54-річна Світлана Василенкова, вчителька початкових класів однієї зі шкіл Краматорська, на 5-й день після повномасштабного російського вторгнення вирішила йти на фронт, бо ще з радянського часу мала фах медсестри цивільної оборони. Тож подумала – її вміння будуть корисними. До війська її збирали усією родиною, але бійчинею вона так і не стала. Натомість захищати Україну пішли її син та чоловік. А сама Світлана була змушена виїхати з рідного Краматорська до Дніпра. Жінка знайшла себе у волонтерстві, допомагала гуманітарним провіантом своїм друзям та колегам у рідному місті. І зараз навчає онлайн своїх третьокласників, які роз’їхалися всією країною та за кордон. І щодня чекає звісток від найрідніших захисників.
«Ми знали, що буде війна…»
– До початку повномасштабної війни у мене було дуже гарне життя, як, мабуть, у всіх українців, які зараз це розуміють. У мене були подорожі, у мене була робота, у мене росли дітки, у мене народжувалися онуки. З моїми учнями ми подорожували дуже багато!
З таких слів розпочала свою розповідь пані Світлана, сидячи на стільчику у кімнаті університетського гуртожитку у Дніпрі. Тут вона опинилася після Краматорська. У рідному місті Світлана народила двох дітей – хлопчика та дівчинку, працювала вчителькою початкових класів і дуже любила свою роботу. Ще з початком війни у 2014 році у вільний від роботи час жінка долучалася до плетення маскувальних сіток. І, згадує, у лютому 2022 року вже відчувала, що станеться вторгнення.
– Це було щось таке незрозуміло жахливе. За день до того ми ходили на наш майдан, нашу площу Незалежності. У нас там був захід «За Україну», ми всі йшли, хоча ми вже знали, що танки йдуть у нашому напрямку.
Таким Світлана Василенкова згадує час напередодні повномасштабного вторгнення росії.
– Вранці я прокинулася від того, що сталося. А тоді у нас же був ковід – всі працювали онлайн. Я подивилася, що вже онлайн не можна виходити, що всі кудись біжать, перші ракети пішли по нашому аеродрому, перші цілі, – розповідає жінка.
Люди почали покидати Краматорськ, та Світлана з родиною залишилася.
– Я тоді сказала, що нікуди не поїду, що буду тут. Так, як і в 14 році, я залишилася з мамою, а родину – донечку і сина – я відправила до дядька.
Похід до військкомату
Донька у той час уже навчалася у Дніпрі. У Краматорську Світлана лишилася зі старшим сином та чоловіком. І 54-річна вчителька із 36-річним педагогічним стажем вирішила вчителювання змінити на фронт.
– Я про це думала – нікому не сказала. Я думала п’ятницю, суботу, і неділю. Нікому не казала. А в понеділок пішла до військкомату. У мене був військовий квиток і, коли я туди прийшла, мене запитали: «Навіщо вам це потрібно?» – Ну, мабуть, потрібно! Прийшла дуже красива, заряджена. Як завжди я буваю на підборах. Думала, мені щось скажуть узяти. А потім я піду як дівчинка, все зберу, – згадує Світлана свій похід до військкомату 28 лютого 2022 року.
Але у перший же день із жінкою стався курйоз. У територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки їй одразу сказали сідати у спеціальний автобус і їхати.
– Мені сказали – ні, все, ти прийшла. Ось, сідай у автобус. І мене повезли. А коли привезли мене туди, на передову, побачили таку гарну жіночку на підборах і командир сказав: “Куди ви привезли жіночку? Везіть назад до військкомату і хай там розбираються”.
Так Світлана повернулася додому і вже розповіла про свій намір рідним. Ті її підтримали та почали збирати.
– Чоловік сказав: «Класно, добре, ти – молодець!» Син теж сказав: «Мамо, ти мене вразила!» І всі почали збирати мене – хто шкарпетки, хто ліхтарик приніс, але одягу такого відповідного не було у мене, бо я ж вчителька. І тоді мені син приніс свою робочу форму, там де він працював в інтернет-компанії. І вже наступного дня я прийшла до військкомату як справжній воїн!
У територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки похвалили Світлану. Вона пройшла медкомісію, стала на військовий облік, але їй сказали чекати виклику.
Знайшла себе у волонтерстві
Вчителька згадує – спершу засмутилася, але вирішила не втрачати час і продовжила свою волонтерську справу.
– Я не знаю, яким би я була воїном і медсестрою, тому що, звичайно, тих знань уже немає. Але там, де я працювала волонтером, я там себе на всі 100 виклала. Там, де люди плели сітки з 14-го року. Я до них прийшла. Надія Миколаївна мене взяла і я місяць плела оці сіточки в очікуванні того, що мене покличуть.
