Прифронтове Запоріжжя від початку повномасштабного вторгнення росії перетворилось на великий хаб задля допомоги тимчасовим переселенцям – людям, які залишились без житла й відчутного майбутнього.
Пошук зниклих та нові професії
Уже четвертий місяць у місто кожного дня приїздять сотні жителів східних регіонів – від Бердянська й Мелітополя до Василівки, Оріхова, Полог, Токмака, Маріуполя. Більшість людей, які вирвались з пекла російської окупації, їдуть далі, але декотра кількість їх лишається саме в Запоріжжі або в Дніпрі, щоб не тільки хоч якось влаштувати тут своє життя, а й допомогти іншим.
З Наталією Деміш ми познайомились у той квітневий день, коли вона приїхала до Запоріжжя з чоловіком та донькою. Ми зустріли розгублену жінку на пункті прийому переселенців, якій вдалося виїхати з повністю зруйнованого Маріуполя. Наталя раділа, що виживши під бомбами й обстрілами росіян, вони, таки, змогли втекти. Водночас вона хвилювалась за старших синів та племінників, які були на той момент в інших районах Маріуполя, що залишився без зв’язку:
– Підкажіть, як і через кого я можу знайти своїх синів? Може є якісь списки? В Маріуполі вже місяць немає зв’язку. [Росіяни] вивозять людей силою чи обманом на територію росії або в Крим. Коли ми виїжджали з нашого міста, то старші діти були вже не з нами.
Наталія говорить крізь сльози, але якось, на диво, тверезо, чітко. Вона розповідає нам всі дрібниці того жахіття, що їм довелось пережити: місто під обстрілами окупантів, на кожному кроці міни, над головами літають ракети, які невідомо де впадуть та заберуть життя людей. Немає зв’язку, електрики (світла), газу, їжі, води. Люди готують те, що встигли взяти з пограбованих мародерами крамниць, на багаттях біля під’їздів.
Воду «видобувають» з бойлерів і батарей у квартирах. До середини березня помалу йшов сніг – люди збирали його й топили на вогнищі, щоб напитись. Хтось біжить до річки за водою та не повертається, а потім його тіло знаходять вулицею – підірвався на міні.
Але найстрашніше – це авіабомби, від яких не рятує нічого.
– Щоб ви розуміли, від авіабомби багатоповерхівка складається, як картковий будиночок. Тобто кожен, хто в ньому в цей момент знаходиться – мрець. Навіть ті, хто ховаються в підвалах – просто поховані під руїнами. Жінки з дітьми… всім страшно, але люди допомагають одне одному, діляться їжею. Одного разу до нашого під’їзду прибігла молода жіночка з тримісячним немовлям за пазухою. Вона волала, а потім сиділа заціплена. Ми подумали, що дитина померла – просто замерзла, бо надворі було дуже холодно. Потім ми побачили, що малюк живий, почали шукати одяг для нього, ковдрочки. Потім наш сусід пішов у той будинок, звідки дівчина прибігла, бо вона говорила про свого чоловіка щось незрозуміле. Він побачив біля під’їзду на дереві чоловічі ноги в черевиках, висіла рука та ще частини тіла були на землі… це він і був – її чоловік. Певно, він підірвався на міні.
Щоб виїхати з окупованого й ущент зруйнованого Маріуполя, який ще три місяці тому був сяючим сучасним містом із чудовими парками, скверами, дорогами, родині Деміш довелось пройти 19 блокпостів.
– Чоловіків [окупанти] роздягають повністю – шукають тату й сліди від «броніків», жінок просто оглядають, забирають все, що їм сподобалось у твоїй сумці чи в кишені. Можна й не сподіватися довезти речі, що прихопив.
Ми слухаємо Наталію. Обіймаємо крізь сльози. Ми не відчуваємо себе в небезпеці, а вона – так. Ми обмінюємось контактами, якщо раптом зможемо допомогти у пошуках старших дітей.
Через декілька тижнів ми зустрічаємось з Наталією Деміш у Дніпрі, де вона з родиною зупинилась у знайомих. Вони мають приватне ательє, яке наразі, замість модельного дорогого одягу на індивідуальне замовлення, відшиває «спальники» для військових, а також постільну білизну, прапори й спортивні костюми для переселенців. Наталія волонтерить в ательє. Вона ніколи не вчилася шити, але нині намагається бути максимально корисною. От, наприклад, демонструє нам свої перші красиві подушки. Ми разом радіємо її здібностям та невичерпному оптимізму і веселій вдачі.
Її син Юрій вийшов на зв’язок. Виявляється, що російські військові відвезли його на територію росії (в Ростовську область). Згодом знайшлися й малі племінники, і старший син чоловіка з невісткою; Наталія продовжує шукати брата з його дружиною, які досі так і не вийшли на зв’язок. Вона тримає руку на пульсі через будь-які волонтерські організації та Червоний Хрест.
