Другий рік запорізькі діти не мають змоги навчатися в школах: постійні ворожі обстріли й близкість до фронту створюють небезпечні умови для класичного навчання. На початку цього року запорізькі батьки, втомлені недолугою дистанційною освітою – безкінечними повітряними тривогами, які переривають уроки, освітнім процесом, що ліг на плечі родин – започаткували рух “Врятуємо освіту Запоріжжя”. Завдяки їх зусиллям, деякі школи ухвалили рішення не переривати заняття під час тривоги, але не всі.

Отже запорізька дистанційна освіта чи “вимушений хоумскулінг” наразі не є зручним чи якісним інструментом. Саме тому ми звернулися за досвідом до запорізької родини, яка задовго до повномасштабної війни зупинилась на сімейній освіті для своїх молодших дітей. Ми поспілкувались з мамою 4-х дітей Ольгою Фанагей-Барановою, активісткою руху альтернативної освіти в Україні, щодо її власного бекґраунду в питанні домашньої освіти.  

– Олю, як ти дійшла до думки про хоумскулінг для своїх молодших дітей?

– Я впевнена, що відповідальність за освіту (як і за все інше в житті дітей) несуть батьки. Тому в мене ніколи не було бажання віддати це питання на повний аутсорс державі чи якимось стороннім фахівцям. Індивідуальний підхід в освіті, на мою думку, працює значно ефективніше, ніж груповий, уніфікований під середньостатистичного учня. Сімейна освіта дає можливість слідувати власною освітньою траєкторією. У зручному темпі, з використанням інструментів, які підходять саме цій дитині.

Думаю, що головна навичка у житті: вміти чути свої бажання, своє призначення, свої потреби. І йти до них, долаючи перепони. Не думаю, що цьому можна навчитися, перебуваючи весь день в умовах обмежень класно-урочної системи. В школі важливо навчитися слухати і коритися іншим людям, забувши про свої інтереси. Це не відповідає цінностям нашої родини, тому ми обираємо альтернативний шлях.

Взагалі для мене важливо, щоб людині було цікаво жити і пізнавати цей світ, а для цього потрібен не примус, а свобода.  Ну і головне – нам з дітьми просто подобається проводити час і досліджувати світ разом.

– У чому переваги й труднощі цього шляху саме в Україні?

– Я не бачу особливих труднощів на шляху сімейної освіти. У нас вона прописана в законодавстві. Єдина проблема, про яку я чула від інших батьків, – не у всіх державних школах достатньо пропрацювали підходи для роботи з “сімейниками” і не завжди раді їм, бо сприймають, як формальне ускладнення. Але якщо знайти лояльну школу, де розуміють, як працювати в законному полі, ніяких проблем немає. Нам пощастило.

Щодо переваг, то вони стали особливо очевидні під час локдауна та повномасштабної війни. На наші сімейні освітні процеси ці складні періоди практично не вплинули.

Зараз у нашому прифронтовому місті шкільна освіта доступна тільки в онлайн-форматі. Ані програма, ані вчителі не пристосувалися до цього формату. Тож школярі та їхні батьки залишилися практично сам на сам з міністерською програмою. При цьому на них постійно тисне зовнішний контроль з боку шкіл. Мені це здається нонсенсом: мінімум допомоги, максимум контролю.

– Як твої діти відчувають себе на цьому альтернативному шляху?

– Моїм дітям це наразі повністю підходить. Вони мають можливості для спокійного розвитку в своєму темпі, мають час і натхнення на позашкільні заняття, які їх цікавлять. У нас є можливість здійснювати освітні та розважальні подорожі, не прив’язуючись до канікул чи інших вимог системи. Нам пощастило мати достатньо друзів, тож проблеми з браком спілкування також немає. Окрім того, мої діти дуже активні, їм потрібно багато рухатися, бути на природі. Не уявляю, як би вони висиджували за партою. І не вірю, що вимушена нерухомість та безліч обмежень є оптимальною умовою для розвитку дитини.

– Що мають робити батьки, щоб організувати гідний простір і обставини для альтернативної освіти?

