуже психологічно постраждав. Даша у свої 4 роки ще не так розуміла, що відбувається, а йому (синові) було дуже страшно від обстрілів та бомбардувань. Одного дня пізно ввечері він побачив у вікні прямо ось перед собою величезну кулю, що світиться – це була бомба або ракета, яка розірвалася неподалік. Наш будинок добре так потрусило, навіть дах заходив ходуном. Після цього він почав заїкатися і пісятися вночі, постійно плакав. Дуже боявся. Наразі вже нетримання сечі пройшло, але нервова система сильно підірвана. Істерики продовжуються і синові теж надають психологічну підтримку, – розповідає Юлія.

Жінка каже, що весь цей період у родини просто не було шансу виїхати в Україну, а виїзд у росію, навіть, не розглядався.

– Єдине, на що я сподівалась – це на зв’язок з нашими волонтерами. Рішення про виїзд ми прийняли лише наприкінці червня, коли з’явився інтернет зв’язок. Через соцмережі ми знайшли активістів нашої спільноти муковісцидозників. Вони взагалі думали, що нас більше немає в живих. Особливо хвилювалися про Дашу – не вірили, що вона вижила без кисню. Але якось ми вижили, я витягла свою «мишку» , – посміхається Юлія.

Родина Д`яченків виїжджала з Маріуполя на волонтерській автівці.

– Ми їхали колоною спочатку через трасу, а потім завернули на поле – це давало більше шансів виїхати. Так, звичайно, їхати полями теж було небезпечно, бо нерозірвані міни навколо, але нам пощастило. До Бердянська пройшли близько 7-10 російських блокпостів. І, приблизно, таку ж кількість з Бердянська до Василівки. У Запоріжжі нас одразу поклали до лікарні. Тут ми отримали медичну та соціальну допомогу, – резюмує Юлія.

Наразі маріупольська родина знаходиться в Австрії, де 4-річна Даша проходить лікування.  

Читайте також: «Маріупольський щоденник»: як родина з Маріуполя пережила пекло на Землі