28-річний Вадим Матвєєв мешкає у Кам’янському на Дніпропетровщині. Він – професійний спортсмен. Сім років поспіль займався регбі, виступав за регбійний клуб «Дніпро». Та все змінилося із початком повномасштабного вторгнення росії в Україну. Усі регбійні матчі припинилися, а частина гравців команди пішла воювати. Серед них був і Вадим. Хлопець спершу волонтерив та допомагав побратимам, а потім доєднався до одного з батальйонів ТрО. Пізніше Вадим став воювати у лавах 3-ї окремої штурмової бригади і від початку року виконував бойові завдання у Бахмуті. У квітні під час однієї з операцій Вадим був тяжко поранений і ледь не втратив руку. Зберегти її допоміг товариш травматолог у Дніпрі. Згодом Вадим переніс кілька операцій і зараз займається реабілітацією. Рухати лівицею як раніше, за словами лікарів, спортсмен не зможе. Тому він уже міркує, як буде й надалі займатися спортом.

Два роки без м’яча

Ми зустрічаємося з Вадимом Матвєєвим неподалік спортивного поля. На схожому він востаннє з командою грав понад два роки тому. 7 років поспіль Вадим виступав за регбійний клуб «Дніпро» у вищій лізі. Змагалися із командами зі Львова, Києва, Харкова та Одеси.

– Це останні ігри були – закінчився турнір. А потім ще ми на початку зими у січні займалися – на галявині грали, у залі тренувалися. Були великі плани на той рік – бо якось кістяк знову сформувався, почали діти приходити”, – розповідає Вадим.

Цей спорт, каже чоловік, не надто у нас популярний. 15 гравців у команді були, наче сім’я.

– І ось коли почалася війна, то все закінчилося в моменті. В нас майже всі пішли на фронт. З команди, якщо рахувати, то людей 10 точно на війні. А інші – хто волонтерством займається, хто біля війни, типу, різні справи робить.

До війська за побратимами

24-го лютого 2022 року Вадим прокинувся від вибуху. За ним одразу був інший. Згадує, як вийшов на вулицю, усюди були черги до банкоматів, магазинів і на заправках. І він вирішив одразу діяти.

– Набрав знайомого, з ким працював. Кажу, що робити будемо, а він – давай на офіс, будемо щось думати. На другий день уже почали займатися їжею, продовольством, привозити до людей, які не могли цього купити – до пенсіонерів, інвалідів. Знайшли машину. По пакетах фасували хліб – на заводі забирали та розвозили теж.

До війська пішли друзі Вадима. Зокрема, і зі спортивної команди. Вадим з іншими товаришами почав їм допомагати – збирав допомогу та відвозив на базу. Так тривало кілька місяців і Вадим почав дізнаватися, як можна потрапити на військову службу.

– Було уявлення, що я не хочу йти в якусь невідому частину для мене, а скоріше туди, де є мої знайомі. Так склалося, що люди з команди, люди просто знайомі – вони всі були в 98 батальйоні ТрО Дніпра. Я почав займатися оформленням документів у військкомат. І вже з середини літа після «учебки» до них приєднався і вже почав з ними працювати”, – розповів про свій шлях на військову службу Вадим.

З 8 років хлопця після смерті матері виховувала бабуся і він відвідував різноманітні секції та гуртки. Тому, каже, завдяки спорту з дитинства звик багато працювати на результат. Так Вадим опинився у батальйоні ТрО разом із хлопцями з регбійної команди. А пізніше разом з кількома восени 2022-го перевівся до 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ, яка тільки формувалася.

– Я вже приєднався до них, коли вони були на Запорізькому напрямку – це кордон Запорізької і Донецької областей. А ми виконували, як і ТрО, позиційну роботу. Тобто бути, наприклад, у посадці та не давати наступати ворогу, контролювати заданий сектор”, – пояснює Вадим особливості своєї військової роботи.

Важкі бої за Бахмут

У 3-й штурмовій бригаді Вадим отримав фах оператора протитанкової установки та разом з побратимами у січні 2023-го року відправився на один із найгарячіших напрямків – Бахмутський.

– Ми заїхали у Бахмут, Кліщіївку, яку нещодавно звільнили. Оце було наше перше завдання. Зайшли ми якраз на оцій хвилі наступу вагнерівців. Тобто ми, по факту, їх зустрічали. І на позиціях були у посадках перед Кліщіївкою дуже тяжкі бої”, – згадує Вадим.

Контакт із противником був дуже близьким – всього 20-30 метрів. Серед побратимів багато було поранених.

– Важко. Зайшли там одинадцять людей зі взводу, а до обіду вже було 5 з половиною. Тому що там один контужений ще з нами був.

Так підрозділ Вадима виходив на завдання і повертався. Вагнерівці, згадує боєць, дуже сильно наступали та були добре підготовленими.

