“Я спочатку його просила: “Казала: синочку, не йди. Я чула, як там гинуть люди'”. Він сказав: “Ні, мамо, хтось має захищати нашу землю”, – розповідає  мати загиблого героя України Родіка Цикул.

Денис Царан – військовий, який загинув у війні проти росії 12 травня 2023 року. Чоловік родом з прикордонної громади Одещини. Пішов на фронт у грудні 2022 року. На момент загибелі Денису було 32 роки, а через тиждень повинно було виповнитись 33. Загинув герой у селищі Білогорівка Луганської області виконуючи бойове завдання. Чоловік отримав смертельне осколкове поранення в шию. У Дениса залишився однорічний син, сестра, брат і мати. 

Страшна звістка

Звістку про те, що син загинув на війні Родіка Василівна почула від доньки Ольги. В той день мати бійця була в Одесі. 

Я працювала в Одесі. Повинна була якраз йти на роботу. Це була неділя. Ми з донькою сиділи на кухні, коли до неї зателефонували з нашого військкомату.

Мені просто сказали: “Царан Денис, це ваш брат?”, і я одразу зрозуміла. Відразу полилися сльози. Мама напевно по моєму обличчю вже все зрозуміла. Побачила, що щось сталося. Я не могла сказати мамі, що він помер. Мама просто стояла, дивилась на мене і каже: “Оля, що з Денисом?”. Я просто спочатку мовчала, не могла нічого сказати, але я мала це сказати якось мамі. Важко втрачати близьку людину. Це був шок, це як білий шум в голові”, – продовжує сестра загиблого героя, Ольга. 

Востаннє мати з сином розмовляли 10 травня. Родіка Василівна розповідає, що Денис телефонував щодня, якщо не був на завданні. Під час останньої розмови попередив матір, що не телефонуватиме впродовж декількох днів. Через два дні Денис загинув. А вже менше, ніж за тиждень звістку про втрату отримали рідні. 

Таке бувало і раніше, що він кілька днів не виходив на зв’язок з нами. Сказав, що буде на завданні. А нам повідомили тільки 17 травня, що він загинув. Він кожен день дзвонив мені, навіть двічі на день. Коли запитувала, як в нього справи, завжди говорив, що все добре. Хоча я чула звуки пострілів, він мені казав: “Мама, все добре”. Він ніколи не жалівся, не казав, що в нього щось болить. Навіть коли був у госпіталі. Я навіть цього не знала. Пізніше дізналася від старшого сина про це, вони дуже близькі були. Він ніколи не жалівся, що голодний або йому холодно. Завжди говорив:  “Все добре. Хоч ми під кулями, але я буду знати, що мій син житиме у вільній країні та він буде рости так, як і я ріс, під мирним небом”.

“До останнього вірила, що це не він”

Найважчим для мене стало це очікування. Ми чекали, коли його привезуть, щоб переконатись, що це він чи не він. Я до останнього вірила, що це може бути не він. Навіть з братом ми через це посварилися. Він не хотів брати мене на впізнання, казав мені: “Ти що, думаєш, що я брата не впізнаю?” Але я казала, що мені це потрібно, що я маю переконатися”. – продовжує сестра загиблого героя, Ольга.

Я переступила поріг моргу і побачила, як він лежить. Я схопила брата за руку і сказала: “Денис”. Брат сказав мені: “Тримайся, заради мами, тримайся”. Ми побачили його, побачили його поранення, як все було насправді. А потім була дорога через живий коридор, який здавався ніколи не закінчиться. Пізніше мене до тями привели крики мами: “Синуля, за що?”. Поки ми доїхали, вона вже стояла на колінах і кричала: “Проклята війна”.

Поховали героя у рідному селищі Бородіно 19 травня. Привезли військового в супроводі почесної варти. Мешканці громади створили живий коридор з українськими прапорами, символікою та квітами.

Поховання я погано пам’ятаю. Я знаю, що було дуже багато людей. Важко зараз, важко і страшно втрачати рідну людину.  Мамі було дуже важко, вона ледве пережила поховання. Її крики було чутно дуже далеко. Їй доводилося викликати швидку, поки був живий коридор і поки везли тіло брата. Вона дуже важко з цим змирилась, їй досі тяжко це усвідомити. 

