Психолог Яна Сасіна працює у проєкті “Психологи на війні” вже понад рік і за цей час вона з командою об’їздила багато населених пунктів у Київській, Херсонській і Запорізькій областях. Психологи надають підтримку людям, які її потребують після деокупації, втрати домівок через підрив російськими військовими Херсонської ГЕС, життя біля лінії фронту та постійних вибухів. Не завжди ці люди самі розуміють, що їм потрібна допомога, тому завдання психологів на війні продемонструвати її доступність, показати, що вони поруч і готові просто вислухати. Люди, які б у своєму звичайному житті ніколи не зустрілися з психологом, уже після контакту з ним дізнаються цінність цього досвіду. Саме так формується культура психологічної допомоги й створюється цінність психічних переживань.
Яна Сасіна розповіла, що часом така робота віднімає багато сил, але частіше за все вона підтримує, дає ресурс подолати власні страхи та біль.
“Відкритися і довіритися сьогодні – це виклик”
Яна Сасіна допомагає людям, постраждалим на війні та знаходить власний ресурс у такому спілкуванні. Фото надане авторці.
– Я родом із Запоріжжя, там мешкають мої батьки, зараз живу у Києві. З командою “Психологи на війні” працюю вже рік — проєкт започаткували якраз наприкінці минулого літа. Починали з того, що їздили у міста та селища Київської області, які постраждали від війни чи були в окупації. Зараз їздимо у Запорізьку та Херсонську області.
Починали з того, що просто приїздили на місця, де збирається більше людей, і проводили зустрічі, розказували, що може трапитися після пережитого, як справлятися з наслідками, просто розмовляли. У рамках проєкту була створена мобільна група, навіть, я б сказала, психологічна лабораторія. У нас усі психотерапевти зі своїм досвідом, багажем знань і напрямком роботи. Кожному є чим поділитися, ми знаємо, як допомогти. Ми практикуємо поєднання різних напрямків у роботі — це арттерапія, кризова психологія, психоаналіз. Після поїздок ми обмінюємося інформацією, яку отримали, можемо її проаналізувати, щоб створити певні рекомендації, якими ділимося з людьми.
Окрім психологів та психотерапевтів до нашої групи також входить лікар, бо, наприклад, у Херсонській області зараз суттєва нестача вузьких фахівців, багато лікарів виїхали. Ми вирішили залучити лікаря до команди ще коли їздили по деокупованих районах Київської області. Таким чином ми допомагаємо людям отримати необхідну медичну консультацію.
– Як організовані ваші приїзди?
– У нас вже є своя, напрацьована система, як давати людям знати про те, що ми поряд. Коли працювали у Київській області, то просто приїжджали до якось місця, де найбільше людей збирається – будинок культури чи амбулаторію — і там спілкувалися з людьми. Або адресно ходили по дворах та інформували. В Херсонській, як і в Запорізькій, областях, ми домовляємося з районними адміністраціями й нам допомагають в організації зустрічей.
Наприклад, в Херсоні проводимо зустрічі в організованих місцях компактного проживання населення, де перебувають люди, будинки яких постраждали через підрив Херсонської ГЕС. Або приходимо до місць, де видають гуманітарну допомогу, інформуємо про приїзд лікаря. Ми показуємо, що ми відкриті до спілкування.
Частіше за все зустрічі з населенням проходять у будинках культури. Фото надане авторці.
– Яка реакція людей на ваш приїзд? Чи вони відкриті, готові ділитися болем?
– Спочатку люди ставляться обережно, відкритися і довіритися сьогодні – це виклик. Та у якийсь момент вони починають розкриватися, бо людям цікаво взаємодіяти з кимось, хто готовий слухати. Насправді людині, яка пережила стрес, важливо прожити його, проговорити та поділитися ним, щоб пройти цей біль і вийти із цієї ситуації з найменшими втратами для психіки.
