Війна розставляє приорітети. Наразі військові, медики й рятувальники є найважливішими профі, що борються з ворогом на передовій.

За останні тижні Запоріжжя втратило більше сотні цивільних жителів – люди загинули в своїх домівках від прильотів ворожих російських ракет. Приблизно така ж кількість поранених. Їх життя рятують запорізькі лікарі, зокрема хірурги, даючи шанс на нове життя.    

Запорізький хірург-травматолог Максим Кожем’яка, що працює з пораненими військовими й цивільними, розказав нам про нюанси роботи, забезпеченість лікарів, реабілітацію військових.  

Ситуація після обстрілів Запоріжжя

Пане Максиме, напевно об`єм роботи у запорізьких лікарів, у зв`язку з сумними подіями – прильотами ворожих ракет у житлові будинки – зріс?

– Так, події сумні, але до нас в обласну частіше поступають поранені з районів: Оріхів, Токмак, тощо. Звичайно, їх кількість не меншає, бо ворог не припиняє постійні обстріли цивільних об’єктів.

Ви зараз працюєте у Запорізькій обласній лікарні, а до цього ще у військовому шпиталі. Чи вистачає лікарів, щоб допомагати військовим?

– Наразі так. Робота стабільна й налагоджена.  Вже немає такого напливу, як було на початку повномасштабного вторгнення росії в Україіну. Ми розуміємо, що великі втрати – це завжди недоробка розвідки та зовнішні фактори. Бо воювати наші хлопці вміють – 100%. Кардинально відрізняється ситуація на початку весни й зараз. Навіть із точки зору надання першої швидкої допомоги. Ще півроку тому люди були не укомплектовані елементарним, наразі ж все є. Плюс наші вакобригади працюють уже на професійному рівні.

Наскільки складно лікувати військових? Чим військові відрізняються від цивільних ?

– Усі абсолютно різні, але від цивільних відрізняються сильно. Багато поранених військових намагаються якнайшвидше повернутися на передову. Їм все одно, що є нюанси, через які треба зачекати. Головне, щоб ноги-руки працювали, бо побратими чекають. «Вони без мене не справляються», – говорять. Їх треба цеглинами до місця прибивати. Звичайно, є і варіанти, коли люди вже не готові на війну вернутися. Але останніх мало. 

Реабілітації військових не вистачає

Чого не вистачає в лікуванні військових?

– Реабілітації дуже не вистачає. Реабілітації на місцях не вистачає. Бійця повертають за наказом – ось поранення, він пройшов лікування і має повернутися туди. При цьому ані в голові, ані фізично він не може повернутися. А там на місці немає ні психолога, ні реабілітолога. Це все на плечах одного бойового медика, який має відновлювати й психіку бійця, і підтримувати фізично.

Сучасні лікарі, напевно, вже всі й психологи…?

Будь-який лікар, що працює з пораненими військовими, має бути одразу й психологом. Будь-яку людину треба направляти, а когось і мотивувати. Військові – не виняток. Хоча наших військових частіше гальмувати треба, бо от саме вони дуже мотивовані. З громадськими з одного боку простіше – з іншого більш складно. Чому? Тому що військові в системі. Ми їх тут у себе не залишаємо , а відправляємо далі – по системі державної  оборони.    

Весь рух поранених розписано. Ми тут,  у Запоріжжі, надали першу допомогу, а потім людина вирушила на спеціальне лікування до Дніпра, Львова, Хмельницького і так далі. Якість та обсяг різниться, але ця допомога є. З цивільними складніше. Ми надали допомогу стаціонарну та хірургічну та все, ми виписуємо. І добре, якщо людина має будинок і родичів. А якщо ні? А якщо будинок зруйнований десь у Оріхові?

Це часто стосується тимчасових переселенців? Адже ми маємо багато таких людей.

– Так, із прифронтових зон постраждалих усіх везуть сюди. Там якісної допомоги немає. На прифронтових та окупованих територіях часто немає ні медикаментів, ні персоналу. Поранені з окупованих територій довго та складно до нас їдуть. А після надання допомоги їм знову потрібно кудись подітися.

