Державна служба України з надзвичайних ситуацій уже 12-ть років поспіль відзначає лауреатів Всеукраїнської акції «Герой-рятувальник року». Вона має на меті виявлення непересічних особистостей, які проявили мужність і героїзм під час рятування людей, майна, ліквідації пожеж, аварій, надзвичайних ситуацій і стихійного лиха. Щороку до Дня рятувальника, який відзначають 17 вересня, відбувається урочисте нагородження переможців. Цьогоріч лауреатами акції серед сімох жителів з різних куточків України стали двоє дніпрян – Юрій Васецький та Василь Чеповик. Перший врятував підлітка з-під завалів житлового будинку, у який влучила російська ракета, а другий витяг з-під руїн медзакладу, теж зруйнованого від російського прильоту, пораненого лікаря.
Рятував свого вихованця, а визволив ще й маму із сином. Історія тренера з хортингу Юрія Васецького.
Юрію Васецькому 40 років. Він спортивний тренер і президент Дніпровської федерації хортингу. Це таке бойове мистецтво. Він став «героєм-рятувальником року», бо витягнув зі зруйнованого російською ракетою під’їзду на житломасиві Перемога у Дніпрі дві родини.
Ця трагедія сталася цьогоріч 14 січня. Російські окупанти поцілили по Дніпру ракетою та зруйнували два під’їзди 9-поверхівки. За даними Офісу Генпрокурора, тоді росіяни вбили 46-ть жителів, поранень дістала 81-на людина, а 5-ьох і досі вважають зниклими безвісти. Серед них одна дитина.
Того дня пообіді Юрій з колегою повертався зі спортивної події. І буквально на його очах російська ракета влучила у 9-поверхівку. Юрій опинився за 250 метрів від епіцентру вибуху. Саме у квартирі в одному зі зруйнованих під’їздів мешкав його колишній вихованець – 12-річний Ростислав Ярошенко. Юрій одразу зателефонував його матері Надії. Вона була на роботі, а син – сам удома. Тож чоловік вирішив не зволікати.
– Я забіг в арку. Все було устелене розбитим цементом, шматками арматури. На той час, щоб ви розуміли, тут далі метра ніхто нічого не бачив. Там палали автомобілі. Ще не було ДСНС-ників. Приїхала перша патрульна машина. Під’їзду нема, нічого нема – я кричав, кричав. Але відповіді не було, – згадує події того трагічного дня Юрій.
Квартира вихованця була на третьому поверсі. Вийти з неї хлопець би не зміг, бо у під’їзді впали сходи. Тому Юрій вирішив залізти на третій поверх. Над першим поверхом якраз був дашок. А на вікнах квартири на другому поверсі – решітка. Тож її можна було використати як своєрідну драбину, каже тренер. Та саме у цей час за решіткою він побачив двох людей.
– Коли я заліз на дашок, побачив, що біля вікна стоїть матуся з дитиною. Вибратись вони не могли, бо решітка у них була глуха. Я один намагався вирвати цю решітку, та в мене не вистачило сили. Хлопці, які залізли, я не знаю їхні прізвища та імена і звідкіля вони – ми разом зірвали цю решітку. Евакуювали хлопчика. Потім евакуювали матусю – у неї було закривавлене обличчя.
Таким чином Юрію з іншими чоловіками вдалося витягнути Ірину Спесивцеву з сином Захаром. І вже тоді продовжити порятунок 12-річного вихованця Ростислава. По решітці він поліз догори.
– Я кричав, намагався кричати. Ростику пощастило, що у них в кімнаті є ніша. І впала плита на плиту, і на стінку. І такий собі острівець виник – трикутник безпеки. Він саме був там. Уже потім він казав, що мене чув, як я кричав. Але нічого не міг відповісти, бо наковтався цієї пилюки. Схопивши його за верхній одяг, я його подав хлопцям униз. Ну і далі вони його спустили. Він взагалі поводився, на диво, спокійно – не скиглив, не плакав, дуже–дуже багато розмовляв.
За словами Юрія, той порятунок тривав лічені хвилини. І, на щастя, закінчився добре, бо люди були врятовані.
Та з того часу його життя змінилося. Уже 8-го лютого Юрій став до лав Збройних сил України. Чоловік каже – підійшов і його час захищати Батьківщину.
– Я як офіцер запасу, скоріше за все, чекав свою чергу і відповідно до мобілізаційного плану я був призваний. Розпочалося військове життя. Я проходив фахову перепідготовку і базову військову підготовку і потрапив до морської піхоти.
Перед тим Юрій тренував дітей на своїй секції з хортингу. Він каже – довелося передати тренерство своєму ж старшому вихованцю. Дітки ж подарували своєму керівнику обереги та картинки. У квітні Юрій Васецький відправився служити до 37-ї окремої бригади морської піхоти на Донеччину – заступником комбата батареї з морально-психологічного забезпечення. Він опікувався 48 військовослужбовцями. Каже, з усіма вийшло встановити добрі стосунки.
– Все-таки є військове братерство, коли один одного підтримує, один за одного переживає. Я виконував роботу з мотивації військовослужбовців, з проведення певних етапів навчання. У нас був і є дуже гарний колектив. І офіцери, і сержанти, і матроси проживали в одному місці і не було ніякого відокремлення. Моя цивільна тренерська робота стала дуже в пригоді, бо щоб зробити гарний колектив, потрібно згуртувати, потрібно, щоб військовослужбовці довіряли один одному. А це, щоб ви розуміли, різновікові категорії були і з різних частин нашої країни, – уточнює Юрій.
