Понад вісім місяців Тетяна Труба разом з доньками живе у Німеччині. Тетяна родом із Запоріжжя, на момент війни вона з чоловіком та дітьми мешкали у Києві. Війна змусила її з дочками виїхати до Польщі 28 лютого. А 8 березня чоловік Тані став до лав ЗСУ, він воює на Донецькому напрямку.
“Перше враження від Німеччини — шок”
Перший час Тетяна з дочками жили у Варшаві й сподівалися на швидке повернення додому. Але заради безпеки дітей залишилися. Зараз вони мешкають у Берліні та готуються переїжджати — Тетяні вдалося винайняли соціальне житло. Про непростий досвід життя закордоном вона розповіла нам у відвертій розмові.
– У лютому ми приїхали до Варшави, де прожили 18 днів. І дуже вдячні полякам за підтримку, але продовжувати жити у будинку, де нас прийняли, ми не могли, він не був для цього пристосований, це був тимчасовий прихисток для біженців. Я почала шукати варіанти, куди ми можемо поїхати далі й дійсно випадково через знайомих нам запропонували поїхати до Німеччини.
Я з двома дітьми – 8-річною Катею та 9-різною Лізою жили у гостьовій кімнаті у будинку, який розташований практично у центрі Берліна. А моя старша 19-річна дочка живе у Бранденбурзі — це околиця Берліну.
Ми живемо втрьох в окремій кімнаті. Тут є туалет, кухня, все тут класно, окрім того, що немає душу і ми всі 8 місяців ходимо купатися до сусідів. Цікаво зауважити, що у Німеччині діє обмеження на використання води та електроенергії, тож німці не ходять в душ щодня. Нам теж довелося пристосовуватися.
– Які перші враження були від країни?
– У нашому будинку ми познайомилися з сусідами — це п’ять родин, які дуже нам допомогли. Вони дали нам абсолютно все починаючи від подушок, ковдр та чашок, закінчуючи оформленням всіх необхідних документів. Вони розповіли, що у Берліні є три інстанції, до яких нам треба звернутися. По-перше, треба було отримати прописку, бо без неї у Німеччині неможливо жити. Потім ми звернулися до соціального уряду, так би мовити, щоб податися на соціальні виплати. Окремо треба було отримати дозвіл на проживання та роботу. Це була довга епопея, тому якщо ви вважаєте, що у Європі все оформлюються швидко, то це не так. Вони працюють досить повільно і у них також буває, що губляться документи та фахівці не приймають. Пропускаючи всі нюанси, дозвіл я отримала через кілька місяців чекання — 4 липня. До цього у мене був спеціальний тимчасовий документ. Тепер у мене є дозвіл на два роки.
Взагалі перші враження були досить суперечливі, м’яко кажучи, це був шок. Дуже складно було щось зрозуміти, тому що я ніколи німецьку мову не вчила. А з інтернетом у Берліні не так все добре, як у нас, буває, що навіть просто, знаходячись у будинку, ти не можеш під’єднатися через погане покриття мобільного інтернету. Тому й користування перекладачем з телефону не завжди рятувало. Треба тільки підключатися до Wi-Fi.
– Знаю, що у Німеччині строго з відвідуванням мовних курсів, чи це так?
– Сусіди в перший же день записали мене на мовні курси, тому що дуже важливе місце займає інтеграція. Ще 5 тижнів я чекала на ці курси і у квітні таки на них потрапила. Це був суперінтенсивний курс, а з урахуванням того, що дітей навесні в школу не взяли, то повноцінно заглибитися у вивчення зовсім нової мови не було можливості. Залишати дітей самих я не могла, тому через кілька тижнів не витримала, і пішла з цих курсів.
Коли чоловік на війні, а ти з дітьми в іншій країні, знайти ресурс дуже важко. То був дуже складний період, коли я переживала за чоловіка, який тільки-но пішов воювати, не могла звикнути до нової країни, постійно було бажання повернутися додому, але ми залишилися. І я продовжувала шукати школу для дітей.
“Тут відчувається підтримка німців та згуртованість українців”
– Одразу коли ми приїхали, я з допомогою друзів, звичайно, відправила запити у 18 шкіл. Але ми проживали в такому густо населеному районі, що дітей не могли прийняти. У квітні та травні я отримувала автоматичні відповіді, в яких нам відмовляли у зарахуванні. У червні ми пішли іншим шляхом — почали надсилати заявки на зарахування у Вальдорфські школи. Це було правильним рішенням, оскільки ці школи дуже відрізняють від звичайних і адаптація дітей там однозначно проходить більш м’яко та легко. Дівчат взяли відповідно у 3-й та 4-й класи, як би й мало бути. І це дуже класно, що їх не відправили у класи на рік менше, особливо з урахуванням того, що вони не знають мови. Зараз навчання проходить нормально, їх там підтримують і допомагають все зрозуміти.
Взагалі я дуже вдячна долі за те, що у Берліні ми зустріли багато людей, які нам допомагали. Тут дійсно відчувається підтримка та небайдужість. Також і самі українці тут згуртовані. Всі, з ким ми тут спілкуємося, — це чудові люди й це також надає сил, бо далеко від дому дуже важко.
– Знаю, що ти активно волонтерила за кордоном та допомагала збирати гроші для наших військових. Розкажи про це.
