Вікторія — мешканка тимчасово окупованої Василівки Запорізької області. Нещодавно їй вдалося вибратися з захопленого російськими військовими міста на підконтрольну Україні територію, у Запоріжжя. Дівчина розповіла нашій журналістці про те, як пережила понад 100 днів в умовах окупації, трансформації її рідного міста під впливом війни та плани на майбутнє.
Василівка — це місто, розташоване за 58 кілометрів від Запоріжжя, крізь яке проходять важливі автомобільні дороги та залізниця. До початку повномасштабного російського вторгнення це місто жило спокійним життям і приваблювало туристів.
Як і багатьох жителів Василівки, початок повномасштабної війни застав Вікторію зненацька.
«Ранком 24 лютого я спала в орендованій квартирі у Запоріжжі. Нас розбудив телефонний дзвінок від мами моєї сусідки: «Ви що, спите? Війна почалася!» Я почала швидко збиратися додому. Мала нервову поїздку у маршрутці та купу емоцій, які не поєднувались одна з одною. Я одразу вирішила, що померти особисто мені не страшно, страшно втратити когось з близьких. Вже вдома у Василівці я хаотично перекладала речі з місяця на місце, не могла зрозуміти, що саме мені робити. Було стійке відчуття, що я маленька істота, яка взагалі нічого не вирішує і ні на що не впливає. Хотілось лягти та просто чекати своєї долі. Але я продовжувала робити чарівне «щось», щоб не зійти з глузду у перший же день».
Ситуація у Василівці стала напруженою з перших днів повномасштабної війни росії проти України. У результаті воєнної агресії рф у березні було розбито місцеву лікарню, зруйновано залізничний міст, пошкоджено житлові будинки тощо. А вже наприкінці травня Запорізька обласна військова адміністрація повідомила, що «У Запорізькій області зростає кількість російських загарбників, зокрема, в місті Василівка їх уже більше, ніж місцевих жителів».
Вікторія ділиться тим, як це — жити в умовах російської окупації:
«Життя — наче у киселі. Кожен день схожий на інший, але ти не можеш зрозуміти, що саме трапиться завтра. Цей дисонанс найбільше вимотує.
Спочатку, звісно, було дуже страшно. Ми сиділи у сховищі ще з двома сім’ями, з дітьми, кішкою та собакою. У тих людей була політика «Жити з будь-якою владою, аби не стріляли». Важко було мовчати та не конфліктувати. Я тримала в голові те, що українцям не треба сваритись один з одним. Навіть сидячи в підвалі, я могла трохи працювати – приймати виклики на гарячій лінії. Це трохи допомагало впоратись зі стресом, було відчуття, що з мене є користь. В іншому був страх, стрес, агресія — все до купи. Був відчай.
Надія та світло з’явилося пізніше, коли ми вийшли зі сховища. Але навіть у сховищі були приємні моменти. Ми піклувалися один про одного, і в цьому піклуванні було стільки любові! Коли ми сиділи без світла, батько намагався зробити гарячі бутерброди за допомогою газової горілки. А ще на 8 березня чоловіки роздобули нам тюльпани! Це в час, коли нічого не було у місті. Було чарівно. Так, наче все нормально, і як раніше».
Про те, як змінилося місто внаслідок російської воєнної агресії, і як воно живе зараз, Вікторія говорить зі сльозами на очах.
«Ми ходили по вулицям та бачили будинки, у які влучили ракети. Це було жахливо. Я інколи їх згадую. Думаю про те, наскільки це затягнеться та скільки ще ми побачимо смертей та руйнувань. І мені болить за людей, які залишаються у місті. Добре, що зима скінчилась, тепло, є овочі…
Наразі у місті ще трапляються «прильоти». Вони такі несистемні та нелогічні. Кажу так, наче обстріли можуть бути логічними. Але я про інше – вони самі нас обстрілюють і розказують, що це ЗСУ. Але коли ти чуєш відхід, свист, а потім приліт, то сумнівів немає зовсім.
Так, звичайно є люди, хто в це вірить, вони ж беруть грошові допомоги, клеять на номерні знаки таврійські, продають російські товари… Але є й багато людей, які люблять Україну та чекають на наших військових. Мені здається, таких людей більше, ніж зрадників. Вони роблять усе можливе, щоб допомагати іншим.
В іншому – відсутність ліків та можливості лікуватися, купа військових на вулицях, постійні постріли, все це жахливо тисне на людей. Відсутність зв’язку теж дуже ускладнює ситуацію. Я дуже боюсь за свою сім’ю зараз. Просто місця собі не знаходжу. Їм теж дуже важко від цього. Люди не знають новин, не мають зв’язку з родичами та близькими, це таке відчуття покинутості та ізоляції».
Про власну евакуацію розказує: довго не могла наважитися і кілька разів змінювала рішення в останній момент. Виїхати їй допомогла підтримка батьків і волонтери. Під час самої поїздки було дуже важко та страшно:
«Постійно було відчуття того, що російські солдати будуть стріляти у спину. Але вони просто відчували себе королями світу, це гидко. Треба було вести себе спокійно та не «провокувати» їх.
Коли ми побачили наших військових, то від серця відлягло. Я дзвонила своїм батькам і ледь стримувала сльози, так мені хотілось, щоб вони були поруч і теж переживали цю ейфорію. А вже у Запоріжжі я вперше почула повітряну тривогу, вже в точці, де нас реєстрували. Отак Запоріжжя зустріло мене цим жахливим звуком. Цей момент теж закарбувався у моєму серці».
Зараз Вікторія на орендованій квартирі у Запоріжжі. І хоча вона перебуває у відносній безпеці, емоційно й психологічно їй все ще важко.
«Я хвилююсь за батьків, за своє місто. Не було й дня, щоб я не хотіла все кинути та повернутися. Але поруч є багато людей, які щиро зраділи тому, що я у місті. Друзі підтримують мене та ставляться з таким теплом, що я просто не можу опускати руки. Я відчуваю величезну підтримку та турботу. І хоч батьки далеко, я відчуваю їх поруч з собою. І якщо чесно, все ще важко звикнути до почуття небезпеки. Вона тут трохи інакша, ніж у Василівці».
Дівчина планує більше часу присвятити роботи та докладати максимум зусиль для допомоги близьким і користі країні. Щиро зізнається: відчуття того, що вона маленька і некорисна, вже зникло. Адже тепер вона робить те, у чому почуває себе сильною та помічною.