Міна в будинку, поранення дітей, загибель дідуся. Маріупольська родина, яка виїхала до Запоріжжя два тижні тому, пережила все – від пожеж та перестрілок до голодування в підвалі.
Олена Кравцова та її 8-річний син Єгор стали відомими завдяки тому, що хлопчик вів «маріупольський щоденник», який допомагав йому впоратись з психологічними травмами. Там він малював війну, поранених солдат, страшні обстріли, загиблих, воєнну техніку, свій майбутній день народження, сестру, маму, бабусю, дідуся й кота Кузю.
– Я так думаю, що йому треба було виплеснути все з себе, а мене він завжди намагається не засмучувати. Він мене береже, просто не хотів ділитися сумним, а висловити йому це треба було. Син вирішив зробити це у такий спосіб, – каже мама Олена Кравцова.
В родині Кравцових мама Олена, 15-річна донька Вероніка, 8-річний син Єгор, а також батьки Олени (мама, тато) й старенька 90-річна бабуся. Під час ворожих обстрілів всі вони жили в одному приватному будинку – це дім Олениних батьків.
Ми зустрілися з Оленою та її дітьми в Запоріжжі. Спогади, скромні усмішки й сльози від утрат. Жінка розповіла нам свою історію.
Жах війни в Маріуполі: як все було та чому не виїхали одразу, а зробили це на початку літа, адже ситуація була вкрай небезпечною і діти побачили вже руїни свого міста.
– 24 лютого ми прокинулися, як у звичайний день, і пішли на роботу. Але згодом нам сказали, що почалася війна. Почули вибухи на околицях. Ми живемо біля «Азовсталі» і було трохи страшно, але ніхто не вірив, що розпочалася повномасштабна війна по всій Україні та росія почала бомбити нас. Ми й раніше чули вибухи за містом – для нас це не новина, але не думали, що буде таке, що війна дійде до самого центру міста, – говорить Олена, пояснюючи, чому не поїхали з міста одразу.
Жінка працювала на одному з комунальних підприємств міста. У день початку повномасштабної війни росії проти України працівників підприємства розпустили додому. Дітей відпустили зі школи.
– У перші дні зник зв’язок і світло. Потім світло на певний час з’явилося і ми трохи встигли зарядити телефони. Згодом його знову відключили і більше не вмикали, тобто ми кілька місяців (до останнього дня в Маріуполі) були без світла. Потім відключили воду, а потім і газ. Ще на початку березня, коли на вулиці було 10-11 градусів тепла, ми жили без опалення й ледь не замерзали вночі, коли температура падала до мінус двох градусів .
Потім над нами почали літати російські літаки, які бомбардували наші будинки з повітря. І тут почалася паніка. Прилітало і далеко, і поруч – у сусідні будинки, на вулиці. І вдень і вночі ми бачили руйнування та смерть довкола. Після чергового обстрілу виходиш надвір і бачиш, що десь горить, десь стовпи диму піднімаються. Ну, тобто, все ближче і ближче це підбиралося до нас, – розповідає Олена.
Олена каже, що будинки навкруги вже було зруйновано, коли саме до них в дім прилетіла міна.
– 15 березня вже прилетіло саме до нашого двору. Саме в ту кімнату, де ми всі ховалися. Ми чули, як ударило і вирвало замок на дверях. 18 березня знову був сильний обстріл. Батько злякався за нас і сказав: «Ідіть у ванну, а я триматиму двері». Я кликала його з нами, але він сказав, що двері повинні нас захистити. Ми почули сильний вибух, на нас посипалася штукатурка та обвалилася частина стін та дах. Я підозрюю, що це була міна, бо якби це була бомба, то нас би вже не було в живих. Мені на спину впала стеля, я не відчувала її абсолютно. Все було в пилюці та диму, діти кричали й плакали – їм було страшно, їх поранило: Вероніку в голову, а Єгора – у спину. Мені пробило руку. Все у крові.
Батько, який тримав двері, отримав сильне поранення в стегно. Він стікав кров’ю, але нікого не підпускав до себе. А тим часом Олені довелося покинути батьків, щоб укрити дітей в будинку тітки.
Єгор згадує день прильоту, як найстрашніший.
– Ми грали, жартували там. Потім мама кличе нас у коридор, потім дідусь каже нам «забігайте в ванну» – і на нас прилітає. Все в пилюці, ми якось вибралися звідти, були поранені. Потім бабуся покликала сусіда, він зупинив нам кров, перебинтував і ми пішли до тітки, – розповідає 8-річний Єгор.
Через два дні родині Кравцових довелось бігти в підвал сусіднього будинку, тому що з дому тітки всіх вигнав російський військовий.
– Потім ми були у дядька з тіткою, до нас прийшов чеченець, наставив на нас автомат і вигнав із дому. Ми йти не хотіли, але ж він зі зброєю… що ми можемо зробити проти зброї? – пояснює Єгор.
Близько тижня родина жила в підвалі без їжі й майже без води. Тим часом батько Олени помер від важких поранень. На восьмий день Олена з дітьми наважилася вийти з підвалу й бігти під обстрілами в батьківський дім. Обійми з мамою, яку вона, нарешті зустріла, змішались з гіркими сльозами через смерть батька, який урятував родину.
Батька довелося ховати просто на городі. Неподалік захоронили собаку, який також загинув від поранень.
На запитання, чому не виїхали з Маріуполя раніше жахливих подій з прильотом у дім батьків, адже ворог бомбив будинки навкруги й було лячно, Олена відповідає, що просто не знали, куди їхати.
– Чому я вирішила залишатися у Маріуполі так довго? Бо там дім. Мені весь час важко було наважитися виїхати. Мені здавалося, що скоро все заспокоїться і буде гаразд. Та й хто нас чекає? Де? Не було розуміння, куди й навіщо їхати. Я не знала, що можу дати своїм дітям на чужині. Звичайно, коли бачиш такі тотальні руйнування навколо і чуєш вибухи, то хочеться бігти, але в цій метушні та паніці не зрозуміло куди. Єгор постійно казав мені: «Мамо, давай звідси поїдемо, давай поїдемо. Тільки щоб не тут, давай утечемо». Він дуже боявся. Проте він увесь час був зі мною і говорив: «Я в тебе чоловік, я тебе захищатиму». Єгор почав писати щоденник, коли ми вже вийшли з підвалу та поховали дідуся. Перший його запис про те, що дідусь помер, – пригадує Олена.
В щоденнику хлопчина описав початок війни, прильот міни в їх будинок, поранення, смерть і похорон дідуся й песика, його власний день народження, що він хотів чудово відсвяткувати з друзями, та яким сильним він виросте, щоб захистити маму й всю родину.
Інші сторінки щоденника Єгора, фото автора
Нещодавно родина переїхала до Києва, куди раніше евакуювали 90-річну бабусю Олени. В столиці живуть родичі, які радо прийняли їх. Там почалося нове життя.