Маріупольська волонтерка і просто сильна жінка розповідає про перші дні без пекла і жахіття – про принади цивілізації. І, звичайно, про свою нову роботу й нове життя, до якого вона і її родина намагаються призвичаїтись.
– Для мене тут мирне життя, хоч я і розумію, що ми всі не знаємо, що буде далі будь-де в нашій країні. Приїхавши у Дніпро, я зайшла в супермаркет, де є все і просто розгубилася. Там у маріупольському підвалі мені здавалося, що я візьму все шикарно, якщо виживу. А зараз я стою й дивлюсь на повні полиці й не знаю, що взяти. Я взяла воду. Взагалі поки що намагаюсь отямитись і зрозуміти, що з крана може просто так бігти вода, яку можна пити. Можна помитися гарячою водою… за місяць без опалення ми намерзлися так при мінусовій температурі, одягаючи на себе все, що є під рукою, що геть втратили надію зігрітися. А тут я перед сяючою полицею супермаркету… беру воду, потім йогурт і ще щось.
Наталія живе: волонтерить, виховує доньку, піклується про чоловіка, допомагає друзям, які взяли сім’ю до себе. Але серце її в Маріуполі. Вона, таки, сподівається, що колись зможе повернутися додому, хоч її будинок, як і багато інших, ущент розтрощений окупантами.
Подорож Україною і шлях до волонтерства
У Запоріжжі наразі працює не менше десятка волонтерських центрів та хабів: від міського гуманітарного центру, який займається прийомом гуманітарки та транспортуванням її на окуповані території до місцевого Центру молоді, що перетворився на молодіжний волонтерський рух, фондів підтримки переселенців і військових та незалежних активістів.
Ганну Слободянюк ми побачили на другому запорізькому пункті реєстрації тимчасових переселенців, де є все – від дитячої кімнати і їдальні до місця збору одягу й роздачі допомоги. Аня – волонтерка фонду «ПосмішкаUA», що допомагає тимчасовим переселенцям саме необхідними продуктами. Вона роздає гарячі обіди та допомагає на кухні. Наразі роботи багато, бо люди, що самотужки виїхали з окупованих територій, приходять до волонтерського центру зранку до вечора, але жінка згодилась відволіктись від роботи на півгодини, щоб поговорити з нами.
Ганна народилася у місті Сніжному, але виїхала звідти, коли росія напала на Україну – ще у вересні 2014 року. У неї двоє дітей – донька й син, – для яких ситуація стала дуже небезпечною.
– Російські військові захопили моє місто. Вони відчували себе там, як у себе вдома, командуючи населенням, погрожуючи зброєю. Через обстріли міста окупантами, ми сиділи по підвалам. Тоді донці було 3 роки, а сину – 5. Нам було дуже страшно, а тим паче дітям.
За словами Ганни, російські окупанти – вбивці й мародери.
– Вони грабували магазини, вивозячи всю техніку. Просто негідники, які зруйнували життя багатьох людей. Мій брат працював охоронцем у магазині, тому його забрали в полон, протримавши там місяць. Вони катували його, як могли, відбивши всі частини тіла – всі органи. Він ледве залишився живим.
Жінка пригадує, як сиділи у банку, де вона працювала, під автоматами, тому що російські терористи прийшли прямо до неї на роботу. Як і сьогодні, вони діяли тими ж методами – силували й викрадали мирних людей.
Було настільки страшно в рідному місті Сніжному, що довелось їхати через декілька місяців після початку війни.
– Я відвезла дітей до родичів за місто. Ми там сиділи десь дня три. Потім поїхали до Києва.
Волонтерка каже, що деякі місцеві жителі тоді приєдналися до ворога. За її спостереженнями, колаборантами стали найнижчі прошарки суспільства – як правило, люди з алкогольною, наркотичною залежністю чи місцеві бандити, які тільки й чекали на можливість легкої наживи.
– Одна знайома декілька разів лікувалася у клініці для психічно хворих людей, а потім стала працювати на «ДНР» і ходити з автоматом. Самі розумієте, наскільки це небезпечно.
Після цього Ганна жила й працювала банкіром у Києві, Енергодарі, на Волині. У січні цього року вона переїхала до Запоріжжя, бо батьки залишились на Донеччині й хотіли, щоб донька була трішки ближче. Тут Ганна майже одразу стала волонтеркою фонду «ПосмішкаUA». Наразі вона допомагає тим, хто ще вчора був у такому ж становищі, як і вона.
– Я точно знаю, що роблю важливу справу й роблю її з задоволенням. Я знаю на 100%, що Україна переможе в цій війні, бо правда на нашому боці!
