11 листопада стало знаковою датою для історії Херсона. Адже саме у цей день 2022 року Збройні сили України звільнили місто від російських окупантів. З нагоди пам’ятної та такої важливої для Херсона дати ми поговорили з Шатіловою Наталею, виконуючою обов’язки голови Дніпровського району організації товариства Червоного Хреста України в місті Херсон.
Жінка жила у Херсоні весь час – упродовж окупації аж до звільнення, активно допомагала тим, хто цього потребував, ходила на акції супротиву та доводила: Херсон – це Україна! Про український спротив, волонтерство в умовах повномасштабної війни, досвід перебування в створеному росіянами СІЗО та те, чим живе Херсон зараз – у цьому інтерв’ю.
Про життя до 24-лютого
– Наталю, розкажіть, будь ласка, трошки про своє звичне життя до 24 лютого?
– До 24 лютого частково я займалися пасажирськими перевезеннями, екскурсійними турами по Україні. Окрім цього, я брала участь у громадській діяльності. Наша організація займалася великими соціальними проєктами: інформаційними, культурними подіями, адвокаційними кампаніями. Групи, з якими ми працювали, – це і люди з інвалідністю, і люди старшого віку. Ми долучали чимало організацій і державних установ для того, щоб максимально привернути увагу до питань та проблем, які стосуються цих цільових груп: наприклад, доступності, соціальної залученості, рівності. Окрім цього, я була волонтеркою в Червоному Хресті і є інструктором з першої медичної допомоги.
Перші дні повномасштабної війни
– Розкажіть, будь ласка, як для вас почалися перші дні війни? Де ви були в цей момент? Як ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення?
– У нас 26 і 27 лютого повинен був проходити півфінал і фінал нашого народного проєкту талантів, у якому брали участь представники та представниці різних міст, ми мали міжнародне журі, доволі зіркове. Ми бронювали готелі, квитки, у тому числі, авіа. 23 лютого якраз була підготовка сцени.
Мій син виїхав якраз 23-го лютого з Києва до Херсона на потязі, а 24-го я чекала його вдома зранку. О 6-й годині мені подзвонили наші друзі з Києва, сказали, що побачили у вікно, що у них стріляють, що почалась повномасштабне вторгнення. Я одразу ж запанікувала, тому що якраз у цей момент мій син їхав у Херсон в потязі, я саме намагалась додзвонитись до нього, але зв’язку не було в потязі. На той момент ніхто не розумів, що насправді відбувається, що йде бомбардування та вже навіть захоплення території.
“Велику роль зіграла саме самоорганізація Херсона”
Ми не розуміли, як, звідки росіяни йдуть, що захоплено. Це все була суцільна паніка. У голові не вкладалося те, що це може бути в 21 столітті у нас в Україні. Пізніше у той же день ми дізналися, що на нашому Антонівському мосту вже стоять окупанти, тобто, їх війська вже стоять під Херсоном майже. Тобто, вони за ранок, за декілька годин, пройшли всі Херсонську область з Криму і вже підійшли під Херсон. Це була досить велика колона.
Влада, а також наші деякі органи, що відповідають за оборону, за порядок на місцях, виїхали 24-го лютого. Тобто, 24-го до вечора у нас не було вже влади взагалі ніякої. Тому, відповідно, велику роль зіграла саме організація Херсона. Влада, яка взяла на себе повністю координацію процесів, це люди. Це волонтери, це мешканці Херсона. Це показав навіть наш супротив, який був дуже потужний і сприяв деокупації міста.
Волонтерство та допомога іншим
– Чим ви почали займатися, коли перша паніка пройшла?
– Я працювала на колцентрі Червоного Хреста, тому що організація продовжила працювати в рамках своїх повноважень, в рамках мандату. Ми на цей момент почали надавати гуманітарну допомогу, тому що всі крамниці позачинялися в нас десь уже до 1 березня. Тобто, було така облога дуже серйозна. Що цікаво, господарі наших великих супермаркетів, коли вона виїжджали і розуміли, що буде все пограбовано, продукти та деякі інші товари передали на Червоний Хрест. За рахунок цього ми місяць-два могли робити набори продуктові для того, щоб допомагати людям, які не могли самостійно пересуватися, людям пенсійного віку, родинам з дітьми тощо.
