Херсон і Чернівці донедавна розділяли не лише кілометри, а й окупація та невідомість. Попри те надія тонкою ниточкою пролягала між містами. Як це – жити в окупації та дистанційно навчатися? – говоримо з нашою співрозмовницею. Кася Богданова – студентка кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Ми не вірили, що все станеться так швидко

– Яким вам запам’ятався день, коли російські війська увійшли в Херсон? Як у місті сприйняли початок окупації?

– У місто окупанти ввійшли за два-три дні. Захоплення Херсона почалося з вибухів в аеропорту. Пригадую, це було десь між четвертою-шостою ранку. Ми ще спали і прокинулися ніби від грому. Так для нас почалася війна. Потім були бої. Російські війська майже без спротиву подолали відстань до Херсона – буквально за два-три дні. До Антонівського моста через Дніпро вони дійшли дуже швидко. Пам’ятаю бій за цей міст. Дуже багато полягло. Ми тоді стояли на набережній і бачили це все. Нас було багато, всі в шоці. Ніхто не вірив, що місто захоплять. Ми сподівалися: ось-ось наші підійдуть, ще трошки… Навіть думки не було, що це починалася тривала окупація.

Як потім розгортались події?

– Це було потрясіння! З’явилось відчуття, що щось пішло не так, що місто здали. На вулицях почали з’являтися військові БТР з написом Z. Люди дивилися на них вороже й тривожно. Усі боялися, були налякані. Військових з автоматами було дуже багато, вони їхали цілими колонами. Потім російське ТБ зняло картинку, ніби люди вітають «освободітєлєй». Але це неправда, всіх їх позавозили автобусами, то були не наші. Знаю, їх навіть поселили в місті, цю масовку.

Спроби спротиву. Жовта стрічка

Уся Україна спостерігала, як боровся Херсон, як люди виходили на протести. Ви були свідком цих подій…

– Почалася окупація. До росіян ми ставилися як до окупантів, як до загарбників. Вони викликали страх. Було настільки гнітюче відчуття. Це найгірше, що ми взагалі колись переживали. Повна розгубленість, нерозуміння, що відбувається. Не було інформації. Минуло кілька днів, поки всі зрозуміли, що нас окуповують. Без спротиву, і це настільки вбивчо! Поруч у Запорізькій області люди піднімалися, а нас як скувало.

І ось на початку березня в перші дні окупації на площу Свободи перед міську раду вийшов всього-на-всього один чоловік. Він забрав прапор, який росіяни скинули з будівлі ОДА. Наступного дня прийшло з десятеро людей. І вже на наступний – тисячі. Я була там. Там не було видно краю, люди заповнили всю площу. Так було приємно за наш Херсон. Я особисто бачила той легендарний момент, коли чоловік заліз на ворожий БТР з українським прапором. Це було поруч, кроків за десять від мене. Це було прекрасно!

Протести вщухли та перейшли в підпілля

– Ми, стежачи за вістками з Херсона, були шоковані, коли почався терор. Адже згадували Бучу, Ірпінь, Гостомель, Ізюм…

– Спочатку мітингів було дуже багато, але потім активні херсонці почали пропадати – і протестів ставало все менше. 27 квітня на мітингу, де я була, росіяни використали сльозогінний газ. Біля мене поранили трьох людей. У них були дуже серйозні травми. Жінці, яка поруч мене лежала на асфальті, був 71 рік. Були діти. Ми були беззбройні, а в нас стріляли. Це була Росгвардія. Дуже добре пам’ятаю, як вони вишикувалися і чекали наказу стріляти по людях. Мого родича розстріляли з сім’єю в машині, коли вони виїжджали, якраз за два дні до звільнення. Це просто терор! Це не люди! Я бачила кадирівців у нашому районі, бачила російських військових – вони і ЗСУ це дві різні реальності.

Херсон вийшов проти окупації. Березень 2022. Відео Касі Богданової

– Спротив перейшов у підпілля?