У селах від людей можна почути, що все у них нормально та під контролем, що вони самі можуть чудово впоратися з усім. А потім настає така точка, коли вони починають говорити та проживати. Часто можна почути думку, що непотрібно ятрити рану. Але практика доводить, що це не так, бо з точки зору нейропсихології у людини є відділи мозку, які включаються в проживання гострого стресу і є відділи мозку, які потрібно активувати, щоб його пережити. І ця активація відбувається у тому числі шляхом того, що треба відновити хронологію подій. Для цього треба вибудувати наратив — відповісти для себе на питання, що сталося. Це допоможе у наступних стресових ситуаціях. Бо ми не знаємо скільки ще часу нам доведеться жити під впливом війни. Потім нам буде легше звернутися до пережитої ситуації, до досвіду, який ми отримали, бо він буде вже сформований. І наступні випробування людина зможе пройти з меншими втратами для себе.
Саме цю суть, що про переживання говорити можна і навіть треба, ми намагаємося пояснювати. Важливо, щоб у людини не було упереджень, що вона не має жалітися і все треба тримати у собі. Звичайно, під час зустрічей люди перше за все розповідають про свої нагальні проблеми та потреби — це житло, робота, гроші. Але для всього того, потрібно ще збільшити можливості адаптації. І будь-яке консультування працює саме на цю адаптацію.
“У дітей гнучка психіка і якщо їм вчасно допомогти, є великі шанси на повне відновлення”
– Чи бувають такі випадки, коли люди самі звертаються до вас по допомогу?
– Так, у більшості випадків це стосується турботи про своїх дітей. Люди починають розповідати з якою проблемою стикається дитина внаслідок стресової події: це може бути втрата близької людини, обстріли, руйнування будинків, переживання в родині на фоні війни. Батьки розповідають про свою тривогу, діляться тим, як переживається втрата.
Часто формат працює, коли ми приїжджаємо з лекцією чи воркшопом, навчаємо певним стабілізаційним вправам і розповідаємо, як визначити, що людина потребує допомоги. Часто люди, які приходять до нас на такі лекції, самі прагнуть допомагати іншим, і вже на зустрічах можуть самі зрозуміти, що їм самим потрібна допомога. Після цього вже приходять для індивідуальних консультацій, бо розуміють, те, що з ними відбувається – це нормальна реакція на ненормальні обставини, події. Людина приходить до нас на консультації, коли хоче покращити свій стан, щоб протриматися у цьому марафоні.
Спілкування з дітьми в одному з селищ Херсонської області.
– Чи працюєте ви з дітьми? Як вони переживають жахи війни?
– Діти реагують по-різному. Тут багато залежить від індивідуальних реакцій на ситуацію, від того, як батьки змогли впоратися з цими переживаннями. Саме з дітьми ми частіше за все працюємо у форматі арттерапія. Проводимо також індивідуальні консультації за запитом батьків.
Наприклад, у Чорнобаївці ми працюємо у точці “Спільно”, яка створена за підтримки ЮНІСЕФ — це вільний простір для дітей, де організовані активності для різних вікових категорій. Ми знайомимося з дітьми й під час спілкування вони по-різному розповідають про свій досвід життя у війні. Іноді буває, що одна фраза про їхнє життя може вразити навіть дорослу людину. Але тут треба зазначити, що у дітей в основному гнучка психіка і якщо їм вчасно допомогти, вчасно побачити, що щось не так, то є великі шанси на повне відновлення. На жаль, у дитини можуть виникати видимі реакції на стрес. Серед розповсюджених реакцій — тік. Дуже важливе раннє виявлення і допомога і дітям, і батькам, які перебувають у повній безпорадності.
Діти йдуть на контакт часто краще за дорослих та можуть безпосередньо розповідати про емоційно важкі ситуації. Фото надане авторці.
“Це нелегко все пропускати через себе, але по-іншому не буде результату”
– Ви працювали з людьми, які постраждали через підрив російськими військовими Херсонської ГЕС. Люди пережили втрату домівок, цей стрес подолати важко. Мабуть, багато хто і досі оговтатися не може?