Це було жахливо, тому що не було можливості доставляти до області, до окупованої частини, буквально нічого: ні медикаменти, ні продукти не доставляли централізовано. Було декілька випадків, коли до нас хотіли приїхати міжнародні організації (до прикладу, ООН, Червоний Хрест міжнародний), вони були готові домовлялися з окупантами, пояснювати їм, що вантаж гуманітарний. Згідно до гуманітарного права, розуміємо, що ті, хто окупують територію, зобов’язані забезпечувати цю територію для нормальної якості життя.
Гуманітарна катастрофа
На жаль, жодний вантаж, жодний конвой, який намагалися провезти до області, не був пропущений. Було таке, що місяць вантаж ООН (це були чотири фури 20 тонн) катався по периметру, по кордону сірої зони, намагаючись заїхати в зону окупації для того, щоб привести ліки. Не було такої можливості, окупанти просто не дали. А тому дуже швидко виникла гуманітарна криза стосовно медикаментів, тому що це стосувалося у тому числі і життєво необхідних документів, у тому числі, для людей, що живуть з хронічними хворобами, з діабетом. Якщо ж людина не отримує ці ліки, то це смертельно небезпечно.
Людям потрібно приймати ці ліки кожного дня, а їх не було в Херсоні, вони закінчилися, привезти їх не могли, а люди телефонували кожного дня: з Каховки, з Генічеська, з районів, де взагалі не було нічого… і просто знаєте, ту інформацію, яку ти чуєш, але розумієш, що ніяк допомогти не можеш. Навіть якби щось було у Херсоні, не було можливості ніяк переправити, тому що на той момент виїхати з міста взаналі не було реально.
Трошки згодом почали їздити наші волонтери, загін реагування. Вони почали вивозити людей звідти, де проходила лінія фронту, а люди залишилися в будинках, у селах і не могли самостійно виїхати. Там були постійні обстріли, тому вони домовлялися, якось там проїжджали і намагались хоча б жінок, дітей і людей старшого віку забрати. Щоб ви розуміли, вони їх вивозили вантажопасажирським Фордом. У хорошому випадку за 5 годин цим Фордом вивозили 30 матусь з дітьми. Вони там стояли. Водії намагалися забрати по максимуму людей, тому що другий раз не дозволяли заїжджати. Наших волонтерів постійно повністю роздягали, шукали татуювання, перевіряли, але вони все одно їздили, тому що була така можливість приїхати і забрати від обстрілів дітей і матусь, людей із інвалідністю.
Херсонський спротив
– Ви частково згадували про Херсонський спротив. Чи не могли б ви розповісти про нього детальніше?
– На початку у Херсоні були регулярні російські війська – тобто, люди, яким сказали, що їх тут чекають, мабуть, що вони нас тут звільняють, що нас тут ”ущемляють”. Я так розумію, що вони очікували, що дійсно їх будуть зустрічати з караваями. А тут ніхто не зустрічає. Мало того, коли я вийшла на мітинг, то звернула увагу, що все місто буквально вийшло на мітинги з прапорами та гаслами, зокрема, “Слава ЗСУ!”. Ми прямо заявили: ми – Україна, Херсон – це Україна, тож іншого варіанту немає. Тоді ж якраз було звернення Президента стосовно того, що Херсон – місто герой. Після цього далі почали виходити кожного дня.
Але в чому тут питання. Окупанти зрозуміли, що це був такий, знаєте, плювок їм в обличчя. Бо вони ніби прийшли звільняти, а тут їх ніхто не чекав. Тому вони замінили регулярні війська, заїхала росгвардія, а це поліцейська структура, це катівні, це застосування і зброї, і гранат світлошумових.
Мовчазний супротив
Тож ситуація стала змінюватися. Якщо у перші дні виходили на мітинги з дітьми, виходили люди старшого віку, то потім уже з’явились поранені, людей забирати почали дуже активно. І трошки мітинги перейшли у такий, знаєте, мовчазний спротив. Скажімо так: Херсон не припинив чинити спротив, але це неможливо було робити у той самий спосіб, це стало дійсно небезпечно. Тому він перейшов трошки в інший спосіб боротьби.
Які б речі окупанти не намагалися провести, вони усі натикались на мовчазний супротив, на неприйняття. Якщо на початку вони намагалися нам казати: “Давайте отримуйте паспорти, бо інакше ніяких пенсій не буде”, то Херсон їм сказав: “Ідіть ви… з вашими пенсіями!”, ніхто їх не отримував. Так, звісно, були деякі люди наші, які отримували їх добровільно, але це було не масово.
