Вона зовсім молода жінка, матір 4-місячної доньки, недавня випускниця медичного університету. Але, попри те, у свої 24 роки — учасниця бойових дій, інструкторка з тактичної медицини. Христина Чміль свій досвід отримала не в білосніжних лікарняних палатах, а під кулями на передовій. Її учителем стала війна. Як вижити на фронті, як адаптуватися до того, що мало не кожної хвилі ти є мішенню для ворога, як залишатися сестрою милосердя в умовах, коли сама згадка про гуманізм розстріляна, що необхідно для лікарів на передовій? Говоримо про медицину на фронті.

А завтра була війна…

– Христино, ви навчалися на лікаря. Чому вдягнули не білий халат, а військову форму?

– Вплинула родинна традиція. Моя сім’я — військові: і батько, і матір. Тому після закінчення медичного університету я вирішила піти в армію. У 2020 році я, лікарка-діагност, уклала контракт з Нацгвардією. Спочатку як рядовий стрілець. Але до моїх медичних знань, зрозуміло, потрібно було додати й розуміння військової професії. Тож пройшла кілька навчань у Золочеві в навчальному центрі. Стала командиром відділення, отримала звання молодшого сержанта. Служила за ротацією — три місяці вдома, у Чернівцях, три — на Сході. До повномасштабного вторгнення була військовою.

– Як для вас почалася війна? Що спонукало повернутися до медицини?

– Війна застала нас на передовій. Ми вже з місяць як були на ротації. Наша частина стояла у Покровську Донецької області. Все йшло за планом, звично. Ми перебували на третій лінії оборони. Але о п’ятій ранку в день вторгнення нас розбудила зв’язкова і повідомила, що почалася війна. Ми вийшли на коридор і побачили багато військових, які відійшли з несподівано атакованих ворогом позицій і чекали на нашому КСП. Вони були втомлені, люди спали в коридорі рядами в чорних спальниках. Спочатку здалося, що це тіла 200-тих. Але, на щастя, всі, хто вийшов з-під обстрілів, були живі. Більше дізналися з новин. А потім почалися криваві бої. Ось тоді й знадобилась моя медична освіта — я стала позаштатним медиком. Ми одразу почали складати аптечки і виїжджати то під Мар’їнку, то на Волноваху. Забирали поранених з першої лінії. Від того часу моєю роботою стала тактична медицина та порятунок життя військових.

Тактична медицина – це робота під вогнем

– Чи відрізняється цивільна медицина від тактичної?

– У цивільній медицині можна у спокійному режимі оцінити обставини, спланувати свої дії. Тут інший темп. Тут надаєш допомогу в умовах бою, коли над головою щось прилітає, або збоку щось може вибухнути — тобто ти знаходишся в небезпеці. У тактичній медицині все починається з того, що поранений сам має надати собі першу допомогу, поки його зможуть витягнути з поля бою. Тому я вчила солдат найперших навичок, які рятують життя: як турнікет накладати, як знімати больовий шок…

Тактична медицина — це робота під вогнем. Тут так просто до пораненого не підійти. Може пройти година, навіть пів дня чи й кілька днів, поки можна буде забрати 300-тих. Для декого такий час може бути критичним. Тому військові мають вміти самі допомогти собі, поки до них зможуть дістатись медики.

Тактична медицина — це завжди велика небезпека, це інші умови порятунку людини, це завжди кризова ситуація, в якій треба зібратися і оперативно приймати рішення — до кого підповзати одразу, кого ще можна врятувати, а кому, на жаль, уже не допомогти. Проблема, що й зв’язку з пораненими на полі бою нема. Хлопці ж не мають при собі ніяких, навіть кнопкових, телефонів, бо ворог їх пеленгує і одразу ж по цьому квадрату наносить удар. Тут ніяких швидких, які довезуть людину, ніяких вузьких спеціалістів — тут все треба вміти самому і надавати допомогу в польових умовах.

Фізична підготовка теж важлива, особливо коли доводиться на собі витягувати поранених з-під обстрілів чи нести їх на ношах. Коли під’їжджає БТР і забирає 300-го, треба супроводжувати його і по дорозі стабілізувати стан. Іноді на евакуацію чекаєш, не одразу є можливість передати поранених подалі від зони бою, тому треба постійно стежити за їхнім станом, підтримувати, щоб довезти.

Тактична медицина — це виклик, це лікарська універсальність. Уже потім, коли нас забрали з першої лінії, довелось працювати з мобілізованими. Я стала інструктором з тактичної медицини і вчила їх надавати першу домедичну допомогу. Працювали так і з цивільними, і навіть з дітьми у школах.

– Що найважче в роботі медика на війні?

– Однозначно, втрачати людей. А іноді це бувають і не бойові втрати. У людей сильний стрес — серце не витримує. Так сталося з нашим командиром. Двічі запускали серцебиття, але не врятували. Важко, коли людину забираєш з поля бою і розумієш, що вже нічого зробити не можеш. З цим нелегко змиритися. Важко не переносити такий емоційний стан на близьких. Доводиться стримуватися, щоб солдати не бачили твого розпачу. А ще думаєш про батьків: щоб не зірватися в розмові, не перейти на такі моменти. Я берегла їх від сумних звісток. Непросто спостерігати психічні зриви в людей. Всі по різному реагують на обстріли, небезпеку. Доводилось заспокоювати в той час, коли й самій страшно. Немає людей, які б абсолютно байдуже реагували на війну.

