Після загибелі в січні цього року Дениса Тарасова – запорізького активіста, воїна – його дружина Катерина Тарасова не припинила боротьбу за парк в центрі міста, який ще до початку повномасштабного вторгнення було знищено заради будівництва нового торговельного центру. Катерині вдалося досягти того, щоб парк, який раніше мав назву Яланського, було перейменовано на честь Дениса.
Сьогодні жінка виховує двох дітей – молодшого Кліма й старшу Варю. Про те, як не втрачати надію й мати сили боротися за справедливість, вірити в Перемогу, змінювати на краще життя, – ми поговорили з Катериною Тарасовою.
Жага до справедливості була в характері
– Денис Тарасов – відома у Запоріжжі людина. Він був справжнім воїном і не тільки на фронті, а й у звичайному житті. Катю, розкажи, будь ласка, про чоловіка трішки більше, ніж ми знаємо.
– Денис народився в чудовій сім’ї художниці й лікаря, дуже інтелігентна родина. Великий вплив на нього мали бабуся та дідусь, які його виховували. Денис з дитинства багато читав, це було його найперше захоплення. І, як згадують близькі, навіть в дитинстві любив читати газети й дивитися новини. Вчився в школі 59 з поглибленим вивченням англійської мови, його дуже поважали однокласники, згадують, що він постійно всіх намагався примирити, коли виникали конфлікти.
В 11 класі вагався перед вибором: стати лікарем, щоб продовжити династію медиків, або юристом. Жага до справедливості була для нього головною в житті.
– Але він, таки, обрав шлях права.
– Так, Денис закінчив Запорізький юридичний інститут з відзнакою. Майже одразу почав працювати юристом в юридичних фірмах, а в 2004 заснував з однодумцями власну юридичну компанію “Запорізька правозахисна ліга “Універсал”. Займався здебільшого економічними справами, а також дуже багато допомагав малозабезпеченим людям.
– Відомо, що Денис опікувався громадськими справами й захищав цінності.
– Він з 2002 почав правозахисну діяльність як громадський діяч, був координатором багатьох проєктів спрямованих на юридичну просвіту, допомогу незахищеним верствам населення та встановленню верховенства права в Україні.
Ми одружилися 07.07.2007 року, прийняли церковний шлюб, Денис був активним членом римо-католицької громади. В 2016 році був юристом у великому проєкті “Папа для України”, який був спрямований на допомогу людям, що постраждали від війни, яка розпочалась у 2014 році.
Майдан змінив усе
– Коли Денис вирішив пов`язати своє життя з політикою?
– Майдан змінив наше життя. Якщо до цього Денис не хотів йти в політику, то після Майдану він зрозумів, що впливати на перебудову України можливо тоді, коли ти є в політичному житті. Тому він став членом партії “Сила людей”. Вона відповідала його ідеалам, тому що дуже людиноцентрична. Людина і її права – найвища цінність.
Це взагалі все про Дениса. Саме тому в 2018 році він не міг проігнорувати той факт, що в самому центрі міста, міста де є проблеми з екологією, вирубують парк.
Боротьба за парк Яланського
– Катя, нагадай, будь ласка, як розвивалися події з парком і що відбувається зараз?
– Денис очолив цю боротьбу разом із громадою Запоріжжя. Майже все Запоріжжя спостерігало за цією боротьбою. Проти несправедливості, проти корупції. Проти нехтування права людини дихати вільно. В грудні 2021 року, апеляційний суд підтримав громаду та прийняв рішення про повернення парку – тоді ще Яланського – в громаду.
Але проросійський олігарх (Володимир Кальцев – ред.), навіть коли почалось велике вторгнення, не припинив незаконну боротьбу: подав касаційну скаргу, і на жаль виграв її. Але …. громада міста просто так не складає рук. Є вже багато петицій, щоб парк, який з березня 2023 року має ім`я Дениса Тарасова, був повернений мешканцям міста. Коли він повернеться, стане найкращим парком, бо оголосять міжнародний ландшафтний конкурс. Тоді найкращі дизайнери запропонують свій проєкт.
– Ти боролася за те, щоб парк, який відстоював Денис, називався на його честь. Чого чекати далі, які сподівання?
