28-річний морпіх Ренат Хайруллін боронить Україну в лавах ЗСУ вже 6 років поспіль. 24 лютого військовослужбовець 501 окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ зустрів в окопі у селі Широкине під Маріуполем. Потім його підрозділ відійшов до міста та зайняв оборону на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. А 4 квітня майже 270 морпіхів потрапили у російський полон. Звідти до України поки що повернулося менше 10 відсотків полонених. Про це розповіла його дружина – 21-річна Анастасія Грановська.

Мріяв про службу у війську

Ренат Хайруллін пішов до війська у 2016-му році – уклав контракт із 25-ю окремою повітрянодесантною бригадою. Як він завершився – вирішив продовжити службу і надалі цілковито поєднати своє життя із захистом нашої держави. Далі пішов за контрактом до 501-го батальйону морської піхоти, який базувався поблизу його рідного міста Бердянськ. У старшого матроса Хайрулліна є дружина Анастасія та донечка Марина, якій скоро виповниться 2 рочки. Далі розповідь дружини Анастасії Грановської.

Він дуже добрий, він – чесний, він – справедливий. Він на посаді старшого матроса. Йому було не принципово, ким бути за званням, аби захищати Україну і робити те, що він робить. Йому дуже подобається вид діяльності в складі ЗСУ, дотичність до зброї. Йому подобається ця вся військова тематика. Тому це його сфера. Він військовий-військовий. Справжній такий. Вояка, я би сказала.

Майже рік не бачила чоловіка. Повномасштабну війну росії проти України морпіх зустрів під Маріуполем

24 лютого морпіх Ренат Хайруллін був на ротації на першій лінії зони ООС у Широкиному – це за 15 кілометрів від Маріуполя. Туди він зайшов із грудня 2021-го року. Відтоді дружина не бачила чоловіка.

Ми не бачилися з тих пір. 24 лютого він зустрів в окопі. Я йому подзвонила о 5 ранку. Кажу – так і так, війна почалася. Він сказав – все добре, не переживай. А я розумію, що на нього будуть перти – бо ж 800 метрів до противника. Так і сталося. Вже потім я з’ясувала, що їхні позиції розбомлювалися, розносилися вщент. Їх обстрілювали «Градами», РСЗО, прямо на них йшли танки і, навіть, з тилу. Це був просто шок.

Наприкінці лютого військовослужбовець разом зі своїм батальйоном, з командуванням батальйону відступив до Маріуполя. Командування ЗСУ дало на це дозвіл – на оборону Маріуполя. Дружині Ренат зміг зателефонувати звідти 1 березня.

Я йому кажу – де ти? Я розуміла, що вони вже не там (у Широкиному – прим. авт.). А так, як поблизу Маріуполь, кажу – ну хоч натякни. А він не міг сказати, бо і ті прослуховують, і наші прослуховують. Тоді я кажу – ти в місті, де ми одружилися? Він каже – так! І так я зрозуміла, що це Маріуполь. Бо ми там одружилися.

18-ть днів «пекла» без зв’язку з чоловіком

Постійного зв’язку з чоловіком у Маріуполі Анастасія не мала. Каже, щодня чекала хоча б на короткий дзвінок, що чоловік живий та здоровий.

Далі було 18 днів мого особистого пекла. Бо я не розуміла, що буде з нашою родиною, чим все це завершиться. Друзі створили волонтерський штаб у Новомосковську і я поїхала допомагати туди. Ми плели сітки – хоч трошки відволікалася. А вночі, звісно, читала про Маріуполь і плакала, аби дитина не чула. Маленька у нас донечка. На той момент їй був рочок. Зараз уже майже 2. Так було надзвичайно складно.

18 березня Ренат зміг зателефонувати з Маріуполя. Сказав, що батальйон воює, що все добре і вони дають противнику по зубах. Але більше розповідати не схотів.

Я спитала, чи є що їсти? Бо по телевізору показують, що маріупольці розтоплюють сніг, аби попити – чи правда це? Він раз не хотів відповідати. А мені ж цікаво! Мені ж треба знати! Думаю, може я туди приїду? Хоча я розуміла, що вони в кільці. Але, знаєте, були такі думки. Він каже – другий раз я не буду відповідати. На третій раз він прямо так вже прикрикнув на мене. Сказав, я не хочу про це говорити – я вже кілька діб нічого не їв, дуже сильно болить шлунок.

Анастасія згадує – була шокована таким зізнанням чоловіка. Він сказав, що ситуація вкрай складна і не знає, чим вона завершиться. Що їй потрібно зібратися з силами, бо, можливо, скоро на ній триматиметься уся родина. Розмова тоді тривала 2-3 хвилини, бо іншим хлопцям теж треба було подзвонити. А далі – знову тижні без зв’язку, згадує дівчина. Бо Ренат попередив – він може не телефонувати деякий час.