Те ж саме було і з номерами автівок з українськими прапорами. Деякі люди просто відмовилися міняти номери, дехто – заховав свої автівки. Та сама історія була з банківською системою. Херсон на всі пропозиції росії казав: “До побачення, ніхто нічого отримувати не збирається”. У нас же працювали до останнього, до деокупації магазини, де були термінали, хоча це було дуже небезпечно, тому що постійно були облави, окупанти ходили перевіряли по крамницям, щоб усюди були ціни в рублях або щоб терміналів не було.
Але, знаєте, за весь період окупації я жодного рубля в руках не тримала, навіть у маршрутках, ніде взагалі. І дуже багато людей були, які допомагали з неокупованих територій, кидали гроші на картки. У деяких крамницях допомагали переводити у готівку гроші з пенсій нашим бабусям. Отак і трималися.
Але все одно при цьому не скажу, що було не страшно. Було дуже багато жахливих історій, коли людей забирали на підвали. Коли ти ще зранку домовлялась із кимось зустрітися щодо допомоги, телефонуєш, а людина вже не бере слухавку, з нею немає зв’язку. Коли приїжджаєш, сусіди кажуть, що вночі її забрали
Але при цьому і надихаючі історії. Коли ти виходиш десь на балкон після десятої вечора, а по вулиці йдуть підлітки і на колонці вмикають “Ой, у лузі червона калина”. Це було досить гучно. Ми розуміли, наскільки це небезпечно. Але коли вони Гімн вмикали, це взагалі просто ридали…
Історії спротиву
– Розкажіть, будь ласка, що для вас означає слово “спротив”?
– Спроти – це неприйняття. Внутрішнє. Якщо я щось не приймаю, воно не має, то я навіть не хочу до цього торкатися. Це демонстрація позиції, яка підтверджує наш вибір. Ми, наприклад, коли виїжджали села через 12 блокпостів, їздили у брендованій машині, на якій написано “Червоний Хрест України”, у нас брендовані футболки, які теж мають такий напис. Окупанти на блокпостах постійно питали: “В смислі, України?”. Ми відповідали, що наша організація саме так називається.
Спротив – це наші дівчата-продавчині у крамниці, які почали обслуговувати людей українською мовою виключно. Коли ми працювали в колцентрі, українською мовою з нами говорили навіть ті, хто не дуже добре нею розмовляє або розуміє. У нас не обслуговували дівчата на ринку російською мовою. Навіть окупантів привчили, що їхні автомати ні для кого нічого не означають, адже тут є черга. Вони були змушені ставати у кінець черги, а коли доходила черга до них, продавчиня сказала: “У мене обід” і пішла.
І таких історій дуже багато.
Про перебування в СІЗО
– Наскільки я розумію, чимало людей, які чинили такий спротив, потрапляли у в’язниці або підвали… Навіть при нашій попередній розмові ви згадували, що окупанти вас посадили у СІЗО. За яких обставин це сталось?
– А це цікавий парадокс. Я, насправді, дуже вдячна і нашому національному комітету, і міжнародним організаціям, які не припинили допомагати Херсону. Вони допомагали фінансово, тож у нас була можливість закупати продукти в українського виробника. Так, на жаль, нічого не завозилось, але рослинна олія, наприклад, ще деяка продукція нашого виробництва ще була. І тому ми купували за гривню, згідно до українського законодавства, ми повністю всі документи, які потрібно було, оформлювали.
У рамках різних проєктів підтримки ми їздили досить далеко: за 50 кілометрів доїжджали аж до віддалених сіл Білозерського району. Ми брали гуманітарну допомогу, їхали туди, там шукали координаторів або місцеве самоврядування, з якими рганізовували цю роздачу. 50 кілометрів по 12 блокпостів в одну сторону – це було так неприємно та небезпечно. Ми також їздили у Чорнобаївку, яка поруч до Херсона.
Деякі гауляйтери, які пішли на співпрацю з окупантами, просто зробили терор: ми мали заїжджати та виїжджати тільки з їхнього дозволу, там обшуки постійні були. Але все одно ми працювали. А одного разу сталася така історія, що ми проїхали Степанівку (це теж передмістя Херсона, поруч із Чорнобаївкою). Це було вже тоді, коли наші байрактари і хаймарси почали там гриміти. Отож, ми поїхали в Степанівку, там 29 серпня, якщо не помиляюсь, був приліт біля їхнього блокпоста, а 31 серпня ми їдемо в Чорнобаївку через той же блокпост.