– Ми очікуємо не тільки великої Перемоги України, а й перемоги світла над темрявою саме в Запоріжжі. Не може бути постійно погано й негарно в місті, яке так любив Денис. Очікуємо, що депутати все ж таки проявлять політичну волю, і місто не перетвориться в місто-привид.
Пішов до лав ЗСУ, бо по-іншому бути не могло
– Де служив Денис і як прийняв рішення йти до лав військових?
– 25 лютого 2022 року в ранці Денис пішов до військкомату. В нашій родині навіть не було суперечок з цього приводу, тому що по-іншому не могло і бути. Він з другом Ігорем Зубком 2 доби простояли в черзі, щоб отримати зброю і, вступити до лав ТРО.
Спочатку вони були на Нікопольському напрямку, потім на Гуляйпільському, а влітку вже на Донецькому напрямку – біля Великої Новоселки. Влітку йому надали звання молодшого сержанта, бо він проявив себе як справжній лідер.
– Ти говорила, що навіть під час служби, він не забував і про своє юридичне покликання?
– В серпні 2022 він запропонував народній депутатці Юлії Яцик створити законопроєкт, який був би схожий на проєкт «Врятувати рядового Раяна». Ідейним натхненником цього закону є Денис Тарасов, якій починав роботу над ним. У майбутньому цей закон допоможе врятувати українські родини.
У Верховній Раді підтримали законопроєкт № 8009, який надає право на звільнення з військової служби військовослужбовцям, які проходять військову службу за призовом по мобілізації та контрактникам, у разі, якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час відсічі збройної агресії проти України під час дії воєнного стану. В липні Президент Зеленський підписав цей закон.
– Бачу, що у вас багато світлин з римо-католицького храму. Там же й прощалися з Денисом. Він був релігійною людиною?
– Так, Денис був релігійною людиною. Він відчував Божу підтримку. Це важливо саме в наші часи бути відповідальним християнином і Людиною. Останній раз він приїжджав саме на Різдво, щоб разом з родиною відсвяткувати.
“Я мушу продовжувати його справу”
– Катю, ми багато уваги приділили Денису. Давай про тебе. Як в тебе вистачає сил продовжувати справу чоловіка й боротися за щось після його загибелі? З двома дітьми…
– Я завжди була оптимістично людиною. У всьому шукала позитив, навіть у нашому досить депресивному місті. Коли Денис загинув, стало зрозуміло, що потрібно продовжувати його справу, це дуже важливо. Тому що зараз народ України відчуває одну спільну колективну травму, біль, жах, відчай.
– Як психологічно справлятися з війною – як зовнішньо, так і внутрішньо? Вірити в краще? Як лікуватись?
– Вилікувати нас зможе колективна життєстійкість та віра в те, що не буде корупції, ми знов відбудуємось. І чиновники, й депутати будуть дійсно виконувати волю народу. Що Запоріжжя стане містом-садом. На сесії міської ради в березні, коли стало питання про перейменування парка Яланського в парк ім. Дениса Тарасова, я попросила депутатів подарувати людям диво й віру, і першим кроком стане те, що в місті з’явиться сквер імені Дениса Тарасова. І диво сталося: 33 голоси з 34 присутніх. Дякую Інні Пенчук за наполегливість, дякую громаді за підтримку, за голоси зібрані в петиції майже за добу.
– Наскільки складно виживати в прифронтовому місті жінці з дітьми?
– Нам дуже пощастило, що є підтримка від близьких і друзів. Є робота, участь в різних проєктах. Ми з дітьми відвідуємо різні культурні заходи, живемо насиченим життям.
Варі 14 років, вона тільки но приїхала з Всесвітнього Дня Молоді, який відбувався в Лісабоні, де мала особисту аудієнцію з Папою Римським Франциском. Вона передала йому портрет Дениса й прохання про молитву за нього та Україну.
Також ми живемо звичайним життям – подорожуємо, ходимо в кіно. У нас з`явилась обов’язкова стаття в бюджеті – ми донатимо на ЗСУ, на різні потреби.
