Шалені втрати, біль, жах, розпач. Від самого початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну, запорізька фотографка Олена Тіта намагалась бути корисною як волонтерка, а особливо, як профі фотомистецтва. Лєна знала, що потрібно бути готовою до викликів цього складного часу й бути в потрібний час у потрібному місці. Вона чесно вихоплювала з натовпу безліч неймовірних облич та емоцій. Її щемливі фото бачила вся Європа від Литви до Фінляндії.

Олена Тіта, автопортрет, фото надане героїнею
Олена, розкажи про себе, як фотографа. Що тобі цікаве в цьому виді мистецтва? Як складався твій шлях фотографа?

– Мій шлях фотографа дуже короткий. До війни я як раз планувала на весну пропонувати аудиторії комерційні зйомки, тому що вирішила, що вже маю достатньо досвіду для цього. Взагалі-то я з родини митців, і весь час мене тягнуло до творчості. Я намагалась малювати, але це все йшло важко і без задоволення. Зараз я розумію, що в фотографії відтворюю все, що підсвідомо вкладала в себе через зацікавленість мистецтвом. Я років 10 вивчала мистецтво. Це і онлайн навчання, наприклад у МОМА (музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку – авт.). А також відвідування виставок (наприклад, у Прадо я була тричі і кожен раз десь по 7-8 годин, тому що нарешті все те, що ти читала в книжках, стало доступне наживо). Щодо фотографії, то перша зацікавленість пришла 3 роки потому, і майже 2 роки було навчання в різних школах: я би навіть сказала, що ці два роки мене вчили не фотографувати, а інакше бачити світ: йшло таке формування фотографічної естетики.

Що ти знімала до війни?

– До війни я обожнювала знімати портрети, на яких людина транслює те, що сама хоче. Я не кажу сміятись, чи бути сумною, вона просто робить те, що хочете, а я трохи підглядаю за нею й фіксую. Моя любов до портретів з маленькою кількістю світла –  це все якраз і йде з мистецтва, з моєї любові до робіт Рембрандта та Караваджо.  Також люблю знімати арт-проєкти, де може бути вже повна еклектика, поєднання різного чи навіть протилежного і можна занурити людину в інший світ, якого в реальному не існує. Тож, як бачимо, завжди у мене в кадрі є людина і щось відбувається навкруги неї.

Переселенці, фото Олени Тіти
– Як ти відчувала себе, коли дізналася про повномасштабне вторгнення росії з війною в Україну? Що ти робила? Які були думки?

– В перші дві години після новин про вторгнення ми з чоловіком повели себе досить стандартно, якщо можна так сказати, поїхали заправити авто, купити продукти, забрати мою маму до нас (вона тоді жила одна). А от уже в супермаркеті рука потягнулась за телефоном, і я почала знімати просто все, що було навкруги: натовпи людей, пусті полички з сіллю, розірваний пакет з якоюсь крупою. Хвилин за 10 я опинилась в колі людей, які дуже нервово реагували на те, що я роблю, казали, що я російський шпигун і навіщо я взагалі це роблю.

Ситуація була досить напружена, тому що пояснити, навіщо я то роблю, я не могла тоді навіть собі. Тож я сховала телефон і швидко покинула те місце. Я повернулась додому, взяла камеру і знову поїхала в місто. В той день я вже нічого не знімала: люди були ще до цього не готові, всі були дико налякані. Це те, що об’єднало тоді всіх, а моя поведінка була  чимось іншим. Треба було перечекати.

Наступного дня я знімала пусте місто, яке наче вимерло. Ми почали з чоловіком збирати речі для військових. Спочатку багато чого взяли з власних речей, потім збирали по сусідам, потім вже нам писало багато незнайомих людей і ми робили рейди з забитим авто до нашого туристичного інформаційного центру. Тоді він перший почав збирати і писати, що потрібно все: одяг, ковдри, ліки, їжа. Відтоді почався наш шлях волонтерства. Як виявилось, наша захисна реакція на війну була щось робити. Ми мало думали про те, що ми робимо сильно корисне чи не досить, робили, що могли й досі робимо. 

Дівчинка у волонтерському центрі, фото Олени Тіти
В цей час українці багато чого втратили. У тому числі й роботу, реалізацію. Ти знайшла себе, як військовий-соціальний фотограф. Розкажи, чому і коли (при яких обставинах/ на який день війни) ти почала робити такі чутливі болючі роботи?

