російська агресія спонукала частину українців відмовлятися від російської мови. В різних містах України почали створювати клуби та курси і з вивчення української. Один з таких – у Чернівцях. Його постійна відвідувачка переселенка з Києва Галина Шипова.
“Все життя розмовляла російською. З початком війни перейшла на українську”
69-річна Галина Юріївна народилась та проживала в Києві. Після повномасштабного вторгнення разом із сім’єю переїхала до Чернівців. Каже, саме з початком війни відчула особливу потребу в спілкуванні українською.
“Стільки всього було за ці три місяці: переболіло, накипіло. Я розумію, що це неможливо переносити на всіх людей, на мову, але від цього нікуди не дітись. Тому я думаю, що цей перехід [на українську – ред.] буде достатньо якісний. Відчувала завжди потребу в спілкуванні. Людям, які розмовляли українською і звертались до мене, я з радістю відповідала українською. Саме зараз вивчення мови дуже на часі”.
Використання української мови в побуті стає звичним явищем. Таку ж тенденцію пані Галина помічає і в своєму оточенні.
“Я думаю всі намагання потребують часу та поваги. Якщо робити зауваження це є не дуже правильно. Адже, якщо людина самостійно не прийшла до цього, а їй всюди будуть робити зауваження, то окрім гніву, це нічого не викличе. Потрібно, щоб це склалося в свідомості. Мої знайомі, які не те, що принципово не спілкувались, вони знали українську мову, але їм простіше було російською розмовляти. Зараз, коли я пишу їм якісь повідомлення, то з подивом отримую відповіді на українській мові”.
“Я не так вивчаю, як згадую“
Галина народилась в російськомовній сім’ї. Однак, її разом з старшим братом батьки віддали до україномовної школи. Перевчатися довелося після вступу до університету на інженерно-економічний факультет. Згадує, тоді українська була не надто популярною.
“Я закінчила українську школу, але в ті часи в усіх вищих навчальних закладах викладання було російською. Мені перших півроку довелося активно переучуватися. Особливо всі терміни з усіх дисциплін не такі, як українською. Я звичайно і плуталась, і плакала, але я не могла одна зі всіма розмовляти українською, коли всі навколо говорили російською. Я з великою повагою ставилася до людей, які в ті часи принципово розмовляли українською з російськомовними. Їх звісно не переслідували, але на них дивилися, як на чужинців. Це особливо було відчутно в 60-70 роках”.
Після переїзду до Чернівців жінка разом з родиною займалися волонтерською діяльністю. Про розмовний клуб української мови почула від зятя. Галина впевнена, що подібна практика стала хорошим поштовхом розпочати говорити, а також це стало гарним способом відволіктись.
“Я так зраділа, коли мені запропонували відвідати клуб. Першим пішов мій зять. Прийшов додому і мені сказав: “Хочете?” Я погодилась. З другого заняття почала ходити. Я у захваті, звичайно. На цих уроках відпочиваю. Немає якихось канонічних правил, які треба згадувати або заучувати. “Жива” викладачка, яка розповідає про своє дитинство, бабусю, яка розмовляла з нею на галицькому діалекті, про своє життя. І це, як живі картинки – дуже не сухо виходить. Тому, воно лягає на душу дуже легко”.
“Я розуміла, що ми маємо зібратись і говорити про те, що нас об’єднує“
Іванна Стефюк, викладачка, фахівчиня з дослідження традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва.
Розмовний клуб української працював майже три місяці. Заняття проводили в “Резиденції молоді” двічі на тиждень. За словами викладачки Іванни Стефюк основними темами були мандри, смаки, кохання, кольори, жарти, звичаї та традиції.
“Я не могла прогнозувати скільки людей буде на одному занятті. Відповідно, розпочинати з фонетики і йти далі було неправильно, враховуючи, що на кожному з етапів людина могла долучитися, щоб їй було цікаво. Дехто, особливо у квітні та на початку травня, приходив до клубу у стресовому стані. Тому, запустити ось це вивчення і пізнання української хотілось через легший, розважальний формат”.
“Сам клуб відрізняється від курсів тим, що ми розмовляємо. На початку я не наполягала, щоб люди спілкувались українською. Адже я розумію, що якщо людина прийшла на ці заняття, то вона хоче перейти на українську. Мені не потрібно її переконувати. Попит на заняття мені підтвердив, що ми все правильно робимо”.
З квітня до червня відбулося 20 занять з української мови, які відвідали кількасот людей. Серед відвідувачів були не лише переселенці, а й місцеві.
“Людину, яка говорить “ламаною” українською хочеться обняти”
“До війни я нетривалий час займалася викладацькою практикою, але мова зараз на часі. Я зрозуміла, що ми маємо в якийсь спосіб разом зібратися і говорити про те, що нас об’єднує. Ніхто не народився кандидатом філологічних наук і всі роблять помилки. Багато хто “мішає” дві мови, але це абсолютно нормально. Людину, яка говорить “ламаною” українською, треба не висміювати, а обняти. Бо вона говорить українською”.
Розмовний клуб української мови відновить свої роботу в серпні, тож усі бажаючі зможуть долучитись. Подібний клуб запрацював і в Новодністровську. Там викладають вчителі української мови та волонтери. Здебільшого працюють із переселенцями.