У Запоріжжі працює «Коханий, я живу!» – благодійний проєкт психологічної підтримки, створений для жінок, які втратили своїх чоловіків на війні. Для цього з жінками проводять групові конфіденційні сесії з психологом, фізичні активності та арттерапевтичні вправи. Про те, як працює проєкт, його основні особливості та заходи ми поговорили з організаторкою «Коханий, я живу!» – Яриною Геращенко.
Через повномасштабне вторгнення чимало українців та українок гостро потребують психологічної допомоги, зокрема, у зв’язку з утратою близьких людей. Михайло Подоляк, старший радник президента Володимира Зеленського, у грудні 2023 року заявляв, що офіційні оцінки кількості загиблих українських військовослужбовців «коливаються від 10 000 … до 13 000». Саме тому близькі загиблих військовослужбовців – одні з тих, хто потребують психологічної допомоги чи не найгостріше.
Про ініціативу
– Ярино, розкажіть, будь ласка, про себе.
– Я є громадською та політичною діячкою, активна з 2013-го року. З початку повномасштабного вторгнення я в добровольчому формуванні територіальної громади, тобто, доброволиця. І зараз я організаторка проєкту «Коханий, я живу!».
– Розкажіть, будь ласка, безпосередньо про проєкт «Коханий, я живу!». У чому його основна суть та які його особливості?
– Наш проєкт націлений на психологічну підтримку дружин загиблих воїнів.
Історія ініціативи
Він був ініційований дружиною мого загиблого побратима Іллі Волошина Альоною Прокопенко. Вона до мене звернулася як до людини, яка знала Іллю. І взагалі, моя родина з Іллею була знайома все його життя. Альона знає, що я можу організовувати різні благодійні заходи, тому звернулась до мене та попросила допомоги для себе й інших жінок у втраті.
Вона дуже хотіла допомогти іншим жінкам у втраті безпосередньо. Оскільки вона сама візажистка, то спочатку запропонувала зробити якийсь один захід, пов’язаний із цим, щоб, як то кажуть, розвантажити жінок. Але я перед цим вирішила поговорити з психологинею.
Фахова психологічна підтримка
Ця психологиня – моя мама Вікторія Геращенко. Вона втілює психологічну роботу з військовими та їх родинами з 2014 року, зокрема, з родинами загиблих Героїв. До сфери її компетенції входять супровід військовослужбовців, які проходять службу в Силах Оборони України та їх сімей, родин загиблих, зниклих безвісти, родин полонених. Тобто, у людини величезний досвід від самого початку збройної агресії росії проти України, тому я до неї звернулась.
Вона мені сказала: якщо ви дійсно хочете зробити щось стале та корисне, допомогти таким категоріям, то одного заходу буде абсолютно недостатньо. Тобто, потрібно робити цілий проєкт. Так, Вікторія на основі восьмикрокової програми по роботі з горем розробила програму проєкту, також, враховуючи власний досвід, внесла свої авторські корективи. Зараз ми працюємо по цій програмі.
Тобто, у нас це, я б сказала так, не класична група підтримки і не класична робота з пропрацювання горя. Ми працюємо таким чином, що наші зустрічі складаються з двох частин. Перша частина – це закрита конфіденційна зустріч, де є тільки психологиня та учасниці проєкту. Вони пропрацьовують питання, які болючі для них, і пропрацьовують свою втрату. А на другій частині зустрічі відбувається таке ніби закріплення. На другій частині ми проводимо різного типу активності, наприклад, арт-терапію або фізичну терапію, тобто, все, що можна руками зробити або тілом.
Це також важливо, адже це момент перемикання. Жінки на першій частині пропрацьовують горе, зрозуміло, що вони в емоційно важкому стані, а от якраз друга частина зустрічі – несе таке смислове навантаження, щоб жінки пішли додому після них усміхненими, тобто, щоб вони пропрацювали моменти, які їх турбують і могли з легшим серцем піти додому. Це важливо для нас.