– У перші місяці ми дуже багато допомагали армії. Була така внутрішня потреба. Я просто донатила з того, що є — з нашої допомоги, яку отримувала, а також проводила консультації як функціональний терапевт і дитячий масажист за донати на фонд “Повернись живим”.
Потім до мене звернувся благодійний фонд “Під крилом янгола” і я писала тексти для їхнього сайту та соціальних мереж. Також ми долучилися до збору коштів для переміщених осіб з Мелітополя та Василівки, які евакуювалися до Запоріжжя. Ми проводили різні акції, майстер-класи, вистави, а також продавали сувенірну продукцію. Окремо намагалися зібрати кошти на реанімобіль і загалом нам вдалося зібрати близько тисячі євро. У це було вкладено багато енергії та сил, і все це пішло на користь.
Також я відкривала збір для придбання чоловіку на фронт далекоміра. Його вартість — 800 євро.
Відрізала волосся, щоб допомогти татові
– Діти до цього активно долучилися?
– Моя донька Ліза вирішила обрізати волосся і гроші — 109 євро, які отримала за продаж, вклала також у придбання цього приладу для тата. Діти якось відразу долучилися і дуже хотіли допомогти. Катя малювала й продавала наліпки. Багато друзів і знайомих також тоді доєдналися та допомогли. За 14 годин ми зібрали 26 тисяч гривень і купити далекомір вдалося. І це дуже надихає — така підтримка.
Коли я волонтерила, це давало ресурс пережити дуже складні перші місяці в чужій країні. Я відчувала, що знаходжуся у підвішеному стані й не можу рухатися далі. Постійно переживала за чоловіка.
– Коли ти зрозуміла, що швидко додому повернутися не вийде?
– Весни, мені здається, просто не було у нашому житті цього року. А літом потрохи я почала розуміти, що скоро ми не повернемося і жити у такому пригніченому стані не можливо. Я усвідомила, що треба з цим щось робити, бо у мене є діти й мені просто необхідно знайти ресурс та сили, аби жити та забезпечити їм емоційно стабільне життя навіть за таких обставин.
Починаючи з серпня я звернулася по допомогу до психологині, яка консультує онлайн. Наші сеанси дають мені можливість не впасти й бути опорою дітям. Одна з порад, яку дала мені психологиня — це перестати постійно читати військові пабліки та моніторити, де зараз може бути чоловік та що відбувається на напрямку, де він знаходиться. Вона сказала, що читати про постійні обстріли та уявляти найгірше — це стрес і ця інформація нічого не дає і я не можу насправді знати, що з ним відбувається. Тому я привчила себе просто читати новини раз на день, а з деяких чатів видалилася. Звичайно, це складно, особливо коли він довго не виходить на зав’язок. Але я потроху намагаюся з цим жити й вже легше. Зараз я повернулася до роботи, яка надає натхнення і результат. А це дуже важливо для мене.
“Знайти соціальне житло — той ще квест, але це можливо”
– Плануєте поки залишатися у Берліні?
– Зараз ми залишаємося у Берліні й маємо гарну новину — нам вдалося знайти квартиру, а це тут дуже важко. Я кажу саме про соціальне житло, на яке ми маємо право з урахуванням нашого статусу. Таке житло фінансується державою через спеціальний соціальний фонд і, наприклад, двокімнатну квартиру можна винаймати за 400-500 євро, а якщо просто винаймати, то вона коштує 1200-1500 євро. Пошук квартири – це той ще квест. Тут відбувається конкурс і квартировласник обирає собі орендарів. На одну квартиру дуже багато охочих.
Житло в оренду здають будівельні компанії, тому квартира, у яку заїжджають люди, повністю пуста — там немає ні плити, ні холодильника, ні умивальника. Тільки ванна, унітаз та рукомийник на кухні. Є варіанти з суборендою, тоді вона може бути мебльована, але це дорого.
– Як тобі вдалося пройти цю процедуру?
– Почала з того, що постійно відстежувала об’єкти, реєструвалася та відправляла заявки для того, щоб отримати квартиру, як тільки вона з’являлася у базі. У Берліні є будівельні компанії, які займаються орендою житла. Вони виставляють квартири, які готові до оренди, потім приймають першу тисячу заявок від людей, які хочуть винайняти цю квартиру і знімають її з оголошення. Після чого з тисячі людей знову рандомно обирають ще, наприклад, 30 людей. Тільки після цього людина отримує повідомлення, що її обрали та вона може прийти подивитися квартиру. Після того, як ви подивилися квартиру та відповіли, що вона вас влаштовує, формується останнє коло потенційних орендарів, з яких випадковим способом визначають трьох. Ці люди надсилають необхідний пакет документів, їх вивчають, а також враховують, чи є у претендентів штрафи, чи якісь правопорушення і так далі. Все це впливає на прийняття рішення орендодавцем.
Приблизно такий шлях у пошуку квартири пройшли й ми. Тож, я вважаю, нам дуже пощастило. Ми вже підписали договір оренди й сподіваюся, що скоро зможемо переїхати до нашої нової оселі. Іронія долі полягає у тому, що вона знаходиться на вулиці Петербурзькій. Ця назва ніколи не дасть нам забути, через кого ми тут знаходимося та чому страждає наша країна і наші люди.
Читайте також: На арт-лекціях у Дніпрі та Запоріжжі українці донатять на армію та підтримують один одного
Cтоїмо з Україною: як буковинський бізнес допомагає ЗСУ