– Було багато ситуацій, і так, це важко, це сильний психологічний виклик. Ми й досі їздимо туди та спілкуємося з людьми, допомагаємо. Але є історія, яка мене дуже надихає.
Коли після підриву ГЕС ми в Херсоні працювали в лікарні, де розселили людей, ми познайомилися з подружжям — жінці 93 роки, а чоловіку 94. Вони досі там живуть, я зустрічала з ними двічі. І їх історія життя неймовірно важка. Вони пережили Другу світову війну, голод, потім створили родину й у них народився син, який у дорослому віці помер від онкології. Вже під час цієї війни вони пережили окупацію, потім підрив ГЕС. Їхню квартиру, яка знаходиться на першому поверсі, затопило. Під час спілкування здавалося, що всього цього забагато для їхнього життя. Зараз вони живуть у лікарні й допомогти їм нікому — онук живе в Одесі. Але вони не опускають руки. І як тільки можна було поїхати, вони почали щоранку їздити у свою квартиру, наводили там лад, щось викидали, щось просушували, планують, як повернути квартиру до нормального стану. Холодильник не працював, електрики немає, багато речей зіпсовано, але у них не було відчаю і стану безнадії. Вони планують життя не дивлячись ні на що. Їхні життєстійкість і життєздатність вражає.
Але не всі історії такі, далеко не всі. Людей це підкошує, коли безпека втрачається настільки, що навіть домівка перестає бути безпечним місцем. Це дуже сильний психологічний виклик і не всі його проживають і можуть вийти з новими силами. Але оці люди, у них є чому повчитися.
– Мабуть, важко розкрити людину, яка і сама не розуміє чи потрібна їй допомога. Що є важливим у роботі психолога на війні?
– У мене є досвід, як можна лікувати рани ранами. Насправді психолог і психотерапевт так само переживають усе, що відбувається в країні по-своєму. У кожного з нас також є свій біль, пов’язаний із війною. Насамперед найважливіше для допомоги іншому – бути присутнім та бути чутливим, не закриватися від переживань. Так, це нелегко все пропускати через себе, але по-іншому не буде результату. А вже як психотерапевт чи психолог з усім цим справляється, то це й особиста терапія, і підтримка колег, і навчання. Є певний багаж, на який можна внутрішньо спертися.
Це дуже інтенсивна за переживаннями робота, але цей досвід для мене теж важливий, бо я у якийсь момент вирішила, що я не буду відгороджуватися від війни, тому що вона і так уже тут. Ховатися немає сенсу, треба її в себе якось впускати, бачити, чути, проживати. І допомагати це робити іншим. Завдяки тому, що у нас в проєкті працюють дуже вмотивовані й включені у цей процес люди, нам це вдається.
Команда психологів на війні об’єднана однією метою – допомагати тим, кому потрібна підтримка. Фото надане авторці.
– Ця робота надає тобі сили переживати важкі часи?
– Безумовно. Звичайно, тут є і мій професійний інтерес, я розумію, що війна для нашого покоління точно не закінчиться у якийсь короткий момент. У тому сенсі, що бойові дії можуть припинитися, але це як з розмінуванням — ще дуже багато доведеться працювати над тим, щоб повертати людей до життя. Я зацікавлена у тому, щоб накопичити у собі достатньо навичок, сил і знань, щоб продовжувати це робити й надалі. А ще робота рятує від певного мого безсилля, бо змінити ситуацію я не можу. Але так я знаю, що я її змінюю хоча б для окремої людини, яка опинилася у важкій ситуації, пережила стрес.
Також у мене є мої волонтерські потреби, я прагну допомагати людям адресно у прифронтових регіонах, бо багато хто лишився без нічого. Коли ми їдемо до Херсону, то я там не лише консультую, ми маємо зв’язки з родинами, які потребують підтримки. Ми всією командою збираємо одяг, медикаменти і їжу тваринам. Ми включені в це життя, це велика підзарядка, це те, на чому будується наша витривалість, стійкість – на зв’язках. Ми підтримуємо один одного і намагаємося допомогти іншим.
