Волинські журналістки поділилися своїм досвідом, як вдається долати труднощі та продовжувати працювати в  професії у темні часи війни. Історії журналісток показують їх силу характеру та  сміливість у прийнятті непростих рішень. Їх приклад свідчить про те, що у складні моменти в житті варто покладатися на себе, а також не соромитися звертатися за допомогою, якщо це потрібно. 

Продюсерка «Суспільного Луцьк» Наталія Морозюк у  журналістиці  працює  з 2005 року. Має досвід роботи не лише на телебаченні, а й на радіо.

24 лютого 2022-го року Наталія Морозюк була в Луцьку і провела цей день на роботі.  

«В ефірі «Суспільне Луцьк» та «Українського Радіо Луцька», на наших сторінках у соцмережах та на сайті ми розповідали про те, що відбувається у нашій області,  як діяти у цій ситуації, де є укриття, де запрацювали волонтерські пункти, як люди згуртувалися для допомоги, яка ситуація на кордоні з Білоруссю, що відбувається на пунктах пропуску з Польщею, що в регіоні з пальним, продуктами та ліками. Наші працівники групи діджитал у Телеграм-каналі повідомляли про всі оголошення повітряної тривоги і досі це роблять, незалежно від пори доби. Редакція новин та інші підрозділи працювала майже у повному складі і ми відчували, що ця інформація потрібна людям» — пригадує Наталія Морозюк.

Як змінилося життя

Наталія Морозюк розповіла, як змінилося життя після 24 лютого минулого року. Адже труднощів було чимало, як і у всіх на той час. Та в першу чергу, найважливішим було питання безпеки:

«Ще до повномасштабного вторгнення ми з чоловіком проговорили, як будемо діяти у разі загострення ситуації. Але все одно, не думали, що буде так… Коли Луцьк обстріляли 24 лютого 2022 року, чоловік відвіз доньку з мамою до моїх батьків, вони мешкають на Волині, але далі від кордону з Білоруссю (тоді думали про можливий наступ звідти) і в  невеликому містечку, там вони залишалися декілька місяців. Коли 15 березня 2022-ого року мобілізували мого чоловіка, для мене ситуація загострилася, це був дуже складний в емоційному плані час, я дуже часто плакала, але старалася не показувати цього на людях. Минуло, мабуть, до пів року, поки я себе, дійсно, опанувала, щось схоже повторилося, коли бригаду мого чоловіка перевели на схід, зараз він служить у Донецькій області». 

Наталії Морозюк довелося взяти на себе відповідальність за багато речей, які раніше вона та її чоловік завжди робили вдвох. А тепер довелось дбати про це все самій. Їй довелося навчитися жити з постійними переживаннями та страхом за чоловіка. 

Тепер впевнена водійка авто, а раніше сама не їздила

Вона була вимушена сісти за кермо, бо дитина була за 80 км, а автобуси не їздили. Тоді вона навідувала дочку щовихідних. У Наталії є водійське посвідчення, але багато років не кермувала.

«Я дуже добре пам’ятаю перший свій виїзд о 5 ранку (аби було менше автомобілів), 8 блок-постів дорогою і свій страх, бо було замало досвіду. Але все вдалося, з часом я скористалася допомогою інструктора і за декілька занять відновила навики»,  — поділилась досвідом Наталія Морозюк. 

Крім того, на початку повномасштабної війни були проблеми з грошима,  бо після мобілізації чоловіка купували йому багато речей, бо тоді забезпечення майже не було. 

«Зараз ситуація із забезпеченням краща. Я пам’ятаю, як 4 місяці не оплачувала комунальні послуги, бо не було чим. Згодом ця ситуація вирівнялася, зараз таких труднощів немає» — розповіла вона.

«Через стрес виникли проблеми зі здоров’ям, довелося довго лікуватися. Багато хто мені говорив: «Ти така сильна», але я так не думаю, я просто не звикла ділитися своїм болем на загал. Якщо чесно, вперше озвучую свої проблеми публічно», — додала вона. 

Журналістика і війна

Наталія Морозюк розповіла, що в професійному плані теж були труднощі. 

«Спершу не могла,як редактор вичитувати матеріали про історії загиблих, було важко в емоційному плані, довго думала, що не зможу на камеру спілкуватися з військовими, але з плином часу, з тим, як себе опановувала, поверталася і професійна впевненість. Записала декілька інтерв’ю з прикордонниками, які приїхали на ротацію з Бахмута, з психологинею про те, як правильно спілкуватися з військовими, як допомогти пережити втрату близької людини на війні. Ці теми були для мене складними, але й дуже важливими, бо наше суспільство часто не знає, як себе поводити, і про це потрібно говорити. В якийсь момент я зрозуміла, що мій особистий досвід дає мені перевагу, бо я знаю про багато речей, так би мовити, з середини», —  зазначила вона.

Наталія Морозюк розповідала, що вона жодного разу не виїздила за кордон після початку повномасштабного вторгнення:

«Думала, що якщо ситуація дуже загостриться, постараюся вивезти дитину, але сама однозначно повернулася б, бо знаю, що маю бути в цей час тут. Зрештою, так і не виїздили».

Що допомогло впоратись?

Також журналістка поділилася, хто допоміг впоратися з цим усім. Це її дитина. 

«За декілька місяців після початку повномасштабної війни я забрала її до Луцька, моїй доньці тоді було 13 років, я розуміла, що вона дивиться на мене і від того, наскільки емоційно стабільною буду я, настільки і вона буде спокійнішою, наскільки впевнено я буду поводитися, працювати, жити (особливо під час обстрілів, блекауту), настільки і вона зможе себе опанувати і рухатися далі у навчанні, своїх захопленнях. Мені дуже допоміг чоловік, якому і самому було непросто, у нього ніколи не було досвіду військової служби, але він мене завжди заспокоював. Мені допомогли рідні і декілька близьких людей, які просто питали: «Як ти?». А ще допомогла робота, бо коли ти зайнятий та відчуваєш, що робиш щось корисне для людей, то й з’являється сила жити далі».

