Вони – другий фронт, що рятує Україну. Вони йдуть уперед, навіть, коли не вистачає сил, жертвують особистими інтересами заради інших. Працюють безкорисливо й безкоштовно. Це наші волонтери.    

У прифронтовому Запоріжжі 5 грудня також відзначили Міжнародний день волонтера, започаткований ООН у 1985 році. Наразі в нашому місті працюють сотні волонтерів, що допомагають цивільним та військовим, наближаючи нашу перемогу.

Про волонтерство під час війни ми поговорили з координаторкою прихистку для вимушено переміщених осіб Катериною Черновою.

Життя “до” і “після”

– Катерина, як змінилося Ваше життя за останні 9 місяців – з моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну?

– 24 лютого моє життя поділилося на «до» та «після», як і для всієї України. І за ці 9 місяців я спостерігаю цей розподіл серед людей настільки різним. Стільки історій, стільки почуттів…

– Як почався шлях волонтера?

– Щодо моєї власної історії: з перших днів я робила те, що могла та знала, спираючись на весь попередній життєвий досвід. Просто робила те, що вмію та люблю: організовувати, комунікувати, об’єднувати.

Так, з перших днів я почала проводити онлайн групи підтримки, де можна було б говорити про почуття, ділитися переживаннями та знаходити опору, розуміння та способи стабілізації. За місяць я стала координаторкою прихистку, що ми з командою волонтерів та партнерів створили з порожнього приміщення за 10 днів.

З того моменту моє життя розвернулося у новому, але дуже звичному напрямку. Звичному, бо у довоєнний час моя діяльність була спрямована допомагати людям покращувати якість життя, розширювати свідомість, можливості та кордони через тілесні та духовні практики, подорожі, творчість. Давати опору на шляху до пізнання себе та своїх ресурсів.

Зараз така моя діяльність набула нового значення, зазнала трансформацій. Та за 9 місяців сформувалася у місію служіння людям. 

Волонтерсво під час війни

– Власне, що для Вас волонтерство під час війни?

– Поняття волонтерства для мене давно знайоме. Мені доводилось бачити, як люди, що об’єднані ідеєю за покликанням серця, своїм внутрішнім запалом, енергією, покликом створювали магію для інших. Ми разом створювали фестивалі та заходи, щоб нести у світ добрі ідеї та допомогу.

Після вторгнення росії в Україну, волонтерство набуло нової сили, та більшість людей мого оточення доєднатися до волонтерського руху в найрізноманітніших напрямках. Так і я шукала, де мої навички можуть бути корисними.

Зараз волонтерство – це сходинка. Це спосіб долучитися до величезного механізму надання всебічної допомоги, це спосіб винайти у собі нові ресурси, дослідити власні цінності, розвивати у собі милосердя та любов. А у ці часи це вкрай необхідно. А також розуміти свою внутрішню мотивацію, з якою ця волонтерська діяльність здійснюється.

– Наскільки складно фінансово й емоційно провадити цю діяльність?

– Щодо складнощів емоційного навантаження скажу, що це наче гойдалки. Тримати урівноваженим стан тривалий час не виходить. Хоча іноді здається, що виходить, але вже двічі потрапляла у власні пастки. Завжди є сильні полярні почуття. Поруч із величезним об’ємом любові до людей та життя також живуть почуття болю та люті. Інколи важко з ними справлятися, вони захоплюють швидко, тож часом почуваю себе розгубленою на межі безвиході чи провалу. Але водночас маю розуміння, що дозволила тому статися через неуважність до себе. Я помічаю, що це частіше приходить із втомою, яку я ще не навчилася розпізнавати вчасно. Зупиняюся часом вже знесилена та виснажена. Однак, лише з досвідом вигорання я змогла уважніше ставитися до себе.

Неможливо бути корисною та ефективною у знесиленому стані, насильно вимагати від себе чогось. Тож, як тільки відчуваю напругу, питаю себе про причини, досліджую та шукаю способи вирішення. Використовую досвід тілесності. Часом дуже ефективно виходить.

Шелтер для ВПО в Запоріжжі

– Що Ви робите, коли немає ресурсу? Як рятуєте себе?

– Ресурс знаходиться скрізь. Важливо помічати, направляти увагу та бути готовим його повноцінно отримати. Буває, що хвилина із дітьми у шелтері може запалити на цілий день. Але то хвилина повного занурення у процес, з головою та відкритим серцем. Так само, прогулянка алеєю із берізками дорогою до шелтеру, може стати шляхом наповнення. Одного разу я танцювала ідучи, а іншим разом – голосно співала українські пісні. І це завжди стається – те саме відчуття щастя, внутрішньої повноти, наче розриває зсередини. Дихання стає глибоким і повільним, посмішка м’якою, з серця, тіло – легким. У мене немає чіткого рецепту, де шукати ресурс. Він є всюди: серед людей, або навпаки – в усамітнені. Серед вулиць міста або у лісі, часом – у найнесподіваніших місцях. Важливо – не примушувати себе діяти. Дати у стані знесилення народитися бажанню/наміру  та піддатися йому, задовольнити. Виходить вчитися прислуховуватися до себе.

– Розкажіть, як розпочався проєкт з шелтером? Що було найскладніше в організації?