“Виходьте швидко, зараз будемо вас розстрілювати!”
Ми поїхали, щоб відвезти гуманітарну допомогу, а хтось з колаборантів викликав гауляйтера, приїхали “зетки” з росгвардією. Сказали, щоб ми розгорталися, що не можна їхати, бо ми не оформили заявку, не подали її офіційно. Як ми зрозуміли, був телефонний дзвінок від гауляйтера про те, що нас потрібно затримати. Я їм якось не сподобалося, тому у нас взяли на перевірку планшет. Окупант подивився там щось, погортав, і сказав, що ми навідники. Показав мені у моєму планшеті якусь карту з якоюсь незрозумілою точкою та стрілочкою. Але цього просто не було, не могло бути у моєму планшеті взагалі, тому що ми розуміли, куди ми їдемо та навіщо. Приблизно така ж історія знайшлася у телефонах моїх колег.
Окупанти сказали: “Виходіте бистро, сєйчас будем вас расстрєлєвать! Ето всьо по вашей наводкє!”. Нас вивели, обшукали і сказали: а зараз ми викликаємо спецслужби. Десь години три ми чекали на блокпосту, у нас паспорти забрали, телефони забрали, машину перевіряли, особисті речі. До машини не давали підходити. Це була спека шалена. А вони передавали нас по якимось своїм інстанціям: спочатку одні приїхали, телефони подивилися, паспорти забрали, потім когось ще викликали…
Ну, і так дійшло до того, що вони сказали, що будуть викликати фсб. Нам пощастило, що якраз через цей блокпост їхали наші знайомі. А це ж ще була така примітна червона машина брендована. І коли наші знайомі побачили, що ми стоїмо на блокпосту, що нас затримали, що машина стоїть відкрита, ми в оточенні озброєних людей з кулеметами і автоматами, то вони одразу поїхали до нас до обласної організації і повідомили про те, що нас затримали, що ми знаходимось там.
Нас привезли у СІЗО, подивилися документи, сказали чекати, коли вони щось ще з’ясують. А потім вийшли з мішками чи шапками, та сказали: виходьте й одягайте самі. Окрім цього, сказали усе залишати в машині. Нас по одному допитували, а інші у цей час знаходилось в одиночці, тобто, такій клітці, скажімо так. Було таке побоювання: хоч би не втратити свідомість, хоч би не впасти, а триматися, витримати ці всі допити. Потім нас розпихнули по камерах: мене – в жіночу камеру, а хлопців – у дві різні чоловічі.
Умови в камері
Я роздивилася і побачила, що камера була розрахована на три людини. Тобто, там були три полиці, якийсь стілець, туалет (не закритий, фактично там загородка така просто), якийсь умивальник і повністю все за гратами.
Всередині було дуже щільно, адже я була п’ята в цій камері. Але казали, що це ще добре, тому що були 8. Уже потім я зрозуміла, як вони спали та як розташовувалися на ночівлю.
Вони спали по дві на нижній полиці, а на верхній неможливо було вдвох, бо там було дуже спекотно. І там не було матраців, тому що їх обидва вклали на підлогу, бо половина дівчат спали на підлозі. Постільну білизну жінкам іноді доводилося використовувати замість засобів жіночої гігієни. Жодних умов не було.
Коли виходила якась з жінок, її просили запам’ятати адреси родичів інших ув’язнених, щоб ті мали змогу передати хоча б якусь допомогу. Це все жахливо. Нас випустили наступного дня. Ми не очікували, насправді. Тому що вже було під 8 вечора, нас там допитали, а потім ще раз. На наступний день дівчата сказали: “Якщо вас випустять сьогодні, то це значить вас відпустять нормально. Якщо сьогодні не випустять, то…”. І ви знаєте, була вже п’ята година вечора, потім шоста, і ти розумієш, що це вже вечір, тебе вже не випускають… А що було найстрашніше, те, що дівчата мені сказали, що жінок не так кошмарять. Буває таке, що і б’ють їх, але чоловіків просто б’ють смертним боєм, шокерами допитують. І при тому ми все це чули.