З ким і як працюють?
– Яка основна мета проєкту «Коханий, я живу!»?
– Наша основна мета – підтримати жінок на шляху до відновлення, підтримати їх на шляху до розуміння себе в новій реальності. Ми також прагнемо допомогти їм знайти цю цінність, яку вони втратили з втратою свого чоловіка. На жаль, ці жінки втрачають цінність життя, тож наша ціль – поставити їх на шлях розуміння цінності свого життя.
– Дозвольте уточнити щодо цільової аудиторії: ви працюєте виключно з дружинами військовослужбовців?
– Так, адже у жодному разі не можна змішувати різні категорії. Тобто, матері – це матері; діти – це діти; сестри, брати – це сестри, брати, а дружини – це дружини. Це окремі категорії, їх не можна абсолютно ніяк змішувати. Однак, це не означає, що ми працюємо виключно з офіційними дружинами. Ми беремо в проєкт і коханих, і наречених, і цивільних дружин, й офіційних дружин.
– Чи багатьом жінкам ви вже допомогли таким чином?
– Перша група у нас складалася з шести учасниць. Це був пілотний проєкт. А наразі в нас діє вже друга група, в якій вісім учасниць.
Прийти до нас – це величезний крок на шляху до відновлення
– Наскільки взагалі жінки охоче йдуть на психологічну підтримку? Чи є в нас певні стереотипи, упередження щодо роботи психологів?
– Знаєте, ми стикнулись з такою ситуацією, що ми вже так кажемо: якщо жінка прийшла до нас на проєкт, вона зробила величезний крок на шляху до свого відновлення, до становлення на шлях до свого нового життя. Для цього потрібно мати дуже велику силу – щоб прийняти те, що тобі потрібна допомога і зробити цей крок. На жаль, у нас були такі випадки, що люди спочатку заповнювали анкети, ми з ними зв’язувались і вони кажуть: «Ой, ні, я передумала, я сама справлюсь».
У нас був такий випадок з учасницею попереднього набору. Вона спочатку подала до нас анкету на участь, але потім усе-таки вирішила відмовитися. Як вона вже тоді зізналася, вона сказала, що подумала, що справиться власноруч. Але, зрештою, коли був оголошений другий набір, вона знову подала заявку. Коли друга група стартувала, вона стала теж нашою учасницею.
«Вимоги» щодо відбору анкет
– Чи є у вас певні вимоги щодо відбору анкет?
– Я розумію, що це може грубо прозвучати, саме слово вимоги. Але дуже важливо, що в групову терапію можуть йти тільки жінки, термін втрати яких пройшов чотири місяці. Тобто, від моменту втрати й ритуалу поховання має пройти мінімум чотири місяці. Деякі кажуть, що навіть краще і шість місяців.
У будь-якому разі, наша психологиня Вікторія завжди перед тим, як запустити групову терапію, проводить індивідуальну консультацію для того, щоб зрозуміти, чи людина зможе йти у групову терапію; якщо ні, то індивідуальний супровід вона також надає абсолютно безкоштовно. Це не проблема, до неї часто звертаються жінки. Наприклад, одна з учасниць була в індивідуальній терапії, бо термін втрати на першу групу не підходив, був замалим. Тоді Вікторія її супроводжувала на індивідуальному рівні. А зараз вона в нас уже в груповій терапії.
Також важливо, щоб був ритуал поховання або юридично була визнана смерть, адже категорія зниклих безвісти – це теж інша категорія, яку не можна змішувати з категорією тих, у кого кохані загиблі.
Також ми більш-менш дивимось на вік, щоб було комфортно учасницям. Наприклад, у нас у першій групі наймолодшій учасниці було 27 років, а найстаршій – 35 років. Тож їм було комфортно. На другу групу хотіла долучитися жінка, якій 60 років, але у нас уже були затверджені жінки, яким 35 років, а наймолодшій – 32. Ми розуміємо, що їм уже було б не комфортно, адже це також різний вид втрати. Так, можливо, це теж грубо звучить, але все-таки така різниця у віці – це різний менталітет, різні погляди на життя.