– Чітко визначитися зі своїми цінностями. Зрозуміти, що саме вони вкладають у поняття “освіта”. Чому хочуть навчити своїх дітей. Якими бачать їх у майбутньому. Зрозуміти, які шляхи та інструменти підходять саме для їхніх дітей, з їхніми особливостями й інтересами. Це можуть бути підручники-книги, або тьютори-репетитори, або відеоподкасти й онлайн-курси, або гуртки та секції. Можливостей сьогодні безліч – на будь-який гаманець і смак. На мою думку, головні умови справжнього розвитку – вільний час, вільний простір і, залучені дорослі, які готові підтримати і допомогти дитині за її запитом, без нав’язування.

– Наскільки складно це для працюючих батьків?

– Ми з чоловіком обидва працюємо. Він – тесля у власній майстерні, що розташована в нашому дворі. Я – телесценарист на віддаленому фрилансі. Це дає нам змогу підстраховувати один одного з дітьми та роботою. Звісно, є складність у тому, щоб бути весь час з дітьми разом і організовувати при цьому свої робочі процеси. Але стосовно безпосередньо навчання, то бачу, що нам значно простіше, ніж батькам, які змушені організовувати для дітей онлайн-уроки за розкладом, який їм встановлює школа. А потім ще заново все дітям пояснювати, бо ті  в такому форматі погано вловлюють інформацію. Та ще й робити разом домашні завдання. Бачу, що у друзів у молодшій школі зараз це саме так і відбувається. Нам значно легше, бо ми підлаштовуємося тільки один під одного, не мусимо брати до уваги ще й зручність третьої сторони – школи. І контролю й тиску з боку системи на нас менше.

– Повномасштабна війна в Україні змінила багато чого. Що вона змінила саме в родині (родинах) хоумскулерів?

– Я би сказала, майже нічого, якщо ми говоримо про освітні процеси. Звісно, важче зосередитися на навчанні під звуки сирен, а то і вибухів. Але саме сімейна освіта дозволяє бути більш гнучким у підходах до навантаження та вибору часу. Сьогодні стресуємо? Значить, повчимося завтра, нас ніхто не підганяє.

– Зараз діти в прифронтовому Запоріжжі не мають можливості ходити в школу. Чи можеш ти як досвідчена мама-альтернативниця дати батькам поради психологічного характеру чи будь-які інші?

– Ми сповідуємо самоспрямовану освіту. Це означає, що дитина сама обирає, чим займатися і чому вчитися, сама спрямовує свою освіту. У такому підході немає проблем з мотивуванням та стимулюванням, бо дитина “їде” на власному бажанні, на своєму мотиві. Тут з’являється і свідома самодисципліна, і навичка подолання труднощів, аби досягти власної мети. Цей шлях значно простіший і для дітей, і для батьків. Адже не треба докладати купи зусиль, щоб змушувати дитину весь час робити те, що вона не хоче, що їй не цікаво.

Але тут важливо довіряти дитині, повірити, що вона – не об’єкт наших освітніх маніпуляцій. Припустити, що вона краще знає, що їй потрібно. Бо насправді ніхто з нас не уявляє, які навички знадобляться нашим дітям у майбутньому. Життя занадто швидко змінюється, щоб ми могли щось прогнозувати.

В межах шкільної програми я би порадила розставити пріоритети і слідувати їм. Простіше ставитися до того, що ви в родині вважаєте не дуже важливим. Зменшити тиск. Докладати зусилля до важливого, а не до всього. Жодна людина не може цікавитися всіма предметами і жодній вони не знадобляться в повному обсязі. Якщо подолати безпідставний страх безповоротно упустити щось важливе, стане значно легше жити.

– Чи змінить ситуація з дистанційним навчанням, на твою думку, щось якісно в офіційній освіті? Чи з’являться нові форми взаємодії освітян з дітьми?

– Я дуже сподіваюся, що офіційна освіта колись внесе корективи у підходи. Намагатися перенести все ті ж довгі і нудні уроки в онлайн – ідея, що приречена на провал, бо сприйняття інформації в цьому форматі працює зовсім інакше. Це доводять професійні освітні онлайн-платформи, котрі використовують сучасні інструменти для інтернет-навчання. Але середня школа поки що не взяла їхній доробок на озброєння, на жаль.

– Як ти розповідаєш дітям про війну в рідній країні? Як підтримуєш їх?

