Психологиня ДСНС із Запоріжжя розповіла про особливості своєї професії та чому її обрала.
Герої без зброї. Саме так називають рятувальників, які в умовах повномасштабного російського вторгнення продовжують стояти на захисті населення і роблять надважливу і ризиковану роботу – гасять вогонь після вибухів, розбирають завали, розміновують території, а також — надають психологічну допомогу людям, постраждалим від війни. Саме психологи ГУ ДСНС одними із перших приїжджають на місця ракетних ударів і спілкуються із постраждалими, за потреби, підтримуючи їх та допомагаючи.
“З дитинства мріяла бути “людиною в погонах”
Психологиня ГУ ДСНС у Запорізькій області Юлія Сидоренко розпочала свою роботу в Енергодарі. Там дівчина знаходилася і на момент початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Виїхати з окупованого міста їй вдалося у травні 2022-го, зараз дівчина працює у Запоріжжі. В інтерв’ю вона розповіла про свою роботу на місцях прильотів у Запоріжжі, а також чому вирішила обрати таку спеціальність.
– Я з дитинства мріяла бути “людиною в погонах”, бо у мене і тато, і дідусь — військові, – розповідає Юлія. – Я розуміла, що мені це подобається, і я хочу своє життя зв’язати зі службою. Ніхто мене не змушував. І коли постало питання, куди я хочу вступати, то мені до душі припав Харківський національний університет цивільного захисту. Я навчалася там 4 роки. Спочатку була студенткою, потім за успіхи у навчанні, мене перевели у курсантку. Після випуску, за направленням, я потрапила у Запорізькій гарнізон, до Енергодару. Мені дуже сподобався колектив і робота, єдине, що сумувала за рідними, які зараз мешкають у Кривому Розі, де пройшла більша частина мого життя, хоч народилася я у Харківській області. Але до переїздів звикла з дитинства, бо татові доводилося багато їздити по роботі. Зараз він на війні та ми підтримуємо один одного.
– Ви працювали в Енергодарі коли почалася війна?
– Так, на момент 24 лютого я жила в Енергодарі, працювала психологом ДСНС. Я тільки починала свою трудову діяльність, познайомилася з колективом, ми проводили заняття з особовим складом, у мене були плани. За мною були закріплені населені пункти, де розташовані пожежні частини, я мала їх відвідувати, також спілкуватися з особовим складом, щоб проводити тренінги або заняття. Але, на жаль, втілити ці плани в життя не вдалося через війну.
– Чи довго ви прожили в Енергодарі після того, як туди зайшли російські військові?
– Я там прожила три місяці, бачила окупацію, все це було дуже важко. Спочатку, ніхто не розумів, скільки це все буде продовжуватися. Мені дуже допомагала підтримка рідних навіть попри те, що вони були далеко. Також ми підтримували один одного з нашими колегами-рятувальниками. Спочатку війни я мешкала на території пожежної частини, де ми постійно бачилися, спілкувалися, могли обговорити те, що хвилює. На вулицю одній виходити було страшно, бо не зрозуміло, кого ти там зустрінеш. Ми бачили російських військових зі зброєю, це було важко. Харчі були, хоч з часом ми відчули брак наших продуктів. На щастя, у травні так склалася ситуація, що нам вдалося виїхати. І далі я вже працювала у Запоріжжі, де почала виїжджати у складі психологів на місця влучання російських ракет.
– Коли був ваш перший виїзд?
– Спочатку, коли я приїхала, не було сильних обстрілів по великих житлових об’єктах, але починаючи з вересня 2022 року, прильоти ставалися все частіше. Мій перший виїзд — коли зранку 30 вересня ворог завдав ракетного удару по гуманітарній колоні у Запоріжжі, в районі авторинку. (окупанти забрали життя 32 осіб, серед яких 2 дитини, травми отримали 92 людини. – Авт.). Ми виїхали втрьох, ще з двома моїми колегами. Ця картина була дуже важка, бо я вперше побачила таку кількість загиблих, серце розривалося, хотілося допомогти тим, хто вцілів. Але там вже мало людей залишилося на момент нашого приїзду — багатьох забрали швидкі.
Там був чоловік, у якого загинула дружина. Я до нього підійшла, представилася, запитала чи потребує він допомоги, він дав зрозуміти, що спілкуватися не хоче. У таких випадках наше завдання — знаходитися поряд, підтримувати його. Бо це величезний стрес і людині потрібен час зрозуміти, що відбулося. У когось цей стрес відкривається в плачі, у когось — в мовчанні.
Потім у жовтні 2022-го почалися обстріли багатоповерхівок, де були загиблі, травмовані. Я також туди виїжджала у складі психологічної групи, де ми проводили роботу з постраждалими, родичами загиблих. Чимало прильотів по житлових будинках було і в цьому році. На всі ми виїжджаємо і працюємо, змінюючи один одного весь час поки ведуться пошукові роботи на місці удару.
