«За пів року до повномасштабної війни ми були в Києві, зайшли в мілітарі магазин, і Макс каже: «продайте мені РПГ. Розумієте, така страшна війна буде, що мені потрібна зброя. Продавці сказали, що не можуть продати РПГ, а син каже: “тоді хоч п`ять гранат мені дайте”». Мама талановитого 12-річного художника, що малює космос з 6-ти років, Оксана Бровченко з окупованого Бердянська, розповіла, як родина виїжджала з рідного міста, як Макс – хлопчик з аутичним розладом, – пережив евакуацію і на що сподівається Космо-Макс у Запоріжжі.   

Мама Оксана

– Оксано, розкажіть про своє життя у Бердянську і свої відчуття, коли все почалось – почалась повномасштабна війна.          

–  В Бердянську до повномасштабного вторгнення ми добре жили. В нас було все:  улюблена робота, був дім, якого зараз нема… Багато друзів, які роз`їхались по всьому світу. Була родина, яка зараз також по всьому світу. Ми жили своє життя. Але 24 лютого пролунали перші вибухи. По Бердянську прийшлись перші вибухи. Було дуже гучно…   

– Як Максим передбачив війну?

– Ну от в Києві стався цей епізод, коли він просив РПГ або гранати в магазині. Потім у нього почались розлади сну. Я сама за фахом психолог, але в мене було відчуття, що я не впораюсь і доведеться звертатися за допомогою до колег. А після нового року Макс постійно вже казав: війна наближається. Він почав її малювати. Такі чорно-білі картини, але кров червона. Все скривавлене

– Оксано, за яких обставин і коли ви вирішили виїхати?

– 26 лютого до Бердянська заїхали російські БТРи. Ми, звісно, всі злякалися. Ми були під навісом, щоб зрозуміти, як і що робити, гуртувалися. Чутно було постріли. Потім ми дізналися, що вбили людину в цей час. Було дуже важко, але була надія, що ось зараз наші зайдуть… Потім ми зрозуміли, що так швидко ворога не виженуть. За продуктами доводилося «полювати» – стояти в черзі за хлібом чи молоком. Я вирішила, що не буду залишати сина самого дома: що б там не сталося, ми разом.

Одного разу ми вийшли на вулицю і ходив російський конвой. Ми порівнялися з ними і Макс, неочікувано для мене, сказав їм: «Дяді, коли ви вже здохнете?»   

– Ви дуже перелякалися?

– Життя перед очима пронеслося… Думала, якщо не застрелять, то будуть катувати. І тоді я зрозуміла, що небезпечно в окупованому місті залишатися. Треба виїжджати. Менше з тим, треба було вигадати, як з Максом виїхати максимально безпечно, бо він міг сказати що завгодно на блокпостах, яких на той момент було 18.

Евакуація з Бердянська до Запоріжжя 

– Який був план?

– Я проконсультувалась з нашим лікарем, і попросила для сина препарати – заспокійливі та снодійні.

– Що ви взяли з собою, і чи спокійно ви проїхали?

 – Так, нам вдалося виїхати спокійно, хоч дорога і була довгою. Макс заснув на другому блокпості. А коли ми приїхали вже у Запоріжжя, я зрозуміла, що майже всі діти в автобусі спали.

– Що було, коли ви приїхали до Запоріжжя?

– Макс на останньому блокпосту прокинувся й одразу запитав, коли побачив військових: «А це наші чи раshисти?»)) Хлопці одразу почали посміхатися й казати: «Та свої-свої!». Знаєте, я одразу зрозуміла, що правильно вчинила, що вивезла сина, бо побачила, що багато батьків виїжджали з дітьми. Дітям потрібна свобода, а не окупація.

– Оксано, коли ви зрозуміли, що Макс особливий хлопчик?

– Ви знаєте, я не підтримую загальне поняття «не норма-типовий» для будь-яких дітей з відмінностями, в тому числі для аутистів. Я би сказала, що Макс нейровідмінний. Уже у 6 місяців я зрозуміла, що Макс нейровідмінний, тому що він фіксувався на певних речах.  Він не робив стандартних дій, що роблять діти в 6 місяців. Він все фіксував поглядом. У рік він почав розмовляти нон-стоп. Він ніколи не грав іграшками – він їх колекціонував. Він завжди цікавився реальною інформацією – книги факти, але ніколи не розумів казок і мультиків.

– Як було в дитсадку і школі? Як Макса приймали діти?

– В дитсадку було жахливо, тому що Макс намагався призвичаїтись до гучних звуків і світла. В школі вже було простіше. Одразу на батьківських зборах я батькам сказала, що Макс – аутист. У нас були інциденти, коли діти не розуміли, але ми завжди розповідали, і врешті-решт все було добре.

У нас був рік наставник з Америки – з Вашингтону – Білл Пітерс – це дорослий артист – дуже талановита і розумна людина, яка показала сину життя.

– Який у Білла спосіб? Чим він допоміг?

– Він став його другом. Вони всюди ходили разом – і до школи, і на прогулянки, і разом знайомились з іншими дітьми. Нічого спеціального не було, він просто жив з Максом звичайним життям. І своїм власним досвідом дорослої людини з аутизмом він показував, що все добре, і не все так важко.

Максим

У Максима, коли йому було близько 6-7 років, проявився талант художника. Хлопчина з нині окупованого Бердянська, любив малювати космос. Нам юний художник розповів, що космічні сюжети – це найкраще, що він бачить у своїй свідомості. В його уяві – це краса,  безмежність і надія на існування найкращих світів.  

– Максиме, чому тебе саме космос цікавить? Чим він тебе приваблює?

– Своєю красою, атмосферою, безмежністю. Перше, що я намалював – це галактику. Я люблю малювати олією. Але коли я починаю малювати, я ніколи не знаю, що я малюю.

У Максима Бровченка було багато виставок у різних містах України. І завжди вони мали неабиякий успіх.

– Максиме, розкажи про війну й про спогади про рідний Бердянськ.

– Я ніколи не хотів війни, як і багато українців, але на жаль, це сталося. Щодо рідного міста, то в мене залишилось багато спогадів про нього: я пам`ятаю, як ми збиралися з друзями й замовляли піцу, як ходили разом на Приморську площу.

– Розкажи про Білла. Чим він тобі допоміг?

– Білл чудовий. Завдяки йому в мене знайшлося багато нових друзів. Ми грали в ігри разом, гуляли, займалися творчістю.

– Яке майбутнє ти бачиш для себе і нашої країни?

– Як і багато українців, мрію, про Перемогу. Хочу повернутися додому з мамою. Хочу, щоб відбудували все, що було знищено. Щоб всі українці жили в мирі та спокої.      

Заголовне фото – авторки.

Читайте також: Новорічна пропаганда з тимчасово окупованої території Запоріжжя.