Остання розмова і полон

Як з’ясувалося пізніше – 18 березня Анастасія востаннє говорила з чоловіком. А на початку квітня сталося найстрашніше.

5 квітня від місцевої волонтерки я дізналася, що 501-й батальйон у повному складі потрапив до полону разом з командиром. Я почала шукати номери військової частини. Я розуміла, що вона розташовується під Бердянськом і поїхати туди у мене не вийшло б, бо там було вже окуповано. Тим паче, чоловік у розмові ще сказав, що ти – дружина військового. Тому раптом що – ти маєш тікати перша. Бо будуть розстрілювати, будуть знущатися.

За словами дружини, у найближчі дні їй не вдалося отримати від Міноборони бодай якусь інформацію про ситуацію із підрозділом чоловіка. Навпаки, на гарячій лінії відповіли, що ніхто в полон не потрапляв – всі воюють. Хоча на той час у ЗМІ вже почала ширитися інформація про те, що «частина морпіхів у Маріуполі склала зброю». Анастасія була шокована.

Чесно кажучи, в мене і думок не було про те, що там міг бути присутній факт добровільної здачі в полон. Бо Маріуполь в подвійному, а місцями був і в потрійному кільці. Ще на початку березня – 1-го чи 2-го, здається, березня він уже був кільці. А чоловік потрапив у ніч з 4-го на 5-те квітня в полон.

Пошуки чоловіка

14 квітня дружина написала заяву до райвідділку поліції про зникнення чоловіка – це обов’язкова формальна процедура. І почала його шукати. Настя каже – годинами просиджувала у різних телеграм-каналах, аби відшукати бодай фото Рената.

Я вже полізла в інтернет, в оці всі телеграм-канали. Надзвичайно важко було дивитися там на наших бійців ЗСУ. Там багато поранених. Дуже багато там тіл. Це просто…

На російських пабліках виявилося безліч фото та відео з українськими полоненими бійцями. Окупанти там публікували світлини паспортів та військових квитків. Зрештою, Анастасія побачила там і Рената.

Було важко, проте мені вдалося знайти відео, де мій чоловік. І не один такий. Йде із піднятими руками по незрозумілому приватному сектору. Таке відео датоване від 5 квітня. Я прямо покращила якість і реально я його впізнала. Зрозуміла, що це він. Виснажений. Впалі щоки, вилиці. Це просто був жах. Але йде з піднятими руками і цілий. Дуже було багато поранених, дуже багато було тих, кого переносили на ношах. Але він цілий ішов – мене це надзвичайно тоді потішило.

Як це відео було подане стороною противника?

Вони його переплутали з 503-м батальйоном. «503-й батальйон сдался в плен». Ну от вони за всіх, хто потрапляв у полон, вони завжди писали «сдались, подняли руки вверх, остались живы». А ті, хто загинули – вони завжди писали «остался там-то и там-то навсегда там в Мариуполе». Звичайно, важко. У них усі здалися. Навіть ті, хто не здаються, вони по-їхньому, здалися.

На каналі було й інтерв’ю з полоненим командиром батальйону. Він говорив там зі своєю дружиною. Були відеоінтерв’ю з іншими полоненими з 501-го батальйону, але не з Ренатом. Також був ролик про те, як полонених добре годують, – каже Анастасія.

Етапований до рф

Матрос Ренат Хайруллін разом зі своїм батальйоном вів запеклі бої в Маріуполі, останні дні перед полоном базувався на Металургійному заводі ім. Ілліча. Це неподалік Азовсталі. За місяць після інформації про полон чоловіка Анастасія дізналася, де його тримали.

Усіх спочатку тримають в колонії в Оленівці. Вона найбільша така. Там як сортувальний центр полонених, якщо так можна висловитися. Я дізналася за місяць, коли його вже там не було. Я розуміла, що його вивезли на територію російської федерації, бо вони одними з найперших потрапили в полон, а за ними ще 36-а бригада потрапила в полон. Я підозрювала, що там просто фізично не вистачить місця всіх тримати. Коли я дізналася, що мій чоловік в полоні, я розуміла, що доля Азовсталі – точно така ж. Що це – це питання лише часу, коли вони теж потраплять у полон.

Відповідь із військової частини – виконав злочинний наказ командира і добровільно здався

Жінка каже, що чекала, поки її чоловікові держава надасть офіційний статус полоненого. Крім того, сім’ям таких військовослужбовців щомісячно виплачується грошове забезпечення, в тому числі додаткові та інші види грошового забезпечення, у порядку та в розмірах, що встановлюються КМУ.