“Якщо потрібно піти на впізнання загиблого, ми знаходимося поруч”
– Як ви працюєте, коли приїжджаєте на місце трагедії?
– Спочатку ми оцінюємо ситуацію на місці, дивимося, кому потрібна допомога. Для цього треба поспостерігати за людьми. Наприклад, на одному з таких виїздів (коли завдали удару по одній з багатоповерхівок міста) я побачила жінку, яка тремтячими руками набирала номер телефона і дуже нервувала. Я підійшла до неї, представилася, запитала, як її звуть і чи є тут хтось із рідних. Вона розповіла, що у неї донька живе в цьому будинку, вона не може їй додзвонитися. Я була поряд із нею, розмовляла, допомагала. Наша задача — стабілізувати стан людини, щоб вона могла у цій жахливій ситуації нормально функціонувати та розуміти, що відбувається. Люди не знають у таких випадках, що їм робити, де й у кого запитувати про своїх рідних та шукати інформацію. Ми цим також займаємося, допомагаємо їм, координуємо. Також якщо потрібно піти на впізнання загиблого, ми знаходимося поруч.
Перенаправлення постраждалих до медиків, волонтерів, відповідних служб – це теж допомога, бо людина відчуває, що вона не одна. Надання необхідної інформації – це теж елемент заспокоєння постраждалого.
Важливо позначити свою присутність, бо це допоможе постраждалому подолати самотність і гостру безпорадність. Для цього варто говорити, що ви – поруч. Водночас не варто одразу застосовувати тілесний контакт. Обійняти людину в кризовій ситуації можна тільки тоді, коли вона дозволить. Завжди перед тим, як щось зробити, я проговорюю це та запитую. Деяким людям обійми вкрай потрібні, їм хочеться лягти на плече і поплакали. Таким чином людина випускає свої емоції, проживає горе.
– Чи важко вам діяти у такі моменти, переживати весь той біль, що відчувають люди на місці прильотів?
– Коли я їхала на свій перший виїзд, я не знала, як відреагую. У глибині душі боялася, що буде важко і я не впораюся. Але коли приїхала, просто робила те, що могла, я розуміла, що це моя робота зараз — підтримати та допомогти. Часу на емоції немає. Потім вже коли ми повертаємося з події, то все обговорюємо. Я дуже вдячна своїм колегам за підтримку. У нас в гарнізоні 6 психологів – це наша команда. Після кожної надзвичайної ситуації ми проводимо обговорення, хто що бачив, чув, відчував — це допомагає розвантажитися. Коли людина бачить позитивний результат своєї роботи, то це додає їй моральних сил.
Але ми бачимо не тільки смерть чи біль, бувають вражаючи історії порятунку, які запам’ятовуються і не дають опустити руки.
– Розкажіть, будь ласка, про один з таких випадків.
– Пам’ятаю, коли приїхали на місце прильоту по житловому будинку, 2 березня 2023 року, то спілкувалися з жінкою, яка чекала, поки рятувальники проводили розбір конструкцій. Вона розповіла, що у неї під завалами донька з зятем, їх шукають, і начебто чули, що вони подавали звуки, що вони живі. Декілька годин ми перебували поряд, підтримували її, бо вона дуже хвилювалася. І от десь через три години її доньку дістали живою. Мати побігла до неї. В момент тієї зустрічі, я вперше за весь час роботи відчула, що мені хочеться плакати від щастя. Потім виявилося, що ця дівчина була вагітна, і все добре було з дитиною. А ще трохи пізніше під завалами дістали і її вцілілого чоловіка. А через два дні навіть їхню собаку. Десь через пів року я випадково побачила цю родину і з усього серця щиро пораділа цій зустрічі.
Але такі історії не часто трапляються, ми знаємо це, бо частіше доводиться тримати за руку тих, хто втрачає дітей, і кому потім доводиться з цим жити.
“Буває, що під час обстрілів гинуть цілі родини”
– Чи потрібна людям, які пережили втрату рідної людини під час таких трагічних подій потім підтримка психологів?
– Безумовно. Ми на місці надаємо екстрену психологічну допомогу, як швидка допомога, але людині потім потрібно жити з втратою і треба навчитися з цим жити. Буває, що під час обстрілів гинуть цілі родини. Поряд із тією історією, коли родину врятували, інші люди втратили доньку, зятя та онучку. З цим важко жити, тому для того, щоб надалі нормально функціонувати, терапія потрібна однозначно.
– Після такого важкого року чи досі ви вважаєте, що зробити правильний вибір, обравши професію психолога та рятувальника?
– Не було у мене такого моменту, щоб я пожалкувала про свій вибір. Я допомагаю людям, я це бачу і відчуваю, що можу підтримати у важку хвилину. Хто як не ми? Бачу, що наша робота потрібна. Всі наші рятувальники роблять все, що можуть зараз і я пишаюся тим, що я є частиною великої родини.
Фото до матеріалу надані пресслужбою ГУ ДСНС України в Запорізькій області.