– Під час війни моїм емоційним порятунком стала фотографія. В перший тиждень війни в соціальних мережах я побачила, що волонтерський центр нашого міста шукає фотографа, щоб фіксувати, як місто чинить опір руками волонтерів. Десь місяць я майже кожного дня знімала, як волонтери виготовляють протитанкові їжаки, готують коктейлі Молотова, шиють бронежилети. В перші дні в центрі було десь 50 людей, згодом їх стало біля 600. Так я почала знімати свої перші репортажі, де, як і раніше, в центрі була людина, людина, яка рятує свою землю від ворога. Фотографії першого місяця – це дуже складні емоції: страх, злість, ненависть, розпач, розгубленість, і дуже рідко посмішка. Майже незнайомі люди тулились один до одного, як налякані кошенята, намагаючись фізично відчути іншу людину поруч.

Волонтерський рух в Україні насправді врятував багато людей: фізична зайнятість, відчуття себе як важливої частини великого механізму, результат спільних дій – це все психологічні аспекти порятунку. В мене чоловік найбільшу свою зайнятість відчував, коли на кар’єрі близько ста людей завантажували пісок в мішки для укріплення лікарень, блокпостів, інше.

З другого місяця війни ми почали шукати, де ще можуть бути потрібні руки й почали працювати в центрі прийому переселенців. Годували їжу, робили чай, допомагали отримати ліки, чи просто підтримували людину розмовою. Тоді була перша хвиля людей із Маріуполя. Ми навіть не встигали подивитись кожному в обличчя, людей їхало тисячами.

Мені здається, що тоді я діяла, як би діяв лікар, який бачить, що комусь погано: він взагалі не думає, а йде й допомагає людині, тож так і я. Я брала камеру і знімала все, що відбувається навкруги: нескінченні жахливі обличчя біженців, голодні, брудні,  тварини та діти, яких починає нудити від ковтка води, тому що після життя в підвалі в голоді шлунок не може переварити навіть воду, руки, які беруть хліб і ти чуєш, що хліба вони не тримали в руках майже місяць. Часу на емоції тоді не було: ввечері я викладала  фото в соціальні мережі, щоб світ бачив, що у нас відбувається. 

Переселенці, фото Олени Тіти
– Що для тебе найскладніше в роботі за таких обставин, наприклад, коли ти знімаєш тимчасових переселенців?

– Насправді, знімати репортаж у рази легше, ніж знімати якийсь арт чи щось постановочне. Але в умовах війни треба дуже делікатно ставитись до всіх людей, які тебе оточують: треба бути готовим декілька разів на день ввічливо спілкуватись з охороною, поліцією, військовими, СБУ, тощо та пояснити навіщо ти знімаєш, і куди це далі йде. Щодо зйомки наших переселенців, то тут треба багато терпіння та витримки.

В мене було багато ситуацій, коли з людиною я спочатку спілкувалась, допомагала в чомусь, а потім вже просила зробити фото, але треба любити людину, кожну яку знімаєш. Не треба казати, що ти розумієш, як їй погано – ми й близько не пережили те, що люди переживали в Маріуполі.

До людини треба придивитись, відчути, чи може вона не хоче потрапляти в кадр, тоді цей кадр і не вийде. Взагалі за весь час війни мені двічі чи тричі відмовляли в фото, і це треба поважати. За ці місяці я познайомилась з багатьма фотографами та журналістами з усіх можливих світових медіа. Я дивилась, як вони працюють, як знімають, як близько підходять до людини. Хочу сказати, що на жаль, для деяких з них, війна в нашій країні – це лише сюжет для новин. Там нема ні співчуття ні такту. Так було і з першим автобусом з Азовсталі, коли в місті було близько 100 журналістів, а наступного дня майже всі поїхали. Але от дивний факт, який я відкрила для себе під час війни: українці дуже відкриті, навіть про свій біль вони розповідають дуже охоче і навіть незнайомій людині.

– Яка сесія була найскладнішою?

– Я б сказала, що саме емоційно, то було зняти хлопця в лікарні, який в стані афекту після обстрілу схопив нерозірвану міну і пішов з нею в підвал, а там вона розірвалась. Це сталось в селі під Запоріжжям, хлопець загинув по дорозі в лікарню, але я не одразу це зрозуміла, і думала, що він ще живий. Це був перший тиждень війни.

– Як ти працюєш з людьми, які опинились у таких складних життєвих обставинах?

– Насправді складного нічого немає, мені здається, що в мене це якийсь вроджений дефект, який відповідає за блокування емоцій. Так було завжди: я ніколи не плакала, наприклад, на похоронах близьких. Але при всьому тому я залишаюсь дуже чуйною людиною і часто можу дуже болісно переживати якісь дрібниці. Позавчора в метро в Києві в натовпі людей я побачила військового, який так сильно тримав милиці, що аж побілили кісточки на пальцях: в цих кісточках я відчула весь біль нашої країни зараз, і це на мене вплинуло в рази сильніше, ніж мільйони переглянутих фотографій під час війни.