Тобто, нам важливо, щоб усім учасницям було комфортно. Адже на нашому проєкті створюється підтримуюча екосистема жінок, певна спільнота. Наприкінці проєкту ми споглядаємо, що жінки уже починають одна одну лікувати.
Тому всі ці «вимоги» створені виключно для того, щоб створити комфортні умови для всіх, щоб ця спільнота працювала якнайкраще.
Сестринство та спільнота у проєкті
– Якраз хотіла спитати: наскільки ви помічаєте тяглість проєкту? Тобто, коли проєкт закінчується, чи потім продовжують спілкуватися між собою учасниці?
– Так, у нас є така спільнота. У нас, наприклад, перша група дуже здружилася. Вони разом і в міні-подорожі їздять, і на різні прогулянки, вони дійсно проводять час разом. Вони стали подругами, вони нам так і кажуть.
Зараз у нас також є пам’ятний простір, який ми відкрили за ініціативи однієї з дружин загиблих, нашої учасниці проєкту. Вони тепер опікуються цим пам’ятним простором, разом також збираються, впорядковують його. Тобто, у них є такі спільні справи. Вони радо діляться тим, що дуже задоволені, що прийшли на проєкт, що знайшли одна одну, адже все-таки у них з’являється така ніби нова родина, яка може підтримати. Адже людина, яка проживає те саме горе, вона розуміє іншу людину краще, ніж усі, тому такий підтримуючий ефект одна одної зберігається. Сестринство, можливо, так краще це назвати навіть, – воно існує.
Пам’ятний простір «Прапорець пам’яті»
– Розкажіть, будь ласка, трошки детальніше про цей пам’ятний простір. Чи він є фізичним?
– Так, це фізичний простір. «Прапорець пам’яті» – ми його так називаємо, він є фундаментом майбутнього монумента пам’ятника загиблим захисникам України сучасності. Він знаходиться у нас у Запоріжжі на майдані Волі або Свободи, ми там організовуємо та проводимо наші заходи. Наприклад, відкрили ми його 23-го травня на День Героїв. Розширили ми цей простір на День Державності й уже набагато більше прапорців було. На День Прапора ми запросили саме вже другу групу також поставити свої прапорці пам’яті та познайомили їх з першою групою.
Результати роботи
– Ви вже трошки про це згадали, але хочеться дізнатися більше. Які відгуки на свою діяльність ви отримуєте?
– Учасниці дуже задоволені нашою роботою. На нашій сторінці в Instagram у нас є завершальна фотосесія зі словами учасниць. У відгуках там жінки писали, що для них проєкт був дуже цінним, що вони вже будують якісь маленькі плани на майбутнє, роблять якісь кроки. Зрозуміло, що будувати якісь шалені плани на майбутнє – це неможливо, адже неможливо пропрацювати горе та втрату за 8 тижнів. Але вони уже роблять ці маленькі кроки й ми дуже щасливі від цього. Ми навіть бачимо по їхнім обличчям, по їхнім очам зміни – от як вони прийшли на першу нашу зустріч, і як вони прийшли на восьму, – це різні люди. Так, їм ще багато працювати над собою, багато працювати зі своєю втратою, але вже оцей крок зроблений.
Коментарі учасниць
«Я відчула зміни в своєму сьогоденні не прямо значні, але вони є. Я почала трошки планувати, сміятися, щось робити, для мене особисто це значні зміни. Дякую всім» – Ірина.