Вдома у рідному будинку, де народився Денис Царан, мати та сестра в одній з кімнат зробили куточок пам’яті, де зібрали речі військового, які йому належали або були з ним на момент загибелі. Тут на поличках постійно горить свічка, поруч лежить портрет Дениса, його військова форма, прапор України та прапор військової частини. Також іконка, яку мати на початку служби подарувала синові. 

Ми зробили йому поличку в будинку, де зберегли речі, які були на ньому або були з ним. Тут його кепка, тут його форма, ми її навіть не прали, щоб зберігся його запах”. 

Мати зі сльозами на очах згадує про те, яким був син і яким його запам’ятали всі рідні.

Він був дуже чуйний, добрий, завжди допомагав усім. Ніколи не відмовляв ні в чому і нікому. Дуже любив рибалити. Завжди був усміхнений, навіть на фото це видно – він посміхається. Був веселим, займався спортом у школі.

Пережити цю втрату матері допомагають діти та внуки. Також до допомоги сім’ї загиблого героя долучилася і громада. Органи місцевого самоврядування надали грошову підтримку. У школі, де навчався Денис Царан, організували благодійний збір для сім’ї військового. 

Дякую всім за підтримку. Особливо доньці, вона зараз дуже мене підтримує. Онуки не дадуть мені плакати. Дякую громаді, яка також мені допомогла грошима. Сказали, якщо буде потрібна якась допомога, можна звертатися. Люди хороші також пропонували допомогу. Школа допомогла, директор, який ще вчив Дениса: зібрали разом кошти. 

“Дуже хочеться бачитися з онуком” 

Денис був у громадянському шлюбі. На початку повномасштабного вторгнення у пари народився син. 

Він не встиг оформити батьківство на сина. Зараз стоїть питання про це. Я б дуже цього хотіла. Хочеться бачитися з онуком. У мене від старшого сина один онук, у дочки двоє і Денис вже залишив мені онука. Якщо дівчина захоче, я б дуже хотіла. Коли ми хрестили онука, тут у нас в селі, Денис був на зв’язку, він по відео все бачив. Ми тоді дуже раділи. Але з того часу з онуком більше я не бачилась. На похоронах сина його не було, жінка не приїхала, щоб не травмувати маленьку дитину. 

Станом на початок повномасштабного вторгнення Денис Царан жив на Одещині. Працював на будівництві, а також водієм. Родом чоловік з невеликої прикордонної громади Бородіно в Одеській області, де зараз проживає його мати. Жінка згадує, як не хотіла відпускати сина на війну та як намагалася його відмовляти. За п’ять місяців служби, відколи Денис пішов воювати, мати з ним так і не бачилася. 

Працював у Одесі, пізніше отримав повістку, пройшов медичну комісію. Вважав, раз він здоровий, то має йти. Казав: “Хтось же має захищати нашу Україну, нашу землю”.  Я йому казала, щоб не йшов, боялась, а він хотів захищати Україну, щоб ми жили в мирі. 

Війна все змінила. Жили добре, все мали, діти працювали, навчалися. Зараз усе змінилося. Це дуже важко, коли батьки хоронять своїх дітей. Я хочу, щоб швидше вже закінчилася ця війна, щоб ми тут залишилися, і онуки наші, і діти. Щоб вони вчилися тут в Україні, щоб і жили в Україні. Щоб наша Україна піднялась. І щоб ми жили без війни. Дуже хочу, щоб більше не плакали жінки за чоловіками, а матері за дітьми. Більше нічого не хочу. І я звідси нікуди не поїду. Тут народилися мої діти. Тут помер мій чоловік, зараз Денис загинув. Мій син віддав життя за Україну. Куди зараз я звідси можу піти?

Заголовне фото – авторки.

Читайте також матеріал про те, як майже рік живе Нікопольська громада на Дніпропетровщині під постійними обстрілами.