Щодо переселенців, тут найважче, якщо знімаєш людину, яка дивиться в кадр, створити зв’язок з нею: щоб вона розуміла – ці фотографії дійсно важливі, їх треба робити. Ви ж розумієте, люди їхали до нас у дуже жахливому стані, жінки, колись такі гарні та доглянуті, через місяць життя в підвалах… як вони будуть виглядати? Деякі з них навіть забували про те, що з ними ще є діти і спочатку треба нагодувати їх.

Переселенці, фото Олени Тіти
– Які в тебе морально-етичні рамки в роботі?

– Це завжди дуже інтуїтивно. Був випадок у центрі реєстрації переселенців, коли я знімала сім’ю: вони виїхали з Маріуполю і з ними була ще зовсім маленька дитина. Мама годувала дитину з ложки і в цей момент на мене обертається батько цієї дитини з дуже важким поглядом. Навіть неможливо уявити, що воно пережили ті очі та що бачили. Перша моя думка була, що батько попросить видалити фото, та я була і готова до цього. Але в такі моменти я дуже активно транслюю мою повагу та подяку за їхню довіру мені і після такого мовчазного контакта очима він нічого не сказав.

Мені пощастило майже не знімати загиблих людей, але якщо доведеться, то знімати треба. Це вже не особиста історія цієї людини. Це вже історія всієї нашої нації і це повинен бачити світ.

– Розкажи про свої експозиції, будь ласка.

– Зараз фотографія це дуже важливий інструмент фіксації та впливу. В мене постійно беруть фотографії на виставки, інсталяції, різні сайти, документальні кіно. В Литві та Фінляндії були персональні виставки, це були навіть цілі подорожі виставок, коли одна виставка їздить по декільком містам країни.

Також були виставки групові, які організовує UAnimals, присвячені тваринам під час війни (Нідерланди, Штати, зараз очікується в Туреччині та ще одна в Литві). Я охоче реагую на всі запити фотографій, навіть в маленьких містах, як це було в Фінляндії в одному з міст в домі церковного приходу. Якщо я можу вплинути на думки та співчуття хоча б однієї людини, це вже важливо для мене, вона понесе це далі в свою родину, на роботу, і ми будемо отримувати підтримку і далі.

З великих проєктів був ще мурал у Вільнюсі, де було використано мою фотографію, на якій зображену жінку-волонтера в сценічному українському вбрані. З цікавого досвіду, то було документальне кіно, яке ми знімали на відстані в тисячі кілометрів з режисером Девідом Даргом, який має номінацію на Оскара. Кіно звісно про війну.

Ще був проєкт – меморіал присвяченій загиблим журналістам та фотографам під час війни, де фоном виступили фотографії руйнувань, які я знімала в Київській області. Серед імен загиблих – Макс Левін, молодий талановитий документаліст, який загинув від рук російської армії в перший місяць війни, залишивши дружину та чотирьох дітей.

Волонтери, фото Олени Тіти
– Чи важлива для фотографа підтримка, визнання?

– Через те, що я не працюю в штаті якогось медіа і не маю чітких завдань, що саме знімати, мені треба розуміти, що мої фотографії зараз важливі. Якщо їх публікують, якщо їх беруть для виставок, то це для мене ознака, що я на вірному шляху. Але мені весь час здається, що я не доробляю, що можу робити більше. Тож я в постійному пошуку людей, сюжетів, історій волонтерів. І завжди нагадую, що я фотограф-волонтер – усе що стосується війни я знімаю без оплати.

– Як рятуєш себе у разі психологічної пригніченості чи відсутності ресурсу? Що допомагає?

– Ми з чоловіком багато від чого відмовились під час війни: ресторани, розваги, купівля одягу чи взуття, подорожі, інше. Заробітки конвертуємо в допомогу армії, це і різні відомі фонди і локально допомагаємо друзям-військовим. Зазвичай нема ресурсу, коли нема зйомок. Тож я дуже радію, коли є що знімати, це вже, як дихати. Багато дивлюсь кіно про військових фотографів та про документальну фотографію. З того, що допомагає відновитись і що реально рятує в якісь важкі моменти, це спорт: ми обидва граємо в теніс, тож це корисно для тіла, а зараз і для голови. 

 Переселенці, фото Олени Тіти
– Про що мрієш? Які плани?

– Щодо планів, то зараз в роздумах над фотопроєктами. Звісно ж про людей під час війни. Хочеться таких проєктів, щоб мали вплив і щось могли змінити. Відчуваю дуже сильний брак досвіду в таких питаннях, тож поки все на стадії роздумів та аналізу.

– Які побажання на новий рік?

– Побажання на Новий Рік одне. Як і в усіх українців.

Читайте також: Діти, підвали й вибухи щодня: як живуть у війні прифронтові села запорізького регіону.

Запорізька волонтерка Катерина Чернова: “Я відчуваю себе щасливою через здатність знаходити у собі світло”

Avatar photo

Від Eva Mironova