Коли я тільки-но потрапила до камери, мене одразу спитали, як в тебе серце. Я здивувалася, а у відповідь мені пояснили, що ніякої звукоізоляції тут немає і все, що відбувається, чутно. Буквально всі крики, всі ці катування, все те, що робили окупанти, та як люди там страждали, це чутно у камеру. І тому дівчата, щоб трошки менше було чутно (там у нас таке відро було жестяне), вони трошки включали воду, щоб менше чутно було.
На допиті у нас брали відбитки пальців, ми проходили поліграф. Я сильно вмовляла себе бути спокійною, не хвилюватися, щоб хвилювання не повпливало на цю процедуру. В якийсь момент я ледве не заснула через те, що занадто заспокоїла себе. Нам погрожували, звинувачували у тому, що ми навідники та коригувальники. Але все це вони робили у балаклавах. І це мене теж трішки заспокоювало, бо це означало, ніби їм не все одно, що ми побачимо та можемо запам’ятати їхні обличчя, тобто, ми не застрягли тут навіки. Тож о восьмій годині, коли зайшов охоронець і сказав “на виход с вєщамі”, я ще не знала, чи мене випускають.
Мене вивели, знову був мішок. Але я відчула, що поруч є ще одна людина, а коли пішли за третім, це було таке полегшення, що хлопці мої тут, так, на них був тиск, але вони не побиті, вони не покатовані, не зламані. Окупанти ще читали нам довгу лекцію про Бандеру та НАТО, добре, що на нас були мішки, бо це було просто смішно. У кінці ми спитали, чи можемо принести передачу нашим співкамерникам, нам дозволили один раз, тільки на наступний день.
Я ще спитала, чи можемо ми закупити подушки, матраци для жіночих камер, вони категорично сказали, що ні, аргументуючи це тим, що “вор должен бить в тюрьме, оні того заслужили, ето карма” тощо. Тож наступного дня ми закупили усього максимально, починаючи з продуктів, закінчуючи гігієною, білизною, все, що там помістилось в пакети, і передали. Дівчата мої вже після деокупації говорили, що коли передали мої пакети, це був єдиний раз, коли у повному обсязі передали передачу.
Я знаю, що нам пощастило дуже. Я так розумію, що наше керівництво телефонувало до міжнародного Червоного Хреста.
Про ресурс
– Те, про що ви розповідаєте, це просто до мурашок. Це справді страшно та жахливо, що це відбувається з нашими дівчатами, з нашими хлопцями. А звідки ви особисто брали сили на те, щоб це все пережити і мало того, що пережити самостійно, але ще й допомагати іншим?
– Насправді, те, що ми організувалися і працювали, воно тримало. У мене є досить багато історій людей, які майже, скажімо так, сходили з ґлузду від бездіяльності, від очікування, від того, що нічим не займалися, що було відчуття, ніби немає перспективи. Це дуже тяжко, коли ти сидиш наодинці зі своїми думками, це руйнує.
У нас, насправді, дуже крута команда. У мене є мої колеги, яким я довіряю. Жартуємо про те, що тюрма зближує. Але це справді ті люди, яким я можу довіряти не те, що на 100, а на всі 200 відсотків.
Херсон після деокупації
– Скажіть, будь ласка, як ви працюєте зараз після деокупації? Як узагалі живе зараз Херсон в умовах цих обстрілів постійних?
– Після деокупації те, що ми відразу відчули, що це свято. Це емоції, які важко передати. Окупанти наробили чимало шкоди, коли відходили. Вони ж усе відрубили: не було світла, води, зв’язку – зовсім нічого. Але все місто було на площі, все місто вийшло. Ми зрозуміли, що можна виїжджати кудись, що ми вільні пересуватися. Тобто, ти більше не прив’язаний, не зачинений у клітці у межах свого міста або області. Перший раз, коли виїжджали, це було таке свято, люди плакали. Багато у нас колег кажуть: ви знаєте, ніколи не думав, що буду так радіти поліцейським, яких бачимо вперше за довгий час. Поліціянти вже, мабуть, нас боялися, тому що з кожної автівки або автобуса, які їхали з Херсона, пасажири зупинялись і кидалась їх обіймати.
Згадуючи день звільнення, дивуюсь, звідки там ті прапори повзялися, звідки їх повідкопували… А дійсно, їх десь там закопували у себе у дворах і зберігали. Але стільки прапорів і тканин національних кольорів, скільки з’явилось в перший день звідкись, я не пам’ятала.