Перша реакція на обстріли – сильний стрес

– Як зі стресом справлялися ви? І чи дається він взнаки зараз, у мирному житті?

– Тоді з дня в день просто звикали до таких переживань. З часом всі реагують спокійніше. На початках від стресу я дуже багато палила. Від переживань дуже накопичується негативна енергія — її ж треба якось скидати. Ми навіть сміялися, в більшості це був чорний гумор. Непросто було в холод, в осінні болота. Але людина така істота, що до всього призвичаюється.

Там ми боялися розслабитися, тут же трохи по іншому. Медики зазвичай більше підготовлені до стресових ситуацій, бо вони знають, як діяти і вони будуть діяти. Інші люди можуть просто впасти в ступор, в паніку. Тоді людина може просто розгубитися і забути, як той турнікет накласти. Тепер, чесно кажучи, пам’ять якось загальмувала ці спогади. Наша психіка так працює, що всі негативні переживання ховає від нас, захищаючи людину.

Потім допомагали радісні моменти: одруження, вагітність. Зараз у мене росте 4-місячна дочка Емілія. З чоловіком ми були знайомі від початку підписання контракту, разом заступали на службу, разом на ротацію поїхали. Там зблизились, він мене захищав від усього. Одружилися дуже швидко, через два місяці після того, як повернулися. Ніби доганяли час, бо ж розуміємо, що він як військовий знову може опинитися на передовій.

– Яке майбутнє військової медицини в Україні? На що ви порадили б звертати увагу студентам, які опановують лікарську справу? Можливо, їм доведеться працювати у військовій медицині — чи на фронті, чи у військових госпіталях?

– Тактична медицина безпосередньо тісно пов’язана з тактичною підготовкою. Тут не просто треба мати медичні знання, а й знати, як рухатися на полі бою, як керувати групою. Тому зазвичай військових медиків готують у військових навчальних закладах. Будучи студентами, ми вивчали військову медицину, але ще за старими уявленнями, брався досвід другої світової війни. Зараз же ситуація на полі бою кардинально інша.

Вже на службі нас навчали за методиками й стандартами НАТО. Пригадую, як до нас приїжджали викладачі з симуляційного центру, але те, чого вони нас навчали, не завжди відповідає тому, з чим ми стикалися на війні. Наприклад, книга вчить рятувати пораненого, з’ясувати, чи він притомний. Насправді ж ми першими кидалися допомагати тим, хто подавав ознаки життя. Тих, які лежали нерухомо, медики умовно вважали мертвими. До тих, хто без свідомості, уже повертались пізніше. Це жорстока правда війни. На мою думку, головне — бажання навчитися, і будь-яка людина може стати тактичним медиком.

Лікарів на цій війні вбивають першими

– Чи повинен лікар володіти зброєю? Чи дозволяється медикам брати її до рук? Чи це не порушує міжнародні конвенції?

– Це війна, і тут одне правило: або ти, або тебе. Тут не працюють ніякі міжнародні рекомендації. У ворога нема місця для гуманізму. Лікарів на цій війні вбивають першими. Росіяни не дотримуються жодних міжнародних законів. Тому медик має володіти зброєю нарівні з військовими. Крім того, військовий медик — це й бойова одиниця підрозділу, а це передбачає обов’язкове володіння зброєю. Тому, окрім аптечки, у тебе завжди в руках автомат і треба бути готовим скористатися ним в разі небезпеки.

Медичні потреби на передовій

– Чи допомагали вам волонтери?

– Якби не було волонтерів, не уявляю, як би ми надавали медичну допомогу. Майже все отримували через них. На початках, коли почалися бої, мали хіба що елементарні препарати. З часом постачання налагодилося. Але й зараз все не передбачиш, всього не вистачає. Це болюча тема.

Чого найбільше треба? Однозначно, потрібні турнікети, але якісні, які не ламаються при накладанні. Зараз на ринку багато підробок: коли такий турнікет накладаєш і докручуєш до кінця, він рветься і ламається. Краще купити менше, але справжніх. Потрібні оклюзійні пов’язки для поранених, кровоспинні гемостатичні засоби, бандажі… Коли бачу, як ремонтують вулиці чи сквери, то слів не знаходжу. Ці мільйони можна передати для тактичних медиків чи на квадракоптери.

Про Україну без війни

– Ви бачили стільки втрат на полі бою. Зараз у вас народилася дочка. Життя перемагає смерть. Чого ви б побажали тій Україні, в якій колись не буде війни?

– Війна принесла важкі випробування, але тут я перевірила себе, тут знайшла свого чоловіка. Ми на війні дуже зблизилися, страхували один одного під час обстрілів. Так, життя має продовжуватися. Кажуть, дівчата народжуються до перемоги (посміхається). А бажання у нас одне — якнайшвидше закінчити цю війну.

Особливо хочеться, щоб влада думала більше про фронт, а не про свій рейтинг. Хотілося б, щоб більше за свою країну воювали мешканці тих територій, де зараз йдуть бойові дії, щоб чоловіки не відсиджувалися в тилу переселенцями, а згадали про свій обов’язок. Щоб не було там, на сході, тих, хто чекає «русскій мір» і здає наших бійців. Радує, що більшість все таки нас підтримує. Хочеться, щоб навколо думки про перемогу об’єдналася вся країна.

Заголовне фото – Христина Чміль.

Читайте також: Шлях реабілітації: як у Хмельницькому допомагають цивільним і військовим повертатися до звичного життя.