– Ти бачиш, що ведеться вогонь, але ти ще бачиш, як земля там десь відкопується. Один стріляє, інший копає. Так у книжках пишуть – ти коли прийшов на позицію, повинен викопати собі окоп для стрільби лежачи, потім сидячи, потім стоячи. Ну, типу, це оці книжки, які там ще з 40-х років йдуть, вони воюють по ним. Це навчені люди”, – пояснює захисник.

Вадим прикривав штурми, допомагав іншим хлопцям та разом з побратимами шукав нові позиції. Згадує, дуже важко було воювати ще й через зимовий холод, а росіяни наступали. І неодноразово боєць навіть прощався з життям.

– Ми там пробули десь тиждень, попрацювали, потім відійшли – команда була. І потім трохи далі вже за Бахмутом почали працювати в полях. У момент самого зіткнення декілька разів з усіма попрощався, з життям попрощався, з усіма родичами на землі і на небі. Було важко, фізично важко. Бо січень, холод, вітер, обстріли.

Важке поранення

Наприкінці березня Вадим з побратимами знову заїхав у сам Бахмут, коли лічені райони залишалися під українським контролем. Треба було забирати поранених і полеглих бійців. І, разом з тим, виконувати й прямі бойові завдання. Була задача відпрацювати будинок, де засіли окупанти з кулеметом. Під час цього відпрацювання Вадим отримав тяжкий вогнепальний перелом руки.

– Ми вийшли з побратимом зі школи, і по нам відкрили вогонь, щось прилетіло, типу АГС. Спочатку перший приліт – це попереду мене в стіну, посікло обличчя, уламки досі в щоці, там трохи в оці були уламки, але великі витягнули, а маленькі прижилися. Вони не шкодять. А вже я повертався в школу – майже от-от поріг, я вже заходжу на поріг і чую хлопок, щось позаду прилетіло. Я до побратима тягнувся от так от рукою і відчуваю щось таке – пекельний якийсь біль і воно так «хоп» – рука і повисла”, – розповідає деталі свого поранення Вадим.

Це він навіть зміг зафільмувати на камеру свого смартфона, який носив прикріпленим до бронежилета. Тоді боєць думав, що ліву руку йому вже відірвало.

– Був уламок один – він потрапив у трицепс, вийшов з цієї сторони. Тому що рука була зігнута, вся сила його удару пішла на передпліччя і вже, мабуть, він розвернувся і максимально пошкодив передпліччя. Вибило дві кістки, м’ясо повиривало, одна артерія зараз залишилася, та що працює”, – показує Вадим свою лівицю.

Побратими наклали бійцеві турнікет і разом з ним побігли до місця базування. Там одразу оглянули руку і за 15 хвилин Вадим уже був на стабілізаційному пункті. Там лікар зробив рентген і після Вадиму зробили першу операцію.

– Травматолог на мене подивився і каже: «Ну поїхали робити операцію!» Операція тривала, здається, з 2-х до 7-ми. Він мені, коли я вже був на операційному столі, каже: «Дай сфотографую, бо я такого ще не робив!»

Реабілітація і мрія про спорт

Вадимові на ліву руку наклали апарат зовнішньої фіксації. Вже у Дніпрі він звернувся до товариша травматолога, який і раніше допомагав спортсменам відновлюватися після професійних травм. Боєць каже – саме він допоміг Вадимові зберегти руку.

– Тарас наш гравець теж. Він з 2014-го року лікує поранених. Він хірург-травматолог. Він багато разів збирав мені то обличчя, то пальці, то ще щось.

Вже в одній з київських лікарень Вадимові зробили ще одну операцію. Довелося брати частину з тазових кісток та імплантувати у руку замість двох відсутніх кісток 4-х і 8-ми сантиметрів. Наступний крок – максимально відновити рухливість кінцівки та пальців.

Зараз рука відновлюється далі, нерв функціонує, наче з’явилися відчуття, тому що було тільки оніміння і чутливість відсутня в пальцях була. Зараз наче щось відновлюється. Але сказали, що нерв на добу відновлюється на один міліметр. Тобто 30 сантиметрів – то рік.

Поки Вадим перебував у лікарні, побратими йому передали кілька нагород від Залужного та Сирського. Це наступні медалі, які з’явилися у нього після спортивних. Про попередню спортивну кар’єру Вадим уже не мріє. Але, каже, після одужання, можливо, знайде себе у паралімпійському спорті.

– Взагалі є надія на те, що рука відновиться на 60-70 відсотків. Фізичне навантаження на руку давати зараз не можна, тому що там нема ні кісток, нічого – тільки пластини й імпланти, які взяли з мене. Тому, як це все затягнеться, заживе, зміцніє  – тоді, можливо, якесь навантаження можна буде дати. Я знайомому своєму писав щодо паралімпійської збірної по таеквондо, що раніше займався. Він каже – давай загоїться, подивимося.

Та нині найбільше бажання Вадима – не ховати своїх побратимів.

Заголовне фото – із архіву Вадима Матвєєва.

Також за цією темою читайте Скандинавська ходьба на протезах: як у Дніпрі реабілітують поранених бійців.