Жителі тимчасово окупованих територій Запорізької області страждають без медикаментів, дефіцит яких викликаний штучно російськими окупантами.
«Моя бабуся хвора на діабет – наслідок хіміотерапії. Є щоденна необхідність у купі ліків, які допомагають тримати цукор у відносній нормі, підтримувати шлунок, зменшувати інтенсивність болю. Без регулярного прийому ліків піднімається цукор, йде загострення на ймовірну пухлину. Тож у жодному разі не можна пропускати.
У Василівці необхідні “складні” ліки закінчилися вже 24 лютого. Мама вистояла чергу тривалістю приблизно в годину, щоб забрати всього пару пластинок. Потім ще шукали в аптеках (у черзі необхідно було чекати мінімум 2 години на холоді) – вже не було нічого. Запаси потроху закінчувалися, ліків не завозили, а “прості” таблетки вже коштували скажених грошей, бо провізорів ніхто не контролював» – розповідає Вікторія з Василівки.
На жаль, таких історій багато. Аптеки на окупованих територіях майже не працюють.
Ліки шукають усіма доступними способами: через знайомих, які проживають на території, підконтрольній Україні, навіть у групах обміну/продажу, створених у соціальних мережах. Інший варіант – робити замовлення з анексованого росією Криму та купувати ліки з націнкою в 2-3 рази.
Бабусі Вікторії передали ліки волонтери. Саме вони часто допомагають у пошуках і передачі ліків. Одна з таких – Анна Ланчева, музикантка та співачка, що була змушена виїхати з Мелітополя. Сама вона себе волонтеркою не вважає. Її історія з допомогою почалася ще з перших днів повномасштабного вторгнення росії.
«Почалося все ще в окупації, коли ми з друзями намагалися діставати якісь дефіцитні продукти та ліки для сусідів. Я від початку казала, що кожен має взяти відповідальність хоча б за людей похилого віку в своєму під’їзді, тоді місту вдасться довше протягнути до гуманітарної катастрофи. А вже після того, як довелося виїхати в перших числах квітня, почалися адресні передачі. Спочатку по 10 пакунків для своїх, а потім квартира поступово перетворилася на склад, і за це я дуже вдячна моїм друзям, зокрема музикантам, які надсилають ліки, підгузки, дитяче харчування і гігієну з усієї країни і навіть із-за кордону. І ще я дуже вдячна всім, хто перераховує гроші на потреби Мелітопольського району, вклоняюся за кожну гривню».
На жаль, від початку її роботи дотепер мало що змінилося, зауважує жінка:
«Судячи з того, що і в якій кількості нам замовляють – ліків дійсно не вистачає. Знаю, що кілька волонтерів працюють, поповнюючи запаси в аптеках та лікарнях, проте не впевнена, що нічого не розкрадається і що хтось контролює ціноутворення на місці. Ви ж бачили ці памперси по 900 гривень за упаковку або цитрамон по 200 гривень? Плюс, постійно потрібні ліки для діабетиків. Зараз наростає проблема з астмою і сезонними алергіями, намагаємось максимально закуповувати все необхідне, але вивезти це в Мелітополь – проблема №1».
Волонтери та водії, які прагнуть допомогти і підтримати тих, хто залишився на окупованих територіях, стикаються з купою перешкод.
«Доставка ліків у Мелітополь – це завжди квест. Важкий і нецікавий. А коли відлік іде на дні і людина помирає – плюсуйте до цього ріки сліз і гори нервів.
Постійно заважає купа зайвої документації (з обох сторін), величезні черги на виїзд, корупція, яка постійно зміщує ці черги, і найголовніше – замало людей, готових возити ліки і людей безкоштовно або за розумну ціну.
Також є проблема з переслідуванням вже на місці. Коли треба все розвозити таємно і постійно міняти адресу мелітопольського складу. Ми діємо обережно, бо ця окупація надовго, хто б там що не казав, тому найголовніша задача – розтягнути цю можливість допомагати».
Інша героїня – Ольга Вовк-Собіна, координаторка запорізького благодійного фонду “Щаслива дитина”, працює з дітьми з орфанними (рідкісними) захворюваннями. Специфіка цільової аудиторії фонду додає транспортуванню ліків ще більше ускладнень.
«Діти опинилися на межі виживання. На окупованих територіях, там, де немає енергопостачання, ліки, що потребують температурного режиму, просто були зіпсовані. Є й інші, які зберігаються простіше, але всі запаси вже скінчилися. Ті, хто знаходилися в Маріуполі, Донецькій і Луганській областях, щонайменше кілька тижнів не мали змоги лікуватися. Все це призвело до того, що не тільки значно погіршився стан (у дітей почалася задуха, температура) – вони втратили можливість просто-напросто сприймати їжу. На жаль, така ситуація не тільки з тими, хто знаходиться в Донецькій і Луганській областях. Також: Мелітополь, Херсон, Василівка, Енергодар».
На питання щодо того, як їй вдається передавати ліки у перелічені населені пункти, Ольга відповідає:
«Насправді, я всіма правдами й неправдами надсилала життєво необхідні ліки у ці райони. Дійшло до того, що я ходила до пожежних частин, до ТРО, до військових і щодня вмовляла їх, щоб вони забрали ящик з ліками та довезли туди, де у цьому є нагальна потреба. Частка лікарських засобів просто була втрачена: іноді їх відбирали на посту російські військові, іноді траплялися недобросовісні волонтери».
11 червня міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко заявив, що
«росія продовжує блокувати постачання ліків, зокрема й життєво необхідних, з підконтрольних Україні територій на тимчасово окуповані. Через це сотні тисяч українців на тимчасово окупованих територіях стали фактично заручниками медичного тероризму росіян. Перешкоджаючи постачанням ліків з України, країна-окупант і сама не забезпечує громадян необхідними медикаментами та ліками. <…> Наразі Україна докладає значних зусиль, зокрема й на міжнародній арені, аби розблокувати постачання медикаментів на тимчасово окуповані території».
А поки українці й українки чекають на офіційні зелені коридори й ефективне регулювання медичного питання, наші волонтер(к)и цілодобово працюють над тим, щоб люди на тимчасово окупованих територіях вчасно отримали життєво важливі та/або базові ліки.