Увесь цей час Світлана щодня пішки протягом години йшла до волонтерського пункту, бо транспорт у Краматорську не їздив. І вдома облаштувала безпечне місце – спала між двох стін. Та коли з родиною зрозуміла, що російські війська все ближче підходять до Лимана, Ізюма, чоловік та син сказали – треба виїжджати. І жінка погодилася. Так Світлана опинилася у Дніпрі, аби бути з донькою поруч. А за місяць, як виїхала, дізналася, що і син, і чоловік пішли воювати. Чоловік раніше служив в армії, 30-річний син же досвіду не мав.
– Я знаю, що у них були свої завдання. На той час вони у Краматорську виконували їх. Я знаю, що і в Лимані вони працювали, і в Ізюмі вони працювали, вони працювали в Бахмуті. Але була ще й особлива робота.
Рідні Світлани служать в особливому підрозділі. Вона каже – постійно чекає від них звісток. І на новому місці у Дніпрі, аби відволіктися, вирішила продовжити займатися волонтерською справою. Із сестрою стала допомагати пакувати гуманітарну допомогу при одній церковній благодійній організації.
– Там був великий волонтерський центр. Пастор Володимир Іванов нас взяв у команду із сестрою і ми дуже добре працювали. Ми фасували повсюди: і на Харків, на всі гарячі точки. Вранці ми фасували. Вранці – це з п’ятої години, шостої, сьомої і до дев’ятої. Потім о 9 я виходила на свої онлайн-уроки. Після того, як я провела уроки, я йшла до церкви і роздавала людям пакунки, – згадує свої волонтерські дні пані Світлана.
Так жінка волонтерила протягом року. Каже, це дало змогу допомагати друзям і колегам, які залишилися у Краматорську. Це були продуктові набори. А до зими вдалося передати 23 пічки-буржуйки.
– Пастор нам подарував 23 пічечки-буржуйки, які він привіз до Краматорська і наші вчителі їх отримали. І вони зараз кажуть – у школі холодно. І на нараді директор сказала – я у школі залишила дві пічки і ми тепер опалюємо сторожа, який сторожить і коли вдень працюємо.
Вчителювання онлайн
Тепер же Світлана повністю віддається вчителюванню. Зі своєї скоромної кімнати у гуртожитку на трьох навчає клас учнів, які роз’їхалися Україною та світом. Зараз у її 3-В їх 22.
– Всі вони розкидані по нашій Україні – є у мене у Вінниці, в Краматорську 4 учні, є учні, які в Бучі. Є учні в Ірпені. Є, які находяться у Закарпатті. Багато за кордоном і вони теж виходять на онлайн заняття.
З цими учнями Світлана Василенкова вже другий рік так займається, але, каже, вони дуже швидко все схоплюють і навчаються новим освітнім технологіям. Хоча завжди кажуть учительці, що хочуть уже зустрітися поза інтернет-заняттями.
– Попри те, що зараз відбувається таке складне навчання онлайн, діточки опанували матеріал дуже добре. Ми вчора написали контрольну роботу і, коли я у них запитувала чи важко вам було, то вони показали, що вони все роблять і їм було легко, – тішиться результатами своїх учнів вчителька.
І, що важливо, каже Світлана, війна змінила й учнів, і їхніх батьків.
– Я так само викладаю, що ми любимо Україну, ми так само проводимо заходи. Ну може з більшою силою. І діти змінилися, та і батьки змінилися.
Також Світлана намагається брати участь у конкурсах для вчителів. І постійно розвиватися. Та, каже, у вільні від роботи години усі думки зайняті сином і чоловіком. Із сином за весь час вдалося побачитися двічі. Він передав свої грамоти. А на день народження Світлани – особливу підвіску.
– Син подарував мені на День народження підвісочку з «Україною». Вони (батько та син, прим. авт.), звичайно, в гарячих точках виконують зараз свої обов’язки і сьогодні перед ними стоїть велике завдання на Півдні, – каже Світлана, поправляючи подарунок, який постійно носить на шиї.
Очікування прості – перемога, повернення рідних та додому!
Відтоді, як жінка покинула Краматорськ, вдома жодного разу не була. Постійно слідкує за ситуацією у місті. Особливо, каже, болить, коли воно опиняється під страшними російськими обстрілами. Як-от, коли окупанти вдарили торік 8 квітня по залізничному вокзалу чи цьогоріч 27 квітня по піцерії у середмісті. Житло Світлани ціле. Постраждало лише помешкання тітки. Рідна школа вчительки теж працює. Тож жінка сподівається на якнайшвидше повернення додому. Та, найголовніше, певнить, дочекатися з війни сина та чоловіка.
– Дякуємо їм за те, що ми спимо у наших ліжечках. Дякуємо, що у нас тепло і затишно, що є світло. Віримо в перемогу, віримо, що все буде добре і розуміємо, що останній бій – це на Донбасі.
Заголовне фото надане героїнею матеріалу.
Більше про події у Краматорську читайте у матеріалі Пропаганда про Краматорськ: кроки в бік людожерства