«Мені дуже допоміг проєкт, власне тим, що я проговорила втрату, свої емоції і відчуття. Проєкт дав мені змогу усвідомити, що я маю право на життя і бути щасливою. Через те, що в мене не було змоги попрощатись з тілом Артема, проєкт якось ненав’язливо допоміг мені відпустити душу Артема, прийняти, що він пішов. Наразі більше займаюсь собою, намагаюсь повернути собі моральний і фізичний стан, який був до втрати, однозначно проєкт дозволив мені повірити в себе як жінку, тож я не виключаю факт того, що я зможу побудувати стосунки. Звісно біль втрати не покинув мене зовсім, але він зменшився, він сприймається не так гостро» – Марія.
«Цей проєкт став для мене дуже важливою частиною життя. Завдяки йому я змогла відкритись, припинити ховатись від свого горя, припинити брехати всім навколо, і собі самій, що я в порядку, а прийняти його і намагатись жити з цим далі. На проєкті я зустріла людей, які на жаль, розуміють мене як ніхто і, нарешті, я змогла виговоритись. Завдяки цим людям я більше не відчуваю себе такою самотньою, я знаю, тут мене завжди приймуть і зрозуміють, тут безпечно. Ще завдяки проєкту я навчилась не відчувати провину за свої позитивні емоції і за бажання жити далі. Я змогла видихнути та дозволити собі відчувати смак життя, в ньому знову, хоч і ще дуже слабо, але почали з‘являтись кольори. Мій чоловік назавжди залишиться в моєму серці, та я впевнена він би пишався мною, пишався б тим, що я не опускаю рук. Коханий, я живу! Я вдячна кожній людині, яка доклала зусиль для того, щоб цей проєкт існував, це дуже важливо і, на жаль, дуже потрібно зараз», – Альона.
– Чи є історія вашої спільної роботи, наприклад, творчості або іншої спільної активності, яка вам особисто запам’ятовується найбільше?
– Є така у нас техніка. Її придумала наша психологиня: жінки пишуть листи своїм чоловікам, роблять кораблики з них і пускають по воді.
Ми робили це з першою групою і вирішили залишити цю техніку і на другу групу, адже учасниці першої були у захваті від неї.
Це у нас третя зустріч, перша виїзна в нас на проєкті. Що цікаво, абсолютно всі учасниці сказали, що це був переломний момент. Уже на четвертій зустрічі, коли жінки прийшли, я вперше почула сміх – такий щирий. І вони вже спілкуються одна з одною, купкою зібралися і спілкуються одна з одною перед початком самої зустрічі. Це дуже цінно! Ми зрозуміли, що ця техніка просто чудова.
Про майбутнє
– На вашу думку, в чому такий позитивний вплив цього проєкту у майбутньому?
– Важко сказати. Ми просто робимо те, що можемо зробити для цих жінок. Ми не дивимось у майбутнє. Іноді дивимось у минуле, але це пов’язано саме зі специфікою роботи. Ми зосереджуємося на теперішньому.
Нас часто питають: а скільки це буде тривати і скільки ви це будете робити? Я так скажу: ми це будемо робити, допоки це буде актуально, допоки у нас будуть сили на це. На даний момент, «Коханий, я живу!» – це повністю благодійний проєкт. У нас немає жодних джерел фінансування. Наприклад, моя родина взяла на себе якусь фінансову частину, якщо потрібно щось покривати. А так загалом усі наші партнери безоплатно надають свої послуги, простори.
– Чи планується третій набір?
– Ми хотіли запустити трошки раніше, але вийшло так, що у нас два місяці була перерва, тому що група набиралась. Групи на терепію дещо складно зібрати, тим паче, що це така серйозна група, серйозна робота, тому у нас постійно йде набір. Коли ми сформуємо групу, то будемо вже запускати третю, четверту, якщо потрібно буде, п’яту групу та далі.
У попередньому матеріалі на нашому сайті можна дізнатися про історію жінки, яка втратила на війні свого сина.
Заголовне фото: відкриття пам’ятного простору «Прапорець пам’яті» у Запоріжжі. Фото з особистої сторінки Ярини Геращенко, авторка фото: Анастасія Ракус.