Це було свято, так, а потім почалося… ну, майже все одразу. Ми знали, про це, нам казали, щоб ми не сильно раділи, бо далі буде важко. Коли росіяни відійшли, одразу почались обстріли. У нас загинули 15 грудня колеги – якраз у той день, коли обстрілювали Червоний Хрест, де видавались гуманітарна допомога. Біля офісу було десь 500 людей. Це було диво, що у нас загинуло двоє та було поранено троє. Одна з них – це моя подруга та колега Вікторія. Вона загинула одразу біля самого Червоного Хреста.
Постійна небезпека
Так, я знаю, що в інші міста теж прилітає, у Київ, Миколаїв, Дніпро, але в нас інша ситуація. У нас до ворога два кілометри, це ширина Дніпра, а тому все, що може долітати, воно долітає. При тому, що ніяка повітряна тривога, ніяка сирена не попереджає про це. Про це вони можуть попереджати, якщо небезпека для всієї України. Якщо, наприклад, у Києві після попередження є десь 5-10-20 хвилин, щоб спуститись кудись у безпечне місце, то у нас від вильоту до прильоту 3-5 хвилин.
У нас дуже багато зараз крутих мобільних укриттів стоїть на зупинках. Але історія така, що якщо ти не знаходишся біля виходу або у самому укритті, то тебе це не врятує. Воно прилітає вже за 3-5 секунд, а ти не знаєш, звідки і куди воно летить. Спочатку були тільки міномети. Потім – артилерія, як я розумію. А зараз уже все дуже посилили: зараз це і ракети, і керовані авіабомби.
Знов-таки: це все постійно, немає вихідних, на жаль, немає перерви. Тут немає графіку, щоб ми розуміли, де, що, коли вони там більше стріляють, а коли – менше.
Робота в Херсоні зараз
Як ми працюємо? Ми працюємо в штатному режимі. Зараз людям як ніколи потрібна допомога. Люди не виїжджають або люди повертаються дуже багато. Спочатку після деокупації, коли почалося обстріли, у нас в місті залишилось менше 50 тисяч жителіа. Зараз, уже за офіційними підрахунками, це більше 90 тисяч. Люди почали повертатися. Зараз дуже багато у будинки прилітає, тому ми ще займаємося питаннями, як це якось залагодити. Для цього йде плівка, тому що відбудовувати чи ремонтувати – не варіант, ніхто за це не береться навіть. По-перше, це небезпечно для людей, які будуть працювати, бо вони можуть загинути, а по-друге, можна зараз вкласти гроші, щось відремонтувати, а знову прилетить. Тому наше все – це тарпаулін, OSB плити та плівка для вікон. Ми зараз надаємо всі ці матеріали для людей, у кого пошкодження будинків.
Ще даємо речі, у нас працює банк одягу. Знаєте, кажуть, що Херсон знімати з гуманітарної голки, кажуть, нехай херсонці працюють. Так, це класно, ми усі за, і люди готові працювати, але питання: де? У нас у комунальній службі чимало випадків, коли люди вийшли працювати та загинули. На жаль, немає такого в нас безпечного місця в Херсоні.
Зараз бізнес повертається потроху, але не в тому обсязі. До прикладу, у кав’ярнях працюють самі господарі, тому що треба розвиватися, треба повертатися, треба відбудовувати свій бізнес, але вони не можуть виходити на ті рівні, коли можна винаймати вже людей.
Роботи досить багато зараз. Ще дуже актуальні соціальні проєкти після підтоплення, після того, як люди втратили свої будинки. Ми займаємося якраз соціальним житлом, соціальними послугами. Це пральні, ательє, перукарні, – те, що у людей немає можливості зробити, але їм це потрібно. Бо іноді немає машинки або немає води, електрики. У нас багато районів, де вони постійно зникають. Якщо кудись прилетіло, то зникає світло і вода, тож якраз соціальні послуги покликані вирішувати це питання, тому зараз ми працюємо ще в цьому напрямку.
– Пані Наталя, якби вам треба було підбрати для Херсона одне слово, яким би воно було?
– Незламний.
Заголовне фото: Facebook-сторінка Наталі Шатілової.
У попередньому матеріалі MIL Ukraine ви також можете прочитати історію хороброї вчительки з Краматорську.