Та у червні на одній із бойових позицій Юрій дістав поранення – це був ворожий мінометний обстріл. Уламками бійцеві прошило спину та обидві ноги. Медики з’ясували, що була поранена ліва легеня і теж зліва зламані всі ребра. Рух правої ноги вдалося відновити. А от стопа лівої і досі не слухається.
– Головна проблематика в тому, що у мене не працює стопа, тому що перебиті нерви. Тобто я її не відчуваю. Я інтуїтивно на неї наступаю і маю великий ризик, що я її підверну або зламаю. І не буду відчувати цей перелом, – каже Юрій.
Поки був у шпиталі, боєць дізнався, що номінований від ДСНС на «Героя-рятувальника року» за січневий порятунок. А за кілька місяців, напередодні свого дня народження у вересні, Юрій отримав у Києві відзнаку і пам’ятний подарунок. Попереду на Юрія чекає ще операція. Тож він поки ходить на милицях, але стояти може і без них. Разом з тим чоловік уже відновив тренерську діяльність. І, каже, як впевнено стане на ноги – обов’язково повернеться до своїх побратимів на передову.
Їхав перевірити машину перед відправкою на фронт і опинився поруч з місцем російського удару. Історія приватного підприємця Василя Чеповика
48-річний дніпрянин Василь Чеповик не зміг стояти осторонь трагедії, яка сталася фактично на його очах. Цьогоріч 26 травня російська ракета влучила в один із медзакладів Дніпра і фактично одразу його зруйнувала. Від тієї атаки загинуло четверо людей. Ще 32 були поранені.
Буквально за 15-20 секунд перед ударом Василь проїхав повз лікарню до місцевої СТО. Згадує, хотів перевірити автівку перед відправкою на війну. Від раптового вибуху працівника станції буквально втиснуло у двері. Василь не постраждав і на його очах розгорталися події після руйнування будівлі медзакладу. Тож він без зволікання кинувся туди.
– Я побачив як скривавлені люди виходили – вони були дезорієнтовані, оглушені. І вже якось не було моменту для якогось страху. Вже якась мобілізація вийшла. А я дуже переживав, щоб стінка якраз не впала. Тут знайшли одну жінку – ми її відвели у безпечне місце, потім на ганку вже сиділи дві скривавлені жінки – ми їх взяли на руки, бо тут все було у будівельному смітті, і понесли, – згадує ранок 26 травня Василь.
Він був там не один. Багато людей теж кинулися на поміч постраждалим. А в одному місці уже розпочалася пожежа. На виклик почали з’їжджатися карети швидкої допомоги і забирати постраждалих. Тим часом, небайдужі містяни продовжували шукати людей під завалами, ризикуючи своїми життями. Так на третьому поверсі зруйнованої лікарні вдалося віднайти чоловіка, якого засипало будівельним сміттям.
– Поширювалася пожежа. Ми почали розгрібати, а ноги його не могли дістати. Ноги затиснуло фрагментом стіни. Добре, що я інженер-будівельник – не дарма інститут закінчував. Знайшов якусь ніжку, зробив важіль саморобний і трохи підважив цю стіну, – розповів Василь про порятунок працівника медзакладу.
Зрештою чоловіка вдалося вивільнити.
– В цей момент я ще хотів його за ноги взяти, а поліцейський забіг і каже – у нього, мабуть, перелом таза, давай за ноги не брати!
Пораненого передали лікарям. Та, згадує Василь, пошуки не припинили.
– Ми, як у американських фільмах, вигукнули «Ура», поаплодували швиденько одне одному. І я сказав – давайте півхвилинки тиші, послухаємо, чи хтось ще є. І я вже почав чути як будівля почала хрумтіти, – каже Василь.
Паралельно з порятунком Василь ще й встиг зняти кілька відео після прильоту. На ньому зафільмував і врятованого чоловіка.
Ним, як пізніше дізнався Василь, виявився 43-річний лікар-психіатр Сергій Зіневич. Того дня він якраз завершив прийом пацієнтки. І за якусь хвилину через російський удар на нього впала стіна. Василеві згодом вдалося провідати пораненого медика у лікарні. Сергій виявився одним із найбільш постраждалих після удару із забоєм головного мозку, пробитими гайморовою пазухою та лівою барабанною перетинкою, перебитим тазом і стегновою кісткою.
– Десь там, де ми його врятували, – каже Василь, якраз його кабінет був. Він розказував, що зміг руку дістати і вже цеглиною стукав, щоб його почули.
Постраждалий медик кілька місяців був фактично прикутий до ліжка, та нещодавно Василь побачив відео в одній із соцмереж, що Сергій уже поволі і на милицях ходить. Рятувальник каже – це був його перший такий досвід і дуже несподівано було отримати почесну відзнаку від ДСНС. Напередодні нагородження лауреатів акції «Герой-рятувальник року» Василь Чеповик познайомився із Юрієм Васецьким і вони разом вирушили автівкою до Києва за нагородами.
– Виїхали за день до нагородження. Заночувати в готелі в Ірпені. Там досі залишилися сліди від вуличних боїв та обстрілів. Працівники готелю казали, що до них окупанти не дійшли всього 200 метрів. Бачили зруйнований міст, під яким переховувались люди і фото якого облетіли весь світ. Досі на узбіччях залишені спалені автівки, – описав ту поїздку Василь.
На нагородження Василь узяв молодшого сина Івана. Чоловік каже – відчув, як рідні ним пишаються. Зараз Василь Чеповик продовжує займатися своєю справою – виготовленням кухонних меблів на замовлення та волонтерить.
Заголовне фото – ДСНС України.
Також дізнайтеся, як Запорізька психологиня ДСНС першою підтримує постраждалих після ворожих обстрілів.