– Розповідаю, як є, але без кривавих деталей. З початку війни ми з ними дуже зацікавилися історією України. Багато читаємо, дивимося, відвідуємо музеї та лекції, аби розібратися в протистоянні нашої країни і росії, розуміти, що насправді відбувається і чому.

Щодо підтримки, ми ж майже весь час разом. Тож розмови про все на світі, обійми, читання вголос улюблених книжок, настолки всією родиною, перегляд улюблених фільмів – це все допомагає зняти стрес війни. Я помітила, що дуже допомагає сміх, тому ми з самого початку війни дивимося багато комедій, це допомагає скинути напруження, коли на душі найважче. Зустрічаємося з друзями, граємо, пробуємо відволіктися. Намагаємося підтримувати якісь невеликі сімейні ритуали – це теж допомагає зберігати нормальний стан психіки.

– Як ви здаєте шкільні “зрізи знань” (чи як то називається)? Якщо дитина не хоче писати, читати, займатись математикою (це не в її приорітетах і ти насправді довіряєш і не хвилюєшся, що вона того не буде вміти, принаймні найближчим часом)?

– Ось, що я бачу у нашій практиці і досвіді багатьох інших хоумскулерів. У молодшій школі дитина здебільшого “виїзжає” просто на обізнаності й інтелекті. Ми часом займаємося математикою за підручником, який самі обрали. Читати і писати дитина вчиться, перебуваючи в сучасному культурному полі. Щоправда, її рівень або темпи опанування цих навичок можуть не співпадати з вимогами програми. Оскільки я  вважаю, що у кожного свої темпи, то не підганяю дитину, а допомагаю їй підготуватися конкретно до атестацій. Ті предмети, які ми вважаємо важливими або потрібними для цілей дитини та її інтересів, вивчаються глибоко і якісно. Весь інший обов’язковий пакет – суто для атестацій. Що старша дитина, то чіткіше вона розуміє потребу готуватися до здачі хоча б на мінімальному рівні. А іншого я від неї не вимагаю, бо оцінки для нас важливі суто як можливість перейти в інший клас і не порушувати закон. Про рівень знань чи розвинутості дитини результати тестувань аж ніяк не свідчать.

– Як бачиш собі той шлях у майбутньому, коли будуть більш складні дисципліни: фізика, хімія тощо? Тьюторинг? Це якщо сини цікавляться. А якщо ні?

– Для опанування дисциплін середньої школи зараз є безліч інструментів. Якісні онлайн-курси, репетитор, який ефективно займається індивідуально з дитиною, інтернет-контент, книги, цікаві позашкільні студії за потрібною темою. Єдина проблема – наявність мотивації у дитини. Бо силою привести коня на водопій можна, а от змусити пити – ні. Це стосується і навчання. Отже, якщо дитина цікавиться і хоче вивчати предмет, то організувати цей процес не проблема. А ті предмети, які не цікаві дітям, здаються в форматі “вивчив- здав- забув”. Як власне це відбувається на будь-якій формі освіти.

– Що ти порадиш батькам, які хотіли би спробувати альтернативні шляхи в освіті, але бояться?

– Перш за все перестати боятися, що дитина виросте невігласом. Варто усвідомити, що висиджувати день за умовною партою – це не означає вчитися. Тобто традиційна школа – не гарантія освіченої людини на виході. Не кажучи вже про гарантію щасливої чи успішної людини. Загальний освітній і культурний рівень людини розвивається не за партою на уроках, які вона взагалі не обирала. А в житті: в подорожах і на прогулянках природою, в театрах і музеях, під час читання, в спілкуванні з різними людьми. Для цього потрібен вільний час, можливість обирати, сили на занурення в те, що цікаве.

Батькам можу порадити обов’язково шукати однодумців на цьому шляху в групах у соцмережах, а краще – в реальному житті. Правильно сформоване оточення буде вас підтримувати, а не гальмувати. В Україні зараз дуже багато батьків, які обирають такий шлях. І це величезна підтримка і взаємне натхнення.

Заголовне фото надане авторці героїнею матеріалу.

Читайте також: “Українська Сага 2.0”: як українська молодь опановує ораторське мистецтво.