“Запоріжжя може стати сучасним хабом після Перемоги”
– Як ти заохочуєш дітей до навчання й налаштовуєш на оптимістичне сприйняття?
– З освітою все складно. У нас усіх буде великий провал саме з освітою. І тут є питання, чи варто заради дітей виїжджати – заради їхньої освіти і майбутнього. Втім навіть з еміграцією чи біженством за кордон є ризики. Немає гарантії, що все буде добре й зручно в чужому місті чи країні.
Інший варіант – залишитись та прикладати багато зусиль, щоб мотивувати дітей на навчання. Тут дилема. Кожний обирає для себе своє.
Мої діти навчаються в чудовій онлайн школі, де використовують сучасні освітні технології, бо попередній досвід ковіду та карантину навчив деякі школи й педагогів, які прагнули до розвитку, шукати нові методики й розвивати дійсно сучасні технології навчання.
Важлива на тільки формальна освіта, а також неформальна, тобто участь у майстер-класах, заняттях по інтересах. Попри те, що Запоріжжя – прифронтове місто, все ж таки у нас є можливість відвідувати спортивні гуртки, кулінарні майстер-класи, які дуже любить мій син.
– Ти – активна сучасна жінка. Цікава твоя думка: яким ти бачиш наше місто після Перемоги? Що ми маємо зробити/змінити, щоб жити в сучасному європейському місті?
– Якщо помріяти, то Запоріжжя може стати сучасним хабом, з чудовими цікавими музеями й місцями відпочинку. Металургійний комплекс є, він повинен бути, але з сучасними новими очисними спорудами.
Я мрію про чудові парки, коли є справжня паркова культура в усіх районах міста. А головне, щоб місто очолювали справжні патріотичні менеджери, які б не ставили за мету власне збагачення.
“Крім нас самих, нас ніхто не захистить”
– Люди вже трішки втомились від війни, яка поволі стає нашим “нормальним” життям. Але очевидно, що таке життя не є нормальним. Що б ти порекомендувала, особливо жителям прифронтових міст, як підтримувати себе, не втрачати віру й залучатися до волонтерства?
– Тут дуже добре б звучали слова Голди Меїр: «Якщо ви хочете побудувати ту країну, куди повертатимуться її сини та доньки, якщо ви хочете побудувати країну, звідки їхатимуть тільки в сезон відпусток, якщо ви хочете побудувати країну, яка не матиме почуття страху за майбутнє, то зробіть лише два кроки:
● Прирівняйте корупцію до зради батьківщини, а корупціонерів — зрадникам аж до сьомого коліна;
● Зробіть три професії найоплачуванішими і найшанованішими. Це військові, вчителі та лікарі».
Меїр підкреслила, що треба багато працювати, бо ніхто, окрім нас не захистить нас, ніхто не нагодує, окрім нас самих, і наша країна потрібна тільки нам – більше нікому. Коли це стане не просто словами, простим гаслом, а стане способом нашого життя, то ми досягнемо свого.
Якщо ми цього не зробимо, то Запоріжжя стане містом-привидом.
– Війна як об`єднала українців, так і розділила. Як мінімум, є ті, хто поїхав і ті, хто залишився, а також ті, хто опинився в окупації. Що, на твою думку, може об`єднати нас?
– Те що насправді може об`єднати націю, це навіть не національна ідея. А конструктивний (те що не треба лікувати) соціальний невроз. Можновладці мають зрозуміти: якщо стільки людей віддали своє життя заради свободи та майбутнього України, ми не можемо зараз красти, бути в корупційних схемах. Ми заради них побудуємо нову країну. Але коли немає навіть базових цінностей, вони не сформовані, то цей конструктивний невроз не сформується.
Волонтерство може об`єднати. Саме допомога тим, хто в гіршому стані, та обов`язково нашим військовим. Треба багато волонтерити. Допомагати не тільки грошима, а й своїм вільним часом, бо час це також ресурс. Займатись самоосвітою, адже зараз багато можливостей для цього.
Не хочу говорити банальностей, про те, щоб не втрачати оптимізм. Але треба вірити у Велику Перемогу!
Заголовне фото надане Катериною Тарасовою
Читайте також: Акустична травма: чому українські військові втрачають слух?