На території окупованого Мелітополя посилився тиск на людей. Як розповідають місцеві, у місті дуже багато людей у формі поліції. Вони зупиняють чоловіків, перевіряють документи й оглядають речі. Запитують військовий квиток і кажуть йти на облік у військкомат. Через це збільшилась кількість людей, які намагаються евакуюватись з тимчасово окупованого Мелітополя. Зробити це зараз дуже важко — людей просто не випускають.
У черзі — понад 5 тисяч людей
На ворожому блок-пості у Василівці окупанти будують кордон. У черзі на виїзд станом на 5 жовтня знаходиться 1.5 тисячі авто – понад 5 тисяч людей. Змушують заповнювати анкети, отримувати перепустки в окупаційної влади.
Люди, які хочуть виїхати, змушені стояти у пекельній черзі в жахливих умовах. На жаль, уже відомо про одну загиблу людину. Як повідомляє міський голова Мелітополя Іван Федоров у своєму офіційному телеграм-каналі, 3 жовтня на російському блокпосту у Василівці в черзі на евакуацію на підконтрольну Україні територію помер літній чоловік.
Люди, яким вдалося виїхати з окупації ще кілька тижнів тому, і які планували повертатися до Мелітополя, просто у розпачі. Після жахливого обстрілу колони автомобілів із цивільними це дуже небезпечно. І як буде відбуватися цей процес не відомо. Нагадаємо, що у Запоріжжі внаслідок ракетного удару російської армії по гуманітарній колоні загинули 30 осіб, понад 90 отримали поранення.
“Залишатися у Мелітополі дуже важко”
Пані Світлані С (прізвище називати не можемо з питань безпеки) вдалося виїхати з тимчасово окупованого Мелітополя два тижні тому. Тоді ще не вимагали пред’являти перепустку та не було такої жахливої черги, але шлях до Запоріжжя все одно був дуже важким. Дорога, яка раніше займала півтори години, зайняла цілий день — з 6.30 ранку до 19.00.
– Свою поїздку до родичів у Польщу я планувала десь за місяць. Залишатися у Мелітополі було дуже важко — опалення немає, газу немає, продукти тільки російські, які везуть із Криму й коштують вони дорого. Потрапити до лікарів важко, бо багато з них виїхали, з ліками справжня біда — багатьох просто немає, а ті, що є, зараз коштують у кілька разів дорожче, ніж до війни. Окупаційна влада намагається вводити в обіг російські рублі, знецінюючи гривню. Знімати гривні з банківських карток можливості немає. Є змога звернутися до людей у пунктах обміну валют і там вони проводять такі операції, за це треба заплатити — 8-12% від суми, – розповіла Світлана.
Про моральний стан людей, які залишилися в окупації, говорити не доводиться. Зараз навіть добре знайомі люди переходять на бік окупантів, стають колаборантами, тому доводиться бути обережними у висловлюваннях. Люди, які підтримують Україну, у місті є, але свою позицію відкрито показувати бояться. У місті багато військових — здебільшого це ДНРівці та чеченці.
– Над містом постійно літають ворожі гвинтокрили, відчуття дуже напружені. Тому, коли мене в черговий раз покликали родичі до Польщі, я погодилася. Але було страшно, бо перетин блокпостів займав у людей по 5-6 днів. Відомо, що у тій пекельній черзі кілька людей навіть померли, – розповідає пані Світлана.
– Як знайшли перевізника, з яким вдалося виїхати?
– Це було важко, бо знайомих, які б планували виїжджати, у мене не було. Довелося шукати по соцмережах, а також серед людей, які вже виїжджали з якимись перевізниками раніше. Бо у такій справі все ж таки відгуки дуже важливі. Так, зібравши інформацію, я виїжджала з хлопцем на приватній автівці. Він перевозить людей уже не вперше. Коштував такий “квиток” до Запоріжжя — 5 тисяч гривень, сума велика. Але це була хоча б якась надія, що ми не будемо стояти на блокпостах по кілька днів. У машині їхало ще три пасажири окрім мене. Одна жінка їхала безкоштовно. Вона знаходиться у дуже скрутному становищі, тому водій перевозив її на волонтерських засадах.
“Коли побачили прапор України, зрозуміли, що ми вдома”
– Багато блокпостів довелося перетинати? Як проходила ця процедура?
– Загалом з Мелітополя до Василівки ми проїхали 10 блокпостів окупантів. На більшій частині у нас просто перевіряли документи. Найважчим був блокпост перед заїздом у Василівку, там уже не просто перевіряли, але й фотографували документи. Треба було витягнути з машини всі речі, окупанти передивлялися все, що у нас було. Викладали речі прямо на землю. На щастя, нічого не забрали. Але морально було дуже важко. Це неможливо передати словами, наче ти в себе вдома, а у тебе порпаються в речах та не дозволяють проїхати нашими ж дорогами.
Потім було ще кілька блокпостів окупантів, а потім ми нарешті побачили прапор України, це вже означало, що ми вдома.
– Як ви їхали, чи бачили ворожу техніку?
– Ворожої техніки не бачили. Вже у Василівці ми побачили багато розбитих магазинів, на дорозі бачили місця, куди влучали снаряди. Ринок на трасі перед Василівкою, який знають усі, хто проїжджав тією дорогу, розбитий ущент. До розбитого мосту ми не доїжджали, поїхали в об’їзд. Нам ще пощастило, що не було дощу. Дорога була важка, але її вдалося подолати.
Коли вже проїхали Василівку, бачили ДТП — мікроавтобус окупантів зіткнувся з легковою автівкою, яка їхала зі сторони Запоріжжя. Ми були вимушені зупинитися і почекати поки пожежа вщухне. Мабуть, у мікроавтобусі перевозили боєприпаси, бо поки ми стояли, чули вибухи і щось вилітало з машини. Водій сказав, що їхати не можна, бо є вірогідність влучання в автівку. Ми навіть повернулися назад метрів на 500. За нами також стояла і чекала вся колона. Коли пожежа вщухла, ми проїжджали й бачили, що там були загиблі.
Дивитися було важко, бо не зрозуміло, це були наші, чи ні. Але допомогти вже було неможливо.
“В окупації відчуваєш себе немов у заручниках”
– Що відчули, коли перетнули кордон?
– Відчуття були такого полегшення і радості, що ми вже вдома. Хоча наш справжній дім залишився у Мелітополі, але побачити прапор України — це було щось неймовірне. Бо там, в окупації, ми бачили тільки ворожі прапори, відчували себе немов у заручниках. Приїхати до Запоріжжя, зайти до звичних магазинів — це вже розкіш, немов потрапив у минуле життя до війни. Звичайно, у Запоріжжі також важко, постійні повітряні тривоги та обстріли. Тому я поїхала далі до родичів.
– Чи плануєте повертатися до Мелітополя?
– Взагалі так, повертатися планую, але як — це питання відкрите. Окупаційна влада робить усе можливе, щоб ускладнити цей процес. Невідомо, що буде за місяць. Та ще й страшно їхати додому взимку, якщо там не буде опалення. Але все одно відчуття дому нічим не замінити. Будемо сподіватися на нашу перемогу та на те, що скоро цей жах закінчиться.
***Запис інтерв’ю відбувався 29 вересня.
Читайте також: Так звані референдуми у Запорізькій області: свідчення очевидців