Родина Пашкових 10 жовтня мала б відсвяткувати річницю весілля, але цього року Анастасія та Олександр далеко один від одного. Жінка з маленькою дитиною у Запоріжжі, а її чоловік — у полоні. Вже пів року жінка не отримувала від нього жодної звістки.

27-річний Олександр Пашков потрапив у полон у Маріуполі на початку квітня. Він служив у складі 501-го окремого батальйону морської піхоти, у 36-й бригаді старшим матросом. У лютому батальйон знаходився у селищі Широкине, а на початку березня перейшов на захист Маріуполя.

Останнє смс від чоловіка Анастасія отримала понад пів року тому

Як розповідає дружина Олександра Анастасія, коли почалася війна, чоловік сказав, що захищаючи країну, відчуває себе на своєму місці й не боїться.

Шлях військовослужбовця Олександр обрав ще у 2014 році, коли пішов служити до 55-її окремої артилерійської бригади «Запорізька Січ». У морську піхоту перейшов у 2017 році. Чоловік родом із Запорізького району, але з дружиною вони мешкали у Бердянському районі, у селі Салтичія. Подружжя жило разом два роки та виховували сина.

Анастасія з сином Ромчиком, якому нема ще й двох рочків, зараз живе у Запоріжжі, вона виїхала з окупації у травні. Життя жінки сповнене очікування на коханого чоловіка, звістки від якого не було вже пів року — останнє повідомлення зі словами “Я вас люблю” прийшло від нього 3 квітня, у цей же день Олександра, ймовірно, взяли у полон російські загарбники.

Анастасія згадує, що востаннє побути разом із чоловіком їм вдалося саме напередодні війни, коли він приїхав у відпустку:

– 1 лютого він приїхав з Широкиного у відпустку на 15 днів, а вже 10-го лютого його викликали з відрядження та сказали терміново з’явитися. Коли виїжджав, то попередив, що ми маємо зібрати речі та документи, щоб все було готове про всяк випадок. Ми залишилися з моїми батьками.
Наприкінці березня, він написав, якщо візьмуть Маріуполь, то ми маємо виїжджати. Сказав, що він нас знайде.
До кінця лютого він за можливості сам виходив на зв’язок, писав мені смс.
З кінця лютого і до середини березня зв’язку у мене з ним не було.
Іноді приходили повідомлення на телефон з невідомого номеру, що з ним все нормально, що він живий. Це повідомляли військові, які з ним служили та яким вдавалося зловити зв’язок.
А в середині березня Сашко зателефонував та розповів, що у Маріуполі отримав поранення, рятуючи одного зі своїх побратимів, – розповідає Анастасія.

“Не хочемо, щоб про наших чоловіків забували”

– Як ви дізналися, що він потрапив у полон?

– Його батальйон у Маріуполі був повністю розкиданий — хтось перебував на заводі імені Іліча, хтось — на “Азовмаші” і кілька осіб – на “Азовсталі”. Нещодавно стало відомо, що Саша був саме на “Азовмаші”. Про це розповіли хлопці, яких звільнили з полону після обміну.
Останній раз у нас вийшло побалакати на початку квітня, а 3 квітня було останнє повідомлення — “Я вас люблю” і все. Вже потім ми з дружинами інших полонених зрозуміли, що саме у цей день наших чоловіків узяли у полон. Знайшли відео на ворожих каналах, де я впізнала свого чоловіка.
Я звернулася до частини й там надали підтвердження, що він дійсно у полоні. Більше інформації немає.

– Після квітня ви не отримували звістку від чоловіка?

– Вже пів року він у полоні й за весь цей час ані дзвінка, ані повідомлення від нього не було. Деяким дівчатам почали приходити листи від чоловіків, а у мене — тиша. Єдине джерело інформації — хлопці, яких обміняли, вони розказували, що бачили його. Вже і це добре, бачили — значить живий.
З нашого батальйону загалом поміняли близько 20 хлопців, а у полон взяли близько 250. Ми всі дуже переживаємо та важко переносимо цю невідомість.
З дружинами наших морпіхів ми створили групу у соціальній мережі, де обмінюємося інформацією та підтримуємо одна одну. Понад усе хочемо, щоб наші чоловіки повернулися, щоб про них не забули. Люди багато знають про полонених на “Азовсталі”, але вони були не тільки там. Багато хлопців були й на інших підприємствах. І всі вони заслуговують, щоб про них пам’ятали та робили все для їх порятунку, – наголошує Анастасія.

Захищаючи країну, почувався на своєму місці

– Щось розповідали хлопці, яких звільнили з полону про Олександра ?

– Інформації дуже мало. Казали тільки, що коли вони відходили у Маріуполь, чоловік розвозив їжу, воду та боєприпаси прямо під обстрілами, бо це було необхідно. Він багато кому допомагав, вивозив з поля бою, так би мовити. Саша у мене дуже сміливий, я знаю.
Йому подобалося служити, він навіть планував піти далі навчатися у військовий ліцей. Коли почалася війна, він мені сказав, що він себе почуває на своєму місці та йому не страшно. Він справжній захисник. Я вірю, що він повернеться додому.

– Як ви тримаєтеся з дитиною, хтось допомагає?

– Моя мати та сестра також виїхали з окупації, у селі залишився батько, дідусь і бабуся. Ми тримаємося, хоч це і важко.
Син дуже сумує за батьком, так чекає, підходить до дверей та вимовляє “Тато”. Нещодавно запитав у мене: “Мама, де тато?” Я навіть не знала, що йому відповісти…

Читайте також: Російські ракети щоденно вбивають мирних запоріжців  

Як змінилася риторика росії щодо Запорізької області за 7 місяців повномасштабної війни