Ми говорили з вами і про психологічну реабілітацію військових. Чи достатньо вона розвинена у нас?

– З реабілітацією поки що у нас складно. І це довго. На це потрібні спеціальні центри. Це дуже актуальна тема, яка була і буде. Як і фізична, воїнам потрібна психологічна реабілітація. Тому що цих усіх людей після тих жахів і кошмарів, які вони пережили, з огляду на яке пекло вони проходять, повернути до нормального життя дуже складно. У тій самій Америці є центри, які займаються лише цим. Тому що людину, яка провела кілька років на фронті, несла зброю, застосовуючи її, треба повертати до нормального життя. Люди, які не беруть участь у війні, швидко забувають, чиєю кров’ю все це дістається. Наразі з цим намагаються працювати і в нас. 

Ми були не готові працювати з військовими

Наскільки наші лікарі були готові з самого початку повномасштабного вторгнення росії працювати з військовими?

– Взагалі не готові. Мінімально. Кожен робив, що міг. Я раніше на НАТОвські курси поїхав. Мінімально. Причому від простих лікарів до вищої ланки. Вогнепальних переломів ми за мирних часів поодинокі випадки бачили. З самого початку повномасштабної війни у наш військовий шпиталь десятки поранених надходили зі складними вогнепальними переломами. Ніхто до цього не був готовий. Ми навчались у закордонних колег по відеозв’язку – з ізраїльськими лікарями, американськими. Телефонували, консультувались завжди. Надалі стало простіше.        

Якщо буде ще більше поранених, наші лікарні витримають?

– У нас поки немає гуманітарної кризи. Якщо не буде глибокого занепаду комунікацій, то наші лікарні витримають. А от щодо персоналу, то не можу чітко сказати. Потихеньку все одно кадри ми втрачаємо – лікарі їдуть. Буває так, що вивезли свої родини, а потім відкривається можливість працювати за спеціальністю десь в іншому місті, і людина їде. Є керівники й рідкісні спеціалісти, які потрібні тут, але вони ганебно втекли ще на початку війни. І це чоловіки – я не маю на увазі жінок. Потім вони писали, що вирішують гуманітарні питання нам на заході України, волонтерять. А виявилось, що нічого такого не роблять. Судинний хірург і за мирних часів – це така затребувана робота, що взагалі, не підіймаючи голови працювати. Людина бере і їде, коли тут потрібна.   

Як ви відреагуєте на такого колегу, якщо зустрінете ще раз у житті?

– Руки не подам.  

Емоційне перезавантаження лікарям теж так потрібне

Пацієнтам потрібне співпереживання, співчуття?

– Їм потрібна якісна допомога. Поняття “лікарський цинізм” народилося не на порожньому місці. Не вистачить ресурсу і твоєї особистої емоційної стабільності, щоб перетравити життєві труднощі кожної людини та вникнути. Тому ти даєш скільки можеш, а решту намагаєшся зберегти для себе, щоб далі жити і працювати.

Як ви розслабляєтеся? Що допомагає перезавантажитись?

– Була б родина вдома, було б простіше. Коли є сім’я, ти прийшов додому, і вже все добре. Але моя дружина з дитиною евакуювалася за кордон. Рятуюся, чим можу: фізичні навантаження. Іду на корт, де такі самі, як я. Вдома нікого немає, собаку мамі віддав, бо чергування і вигулювати не встигаю. Тож у квартирі луна гуляє. Тому, за будь-якої зручної нагоди – максимальні фізичні навантаження. А потім прийшов додому, книжку почитав і ліг спати. В новини намагаюся сильно не занурюватись.

Ми зараз не плануємо нічого більше, ніж на пару днів, але, які плани у Вас, лікарю?

– Наступного тижня буду доповідати про стан надання допомоги на конференції в Мадриді (відкривати конгрес з невідкладної допомоги). В межах виступу навіть планується діалог з мером міста. Можливо своїм виступом спонукаю іспанську спільноту активізуватись в допомозі українському народу в боротьбі з загарбниками.

Читайте також:

Медики про масштабний теракт у Запоріжжі. Як рятують поранених

Російські ракети щоденно вбивають мирних запоріжців