«Дитячу ремонтувати не будемо»: героїчні люди жартують
У Запоріжжя прибули маріупольці, евакуйовані з «Азовсталі», які провели більше двох місяців у бомбосховищах цього підприємства майже без їжі й води. Люди з малими дітьми ховались від ворожих обстрілів «градами» й постійного бомбардування. Виснажені жахливим існуванням на грані життя й смерті, жінки, діти, чоловіки, люди похилого віку, дісталися міста, де на них вже чекали волонтери з теплим одягом, смачною вечерею, психологічною й медичною допомогою.
Маріупольців розселяють у готелях міста з чудовими умовами.
Як розповів начальник управління у справах сім’ї та молоді Запорізької міськради Олексій Савицький, за три місяці через міський гуманітарний центр пройшло щонайменше 135 тис. тимчасових переселенців з окупованих міст. З них майже 36 тис. – діти.
Волонтерка Світлана Штенда виїхала з Маріуполя в середині березня, коли вже стало очевидно, що російська армія поставила собі за мету знищити місто й мирне населення. Як ховались по підвалах від ворожих ударів, розказує крізь сльози. Втім, деякі епізоди пригадує з посмішкою.
– Дивно так говорити, але війна об’єднала нас. Ховаючись від ракет та бомб ворога, ми, нарешті, дізналися, хто живе в нашому будинку – познайомились із сусідами. Звичайно, краще б ми це зробили у мирний час на якомусь загальному святкуванні, але було, що було. Довелося це робити за трагічних обставин. Коли в місті не стало електрики ми ще якось мирились і не страхались, але коли на другий день вимкнули опалення й газ, мій чоловік не повірив своїм очам. Він сказав: “Та ну, невже?” Ми сиділи тоді на кухні й хотіли приготувати вечерю.
Світлана пригадує, як бігали до калюж та на річку за водою. Як смажили їжу (що в кого залишилось у «заморозках») на багатті всім під’їздом. Усе це було дуже незвично й небезпечно. Вона пам`ятає той момент, коли всією родиною вирішили рушати в дорогу. І це теж було вкрай складне рішення, але далі не можна було чекати.
– У нас старший син та молодша донька. Все, про що ми могли думати за тих умов – як врятувати життя дітей. Тим паче, що для нас це не новий досвід. Ми сіли в автівку разом із дітьми й собакою та поїхали у невідомість. Попереду на нас чекав іспит із більш ніж дюжини блокпостів, де володарювали російські військові, а також невідомість майбутнього.
Їхали без їжі й води, бо рішення прийняли спонтанно.
Тут, у Запоріжжі, Світлану з чоловіком та двома дітьми зафіксували у статусі переселенців. У Маріуполі вона була працівником міськради, у Запоріжжі – волонтерка на одному з підприємств.
Родина Штенди двічі залишилась без житла через війну. Світлана розповідає, що в 2014 вони з чоловіком і малими дітьми виїхали з рідного містечка Кіровського, що на Донеччині, саме тому, що їх дім розбомбив ворог. Виїхали в Маріуполь. Жили на орендованих квартирах. Після того, як осіли й купили власне житло, знов прийшли російські «освободітєлі», і знов сім’я залишилась без житла.
– Так сталося, що, як у першій нашій квартирі в Кіровському, так і в другій – у Маріуполі, тільки ми починали робити ремонт у дитячій кімнаті, як наші будинки бомбили. Чоловік уже жартує, що наступного разу в жодному випадку не будемо робити ремонт у дитячій. Так, ми не відчуваємо повної безпеки у Запоріжжі, але тут ми видихаємо й відпочиваємо, так чи інакше. Я не можу сказати, чи поїдемо ми далі, чи залишимось у Запоріжжі. Єдине, що можу стверджувати напевно: «російські освободітєлі» рівно два рази «освободілі» мене й мою родину від домівки – від власного житла. Але ми все одно тримаємося. Українці незламні.
Люди, які вийшли з пекла, залишившись живими у всіх сенсах. Переживши бомбардування російськими окупантами, місяці в холодних підвалах без води та їжі, рятуючи та гублячи своїх дітей, рідних, бігаючи під кулями й мінами, ховаючи своїх мертвих просто під вікнами квартир у палісадниках чи ракетних воронках… ці люди знаходять у собі сили допомагати іншим сьогодні.
Уже не вперше російські війська руйнують міста під виглядом їх звільнення. З історії відомо, як Катерина ІІ депортувала греків із Криму, наче, намагаючись захистити від Кримсько-татарського ханства, насправді маючи на меті загарбати ці території, послабивши тодішній політичний устрій Криму. З 1771 по 1782 російська армія кілька разів посягала на Крим. Це були роки руйнування грецького Меріаполісу. Тоді греків депортували на незвичні для них степові землі Приазов’я. Але вони заснували новий Меріаполіс, що став сучасним Маріуполем. І знову прийшли «освободітєлі» – нелюди, що вміють тільки вбивати й руйнувати.
Маріуполь майже повністю зруйновано ворогом. Але вцілілі жителі вірять, що місто буде знов відбудовано. Воно залишиться українським.