Наталія Морозюк наразі бачить себе в журналістиці в Україні, адже тут зараз епіцентр подій.

«На щастя, Волинь –  тиловий регіон. Так, зі своїми викликами, не зовсім безпечною ситуацією, але тут, в Україні, зараз триває боротьба за життя, наша боротьба, і ми це маємо показати, маємо зафіксувати злочини російської армії. Ми на “Суспільному Луцьк” багато спілкуємося з військовими, рятувальниками, лікарями, які були у зоні бойових дій, знімаємо наслідки «прильотів», ми показуємо історії людей, які змушені були все покинути і переїхати на Волинь, бо їхній дім розбомбили, їхнє місто окупували, вони свідки страшних подій. Ми спілкуємося з родинами загиблих…. Ми пишемо історію цієї війни, але також ми розповідаємо людям, які зараз тут, як впоратися з цим усім, де можна взяти гроші на свою справу, як пережити тривогу і стрес, як спілкуватися з військовими, де можна реабілітуватися і багато-багато іншого. І це важливо зараз», — зазначила вона.

«Звісно, бути постійно у потоці новин про війну складно. Якось на початку повномасштабної почула від знайомої, що вона не дивиться новин, бо не може все це пережити, а я тоді подумала: живу в новинах. Згодом зрозуміла, що потрібно собі час від часу давати день-два відпочинку, відвідати рідних, побувати на природі, аби трішки відновитися», — додала вона. 

Війна змусила забути про слабкість 

Наталія Морозюк часто чує від інших про те, що війна змінила ставлення до життя. Але війна не змінила Наталію. Її цінності залишились ті ж самі, а от ставлення до інших людей довелось переглянути: 

«Війна не змінила мого ставлення до родини, бо я і раніше її цінувала, цінувала кожні вихідні проведені разом, наші маленькі подорожі і радощі; війна не змінила мого ставлення до України, бо я і раніше її цінувала; війна дещо змінила моє ставлення до людей, бо показала «хто є хто». Але війна не змінила мене, вона точно підсилила всі почуття, емоції, змусила опиратися на мої сильні риси характеру і забути про слабкість. Це не означає, що я не сумую, чи не плачу, бувають дні, коли я теж не маю сили ні на що…. але в такі моменти я беру телефон і читаю повідомлення, яке надіслане з Донеччини… і в ньому лише три слова: «Я тебе люблю». Вони дають мені силу жити».  

«Зрозуміла, що в Польщі не залишуся», —  журналістка з Луцька

Коли почалось повномасштабне вторгнення, кореспондентка «Суспільне. Луцьк» Лариса Андрійчук була  в Луцьку. Вона як телеведуча має великий досвід роботи. 

«Труднощі були психологічні, емоційні – від невизначеності, шоку, страху перед обстрілами, ймовірності вторгнення зі сторони Білорусі, необхідності приймати рішення. Порушення сну, емоційна напруга позначилися дещо на фізичному здоровʼї. Декілька разів на початку повномасштабної війни зʼїздила бусом в Польщу за гуманітарною допомогою —  фізично це виявилося для мене важко. На щастя, інших труднощів або втрат на цей час я не зазнала», – розповідає вона. 

Весною разом з донькою поїхали до Польщі

7 березня 2022 року Лариса Андрійчук разом з донькою виїхали до Польщі:

«Прийняла таке рішення, бо боялася за дитину і вирішила все ж її убезпечити. В результаті в Польщі прожила пів року, на роботі взяла відпустку без збереження з/п. Їздила з Польщі в Україну майже кожні два тижні – маю авто, дуже хотілося додому. Донька закінчувала школу, тож вирішили спробувати вступити у польський виш, що, в результаті, вдалося. Власне, саме тому відпустка затягнулася, бо необхідно було залагодити всі організаційні питання. Зрозуміла, що в Польщі не залишуся, бо надто важко емоційно».

Лариса Андрійчук розповідає, що вибір повернутися в Україну не був складним. 

«Зрештою, просто хотіла повернутися до свого життя і своєї діяльності. Для мене важливо було працювати в Україні і відчувати себе потрібною в такий важкий час, за можливості допомагати саме в своїй країні донатами, підтримкою внутрішньо-переміщених осіб, журналістською роботою. В Польщі у мене це не виходило, думаю, як і у більшості українців, які виїхали після початку повномасштабного вторгнення, адже для адаптації і налагодження життя в іншій країні потрібен величезний внутрішній ресурс і зусилля – концентруєшся на власному житті, його налагодженні». 

Війна змінила всіх 

На думку Лариси Андрійчук, війна всіх змінила:

«Отримала досвід лікування депресії під час війни. Стала менш емоційна, але водночас сказала собі, що жодній людині зараз не відмовлю в допомозі —  цього і дотримуюсь. Учусь радіти кожному дню, жити, як кажуть, «в моменті». Важко було прийняти переїзд доньки в іншу країну —  до війни таких планів у нас не було, тож я виявилася не готова до цього і тривалий час перебувала на «емоційному дні». Допомогла робота з психологом та прийом антидепресантів». 

Від авторки: Журналістки своїм прикладом показують, що не варто в часи війни здаватися, а йти своїм життєвим шляхом далі, при цьому бути зайнятими і робити щось корисне для своєї країни.

Головне фото: detector.media

Читайте також: “Ми з України!”: як працює на Буковині Центр журналістської солідарності.