В Україні найкращі воїни: вони розумні, сильні, кмітливі, досвідчені, багатогранні, красиві. 23-річний запорізький захисник Іван Мінченко саме такий. Мріяв про археологію, вчився на юриста, а став захисником рідного краю й завзятим активістом. Отримав чисельні поранення в бою й нагороди. Після тривалого лікування, повертається до своїх побратимів у рідний батальйон до 110 бригади.  

З Іваном ми говорили про військову службу, тероборону, успіхи на фронті, партизанський рух і про мирне життя.

Іван Мінченко вдома, фото автора

Завдяки навичкам з тактичної медицини я живий

Іване, з чого почався ваш шлях військового?

– Я вважаю, що мало хто народжується з метою пов`язати своє життя з військовою службою. Зі мною така сама історія. До війни я займався розвитком тероборони. У нас була невеличка група зацікавлених людей, які зустрічалися й відпрацьовували ті навички, завдяки яким я сьогодні живий. Коли мене було поранено, мої побратими одразу ж надали мені правильну медичну допомогу. Це все знання з тих самих часів до повномасштабного вторгнення російських окупантів. Навички тактичної медицини.

Хто Ви за фахом?

– В мене немає військової освіти. Я юрист за фахом. На військову кафедру не захотів вступати, підписався на службу у військовому резерві. Наразі я також працюю в ай-ті сфері з одеською компанією, яка дуже допомагає захищати країну від ворога. Багато хто з працівників компанії пішов воювати.   

Чому саме тероборона?

– Розвитком тероборони ми займались з великим ентузіазмом, розуміючи перспективність і необхідність цієї діяльності. Це ми з побратимами розуміли вже тоді й бачимо наразі, що були праві. Професійні бригади – це захист міста. Всі не можуть бути на фронті й вести наступальні дії, хтось має залишатись у містах і захищати їх. У нас густо населена країна й населені пункти.

Іван Мінченко з побратимами, фото надане героєм матеріалу

24 лютого ми пішли захищати країну…

24го зранку ми з побратимами вже були у військоматі. Ми автоматично мобілізувались 24го. Кожний зайняв своє місце й практично ту посаду, що в теробороні. Ми вже були підготовлені, але зброю отримали не одразу, хоч у багатьох уже була своя зброя.

Розкажіть про бої у Мелітополі й місцевий партизанський рух. Якщо це можна.

– Звичайно, можу сказати те, що не нашкодить і, за великим рахунком, відомо: майже спочатку в Мелітополі почались вуличні бої. Ми не були підготовлені, це правда. Ми намагалися утримати Токмак й Пологи. Батальйон наш мелітопольський тримав бій. Без будь-яких наказів люди брали зброю й виходили стріляти в колони окупантів. Підпалювали бронетехніку. Я не був тоді в Мелітополі. Я був у Запоріжжі. Просто добре знаю людину, яка там була й брала участь у боях.

Щодо партизанського руху, то це «Рух опору». Треба розуміти, що більшість місцевих жителів – України, Запорізького регіону, Мелітополя зокрема – не раді окупантам. І жоден партизанський рух не можливий без підтримки місцевого населення.

Про тимчасову окупацію частини Запорізької області

Чому так сталося? Чому не можливо було зупинити російських терористів із самого початку?

– Ви маєте розуміти, що у тероборони Збройних Сил України немає танків та іншої важкої техніки, а тільки звичайна стрілецька. Як зупиняти нею ворожі колони? До нас молоді хлопці приїжджали неповнолітні й просилися. Ми не мали права їх брати, але я взяв на себе відповідальність і попросив хлопців допомогти копати окопи. У нас люди приїздили на цивільних машинах для вантажних перевезень. Ми разом – наш підрозділ і вони – на звичайних «газельках» їздили на полігон, щоб брати снаряди артилерійські, брати РПГ-7, РПГ-26, міни, брати вибухівку, щоб мінувати мости. Армія й народ були абсолютно єдині.   

Іван Мінченко на службі, фото надане героєм матеріалу

Іване, ви тільки завершуєте довготривале лікування після поранень. Як ви отримали поранення? Як це пережили?

–  Та як пережив? Пощастило. Сумно, що двоє моїх побратимів не пережили… Барс, наприклад, був одним з найпрофесійніших, сильних, підготовлених. Це велика й складна втрата для нашого батальйону. Це сталося у Новодарівці. Нас було 15 людей, на нас їхала колона ворожої бронетехніки. Почалася перестрілка… от, власне, так це і сталося. По мені вели вогонь із кулемета – метрів 200. Поранений, я лежав у полі. Мені пощастило, що перед цим був дощ, поле було зоране й міни летіли трішки вище мене, плюс вага в мене не надто велика.  

Які поранення ви отримали?

– Чотири вогнепальних на ногах. На щастя, не заділо нерви. І на руках осколочні (мінні) поранення. На лівій руці зайшов уламок міни у нервове сплетіння, тому й досі рука не працює, як треба. Багато уламків дістали, а деякі залишились і надалі будуть зі мною. От рука постійно болить, але я намагаюсь не приймати знеболювальні, а робити вправи нею (рукою).

Чим Ви захоплювались у дитинстві й підлітковому віці?

– Я жив на «Пісках». Часто гуляв, любив викопувати щось, шукати. Була така мрія стати істориком, археологом. У якійсь мірі я цю мрію таки втілив в життя, бо неодноразово їздив на розкопки з історичним факультетом ЗНУ. Але все ж таки, обрав юрфак – було цікаво вивчати закони. Взагалі-то, була історія, коли в дитинстві мене питали, ким я хочу стати, я відповідав: «бандитом»))).    

Читайте також:

Запорізький волонтер, що повернувся з полону, продовжує евакуювати людей

Заяви колаборанта Балицького: майже без фактів і з маніпуляціями

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.