– Проект шелтеру розпочали друзі – партнери, а мене запросили координаторкою. На той час уже мали двоповерхові ліжка для розміщення 100 людей та деяке обладнання. За 10 днів із порожнього та холодного підвалу силами волонтерів вдалося створити затишний простір, та з 1 квітня почали приймати людей, що тікали від війни.

Ми «гасили пожежі», шукали підтримку, партнерів та нові шляхи, і з кожним днем набували безцінного досвіду. Ми зустрічали людей, слухали їх, були та жили поруч із ними та визначали їх потреби. І згодом вималювалася ідея комплексного підходу до соціальної реінтеграції людей у нове життя: надати опору та підтримку, відчуття єдності, супроводу.

З того почалося життя благодійного фонду «Світ Українцям» та написання проєктів до міжнародних організацій. Але спочатку ми мали пройти той шлях, де ми навіть не розуміли, куди рухатися, виконуючи прості щоденні справи.

Насправді важко висловити словами силу почуттів, що зараз охоплюють, коли обертаюсь на ці 9 місяців. Це дуже ємкий та наповнений шлях, де щодня відбувається розширення досвіду, знайомств, навичок, відбувається невпинний розвиток. Я відчуваю себе щасливою людиною у такий складний час саме через здатність знаходити у собі світло та любов, робити любов дією. Це відбувається поруч із людьми, що так несуть своє  світло і любов, об’єднуючись.

Новий шелтер на підході

– Ще про шелтер: чи були такі складні ситуації, що Ви не знали, як допомогти людям? Ви ще й психолог: чи вистачає сил спілкуватися й допомагати психологічно (особливо переселенцям з малюками)?

– Авжеж бували складнощі та важкі ситуації. Складні випадки іноді вирішують прості дії – повністю бути поруч своєю люблячою присутністю. Дати змогу людині розслабитися поруч. А рішення у такому стані швидше знаходяться. Психології я тільки навчаюся. Але то є величезна зараз мені підтримка.

– Розкажіть про новий проєкт докладніше.

– Наразі розбудовуємо новий шелтер хостельного типу з метою створити там невеличке комьюніті людей, що допомагають один одному. Надати житло та задовольнити усі базові потреби людини, щоб вона могла далі будувати своє життя з нашою підтримкою та підтримкою рівних людей.

Паралельно наш фонд виконує декілька проєктів, серед яких проєкт психологічної допомоги та забезпечення їжею.

Рівень відповідальності – великий

– Чи можуть волонтери нашкодити?

– Волонтери – це насамперед люди. У кожного своя історія, внутрішня мотивація волонтерити. Я вважаю, що нашкодити можуть неопановані емоції, як і в звичайному житті. Тож, рівень відповідальності дійсно великий. Насамперед – це вміння розпізнавати та відчувати, де варто вчасно зупинитися, щоб не нашкодити.

– Ви працювали на обстріляних ворожими ракетами багатоповерхівках Запоріжжя, де гинули десятки людей. Що Ви відчували? Як опановували себе, споглядаючи ці тотальні трагедії?

– Під час прольотів, саме на місці, де важко будо вірити власним очам, почуття наче заморозилися станом шоку, однак розуміння своїх задач у той момент давали сили виконувати їх чітко.

– Чи відчуваєте ненависть до ворога? Які взагалі почуття корисні (ресурсні) у волонтерстві?

– Щодо почуттів до ворога: я не даю люті та злості, яку часом складно опанувати, мене зламати. Вбачаю їх як ресурс, що трансформую у силу, рушійну силу. Діяти. Але сила та енергія ненависті стискає та не робить людину вільною. Вона стискає та має певну владу над свідомістю, а тим самим і над поведінкою. Тож, щоденна робота –  знаходити у собі ту силу любові, яка є чистою та вільною, спиратися на неї та діяти вільно.

Майбутнє України – у сильному та свідомому суспільстві

– Яким Ви бачите майбутнє України?

– Майбутнє України – у серцях тих людей, хто вірою та світлом своїм боронить наші землі на всіх фронтах. Майбутнє України у сильному та свідомому суспільстві, де ціна свободи викарбувана у серці. У єднанні. У цій війні ми підняли свої сили, ми згадали про цінності. Весь світ нині знає, хто такі українці і де наша країна знаходиться на мапі світу. І я дуже сподіваюся, що вже не сплутають нас із росіянами, як то я чула подорожуючи. Ми вже заявили про свою ідентичність та унікальність, про свій дух нації. Тож далі тільки  посилення у процесі відбудови та створення більш потужного суспільства. Саме зараз ми разом створюємо історію, яку нестимуть у генах наші діти, та їх діти.

– Які власні плани та мрії на «після війни»?

– Після війни планую продовжувати свою теперішню діяльність – давати опору людям для подальшого зростання та розвитку, шукатиму способи та інструменти робити то цікаво та ефективно.

Про післявоєнні мрії навіть не замислювалася. Але маю давню мрію побудувати центр реабілітації або невеличке екоселище. Зараз думаю про його нову актуальність. Про волонтерство у такому напрямку. Силами волонтерів створити таке місце серед природної краси, де можна винайти свою красу внутрішню, знайти ресурс, друзів, ідеї або навіть нові сенси життя.

Читайте також: Запоріжці готові до блекауту. Фермери знають, як зберегти зерно