– Так, у нас дуже активно діяла Жовта стрічка. Скрізь по місту її вивішували, писали, що Херсон – це Україна, куди варто йти росіянам… Їх намагалися зафарбовувати, а вони все одно з’являлися. На головному в’їзді в місто написали «Смерть окупантам!». Росіяни відчували, що Херсон – дуже проукраїнське місто, тому після 27 квітня почали нас залякувати. Тоді вже почувалися, як удома: окупували найголовніші будівлі, ходили з автоматами напоготові, встановили свої правила, за якими змушували херсонців жити. Запровадили комендантську годину. Ми вночі чули автоматні черги, вибухи. Містом їздила «воєнізірованная поліція». Окупанти заставляли водіїв вішати на машини білу стрічку…

Життя в окупації – коли ти відчуваєш повне безсилля

– Крім того, ви ж опинилися в інформаційному вакуумі. Як вдавалося підтримувати зв’язок з українською стороною?

– 30 травня повністю зник український мобільний зв’язок та інтернет. Думали, що через день-два його полагодять, але не сталося. Коли у 20-х числах червня зайшли російські оператори, дехто купував їхні сім-картки, скачував VPN і читав українські сайти. Але багато боялися, бо при цьому записували дані паспортів і ми підозрювали, що розмови будуть прослуховувати. Я особисто не купувала російську сімку, мабуть, одна з небагатьох. А саме на ці номери потім, коли почалася евакуація, дзвонили навіть посеред ночі, агітували виїжджати в росію.

Херсонці шукали українські сайти, але якусь надію важко було знайти. Навіть Суспільне.Херсон, журналісти якого встигли виїхати з початком окупації, засмутили – говорили про мобілізацію в місті, про референдум, обстріли, викрадення, вбивства… Йшло таке нагнітання ситуації. Ми ще більше були залякані. В окупації, мабуть, найгірше перебувати – відчуваєш повне безсилля.

– Як щодня справлялися з труднощами, адже навіть побутові речі перетворились у виживання?

– Важко було викликати швидку… Не було поліції, не було нічого. Магазини потроху почали відкриватися, деякі одразу закупили російські товари, але були такі, що чинили опір і до останку намагалися продавати лише українські товари – останні, які ще мали. Працювали лікарі, надавали допомогу. Комунальники лагодили світло, коли обривалися лінії, подавали воду, газ. Залишившись без зв’язку, ми ходили і стукали у вікна до рідних, залишали в дверях записки – так підтримували контакти. Найгірше було у вересні, коли почався навчальний рік і треба було дітей відавати в школу. Окупанти анонсували перехід на російську програму, набирали вчителів, обіцяли високі зарплати, навчання в Криму… І дехто погодився. Не думаю, що з голоду, – просто зрадили. Ці школи пропрацювали два-три тижні – і все. Думаю, перебіжчикам навіть зарплати не дали.

“Голосування” під дулами автоматів і навчання під час окупації

– А що ж з референдумом?

– Та це ж його тяп-ляп десь за тиждень склеїли. Якісь біг-борди повісили на зразок «Наш вибор – Россия», стояли з цими бюлетенями на базарах, біля входів в магазини. Серед моїх знайомих ніхто не брав у тому участі. До декого приходили додому і люди мусили голосувати під дулами автоматів. Знайомі проголосували проти – схитрували, склали бюлетень, щоб не побачили. Всі уникали цього, тож навіть картинки для ТБ не вийшло.

– Ви, коли захопили місто і пропав зв’язок, були нашою студенткою. Розкажіть, як все таки вдалося захистити дипломну роботу з окупованого Херсона?

– Особисто я була без зв’язку майже місяць. Коли наприкінці червня з’явився хоч якийсь зв’язок, написала керівниці мого бакалаврського проєкту і розповіла про ситуацію, в якій опинилася. Але, на жаль, було вже пізно: ЕК (екзаменаційна комісія – авт.) вже не працювала. Тоді звернулася в Міністерство освіти і науки за допомогою і вони порадили написати в ректорат ЧНУ. Ректор призначив додаткове засідання ЕК аж наприкінці липня – і я змогла захистити роботу. Отримала «добре». Можливо, вдалося б краще, якби не проблема з доступом до інформації. Цього року не вийшло, але наступного сподіваюся вступити ще в магістратуру.