Втім, виплат від військової частини не було.

На 100-й день полону офіційно я отримала сповіщення. Частина не відмовлялася виплачувати гроші, бо родинам військовополонених належить зарплата плюс додаткова грошова винагорода, але і не виплачувала нічого. Так тривало дуже довго. Проте я вирішила, що не буду сидіти на місці. Я буду писати, куди тільки можна.

А вже за місяць у червні дружині прийшла ще одна відповідь із військової частини, де служить чоловік – із результатами службового розслідування.

І у висновку вона дійшла до того, що командиром військової частини було віддано злочинний наказ, що передбачав добровільну здачу в полон. А особовий склад батальйону, який перебував з командиром в місті Маріуполь, виконав цей злочини наказ. Був шок. Хоча б тоді я почала реально розуміти, що коїться. Я почала ще більше звертатися до військової частини. Вони розповідали – то Київ намагається зробити з наших хлопців таких, що добровільно здалися в полон. І почалася ще одна історія – вже всередині. Це бій за статус, за ці всі виплати. Бо в нас є маленька дитина, я перебуваю в декреті.

Дружина морпіха каже – її обуренню не було межі. І образа, що із майже 270 захисників Маріуполя роблять ледь не дезертирів. Крім того, вже 16 квітня Президент Зеленський в інтерв’ю українським  онлайн-медіа ЗМІ наголосив, що зрозуміє «азовців», які погодяться здатися у полон – з огляду на критичну ситуацію в оборонців Маріуполя.

Ось цитата з інтерв’ю.

Так. Вони можуть відповісти, чи готові вони це зробити (здатися в полон. – LB.ua). Вони герої. І якби вони вирішили зробити той чи інший крок, повірте, ніхто б їм не забороняв. Ніхто на це не має права, бо вони вже дуже багато зробили.

Розслідування ДБР і боротьба за чесне ім’я чоловіка

У 501-му батальйоні, за словами Анастасії, до полону було 40 загиблих. У військовослужбовців не було достатнього підвозу ані продовольства, ані боєприпасів.

Я адекватно розуміла, що відступати там уже нікуди. Відступу не буде. Проте – жила вірою, що все якось налагодиться. Бо будуть домовленості в Києві і їм дадуть, грубо кажучи, «зелений коридор» вийти.

Матеріали службового розслідування військова частина передала до ДБР. Тепер слідчі мають визначити, чи справді бійці 501-го батальйону добровільно здалися у полон.

Я дізналася, що кримінальне провадження відкрито в центральному офісі ДБР. Я почала туди звертатися, я розписувала все. Що чоловік – захисник Маріуполя, що не було їжі та води, боєприпасів. Все, що я дізнавалася за Маріуполь, от все туди я намагалася донести і запитати, чи є взагалі якийсь статус. Вони мені відповіли, що є прізвище мого чоловіка і він фігурант кримінального провадження. Проте самого мого чоловіка ні в чому наразі не підозрюють.

Разом з тим, Анастасія у жовтні подала позов до суду на військову частину – за виплати. Процес триває. З першого грудня розпочнеться розгляд справи по суті без виклику сторін.

Морпіх у росії і чекає на обмін

Тим часом, дружині вдалося з’ясувати, що чоловік перебуває у полоні вже на території росії. Каже, то підтвердили у тамтешньому Червоному Хресті.

Вдалося там від деяких інформаторів дізнатися, що чоловік був у Севастополі, потім, здається, десь під Тулою був. На сьогоднішній момент я не знаю, де він саме конкретно – в якому місті чи в якій області російської федерації. Але я знаю, що він саме там. Мені вдалося дізнатися, що його підтверджено Червоним Хрестом від 24 травня. Ще нещодавно я дізналася, що вага мого чоловіка проходить по відомості там менше 40 кілограмів. Це було 3 тижні тому. Він 1 метр 78 сантиметрів на зріст і у грудні 21-го року він важив 62 кілограми.

Полонені морпіхи поступово повертаються додому

За словами Анастасії – з усіх майже 270 полонених додому вже повернулося 20 військовослужбовців. І вони вже мають статус «потерпілих».

Я знаю, що є декілька людей, в яких офіційні статуси потерпілих. Їм виплачені кошти, які заборгувала військова частина їх родинам. Я вірю, що після повернення чоловіка, в нього (чоловіка Рената – прим. авт.) також буде статус «потерпілий». Бо він ні в чому не винен. Хіба що він винен в тому, що він – захисник України і він – захисник Маріуполя.

Заголовне фото – з особистого архіву Анастасії Грановської

Читайте також: Дружина полоненого морпіха із Запорізької області вже пів року не має жодної звістки від чоловіка