Ми вірили і весь час сподівалися

– Тоді, у липні, ви вийшли в ефір як з іншої реальності…

– Попри гнітючу невідомість, ми вірили, ми весь час сподівалися. Були навіть якісь терміни, про які ходили чутки. Спочатку, що це станеться у квітні. І всі вірили. Але місяць минав – і все залишалось без змін. Тоді казали, що це буде на початку літа, потім наприкінці літа. Спочатку слухали Арестовича, поки не зрозуміли, що то лиш надії. З кожним разом в багатьох щось обривалось всередині – і ми просто переставали вірити. Почали готуватись, що це надовго. Зневірювалися.

Дуже багато виїхало. На листопад, думаю, в місті лишилося може з 20% населення. Мої знайомі майже всі покинули дім. Але я на самому початку, коли лиш почалась війна, вирішила, що не тікатиму. Ми вдома навіть не починали мови про виїзд. Знали, що лишаємось до останку. Тут наш дім і ми на своїй землі. 11 листопада сказали, що Херсон звільнили. Ми не могли повірити. Щоб переконатися, що це правда – пішли на площу Свободи… ЗСУ ще не ввійшли, але люди вже піднімали наші прапори. Багато плакали…

Херсон зустрічає визволителів. Фото Касі Богданової

Після деокупації Херсон став прифронтовим містом

– Як зараз живе Херсон, коли радість звільнення змінилася проблемами?
– Це прифронтове місто. Тут щодня обстріли, вибухи… Ті, хто дочекався деокупації, вже виїжджають. Вивозять дітей, щоб вони десь могли вчитися. Літні люди теж їдуть. Зараз тут переважно відчайдушні, які вирішили перечекати зиму.

З 26 по 29 листопада росіяни виходили, підривали все на своєму шляху, грабували. 23 дні у нас не було ні води, ні світла, ні опалення, ні зв’язку. Воду набирали з Дніпра каністрами чи відрами, стояли величезні черги, потім воду почали розвозити волонтери. Вода для багатоповерхівок була основною потребою. Телефони заряджали на вулиці від генераторів – до них підключали сотні переносок, зарядних блоків… Зараз є зв’язок. Є опалення.

Фото Касі Богданової

Ще не повернулося телебачення, нема газет, але радіо ловить, в інтернеті новини шукаємо. Однак закриваються багато магазинів – менше людей. Проте працює хлібокомбінат і з хлібом нема проблем. Є «Сільпо», є «АТБ». Є першочергові продукти, інші товари в дефіциті. Налагодився транспортний зв’язок з українськими містами – автобусами, залізницею. Зараз в основному виїжджають на Миколаїв, Київ… До нас же вагони йдуть майже порожні.

Коли нас звільнили, з’явився страх, бо ми бачили, як росіяни знищують все при відступі. У сусідні будинки вже було кілька влучань. Мої рідні від обстрілів постраждали – потрапило в їх дім. Лікарню біля нас обстріляли, пологовий будинок. За останні два-три тижні вже більше двадцяти загиблих. Лікарні працюють по мінімуму, бо й медиків небагато. У них є потреба, бо багато поранених.

Моє село Микільське під Херсоном обстріляли фосфорними бомбами. Думаю, це роблять для залякування: було дуже страшно, все небо сяяло білим вогнем – зруйнувало будинки, на щастя, люди живі. Тут навіть сирени немає, щоб попереджала, – б’ють з протилежного берега, не встигнеш сховатися. Та й сховищ нема. Знаю, перед нами непроста зима, але Херсон стоїть. Головне – він наш, український. І це прекрасно!

Читайте також: Всього 10 днів без російських обстрілів: Велика Костромка Дніпропетровщини на лінії вогню.