За час повномасштабної війни росії проти України міські книгозбірні Маріуполя втратили 380 тисяч книг. Про це розповіла керівниця комунальної установи «Центральна міська публічна бібліотека Маріупольської міської ради з філіями» та директорка центральної бібліотеки ім. Короленка Вікторія Лісогор. Жінка десять днів жила у книгосховищі рідної бібліотеки та змогла виїхати з міста, яке рівняли із землею російські окупанти, 16-го березня. А три дні по тому її бібліотека була знищена російським авіаударом. Майже рік пані Вікторія мешкає у Дніпрі й почала відроджувати маріупольську книгозбірню. З минулої осені організувала акцію з відновлення фонду. У ньому вже є дві тисячі книг. І з ними директорка планує повернутися до визволеного від російських окупантів Маріуполя.

Вікторія Лісогор народилася у Мангуші, неподалік Маріуполя. З 1991-го року переїхала до міста і почала працювати у бібліотечній системі секретаркою-друкаркою. З 2017-го року – очолила бібліотечну мережу в Маріуполі.

Передчуття війни було. Віри, що вона станеться – ні!

З 2014-го року Маріуполь уже був прифронтовим містом, розповідає Вікторія Лісогор. Поруч Широкине. І протягом восьми років у Маріуполі відчувалися вибухи на околиці. І Східний мікрорайон, де мешкала Вікторія, був 2015-му році обстріляний росіянами. У місті з того часу було багато військових, зокрема, «азовців».

– Тому якісь були такі передчуття, але до кінця вірити не хотілось. Бо ніхто не думав, що така війна може прийти на нашу територію. Хоча ми розуміли, що Маріуполь – це дуже-дуже близько. І Донецьк то 8 років уже був окупований, і десь там якісь знайомі залишались, які вже вороже були проти нас там налаштовані.

Та кілька днів перед 24 лютого 2022 були справді неспокійними. Чоловік Вікторії, пов’язаний із військовою службою, казав, що прийняття так званої лднр до складу росії нічим хорошим не закінчиться. Ніч напередодні повномасштабної війни була тривожною.

– 24-го я прокинулася від вибуху. Хоч це вже було звично для нас, але мені стало якось ніяково. Я вибігла на кухню – чоловік сидить курить, варить собі каву. 6 ранку. Я кажу: «Щось було». Він каже: ти чого, то там у Широкиному. Я ж у Facebook, в телевізор – а там уже і Дніпро. Тут мені почала телефонувати співробітниця, у неї брат там. Вона каже: «Вікторія Олександрівна, сказали що там по аеропорту прилетіло, і до Львова, і в Київ!» Кажу: «Сергію, щось уже не те!» І тут йому телефонують і викликають по тривозі. Чоловік наказав збирати речі.

Та Вікторія навідріз відмовилася їхати з міста. І повнолітня донька теж. Жінка попрямувала на роботу до бібліотеки. Хоч був санітарний день, прийшли кілька співробітників. Бібліотекарі почали складати техніку і зносити на нижній поверх. Також розписали план чергувань. У родинах колег були військовослужбовці, які повідомляли невтішні новини.  

– Опівдні підходить до мене співробітниця – вона була інженером з праці. Я, каже, дуже боюся залишатися вдома, я живу на 8-му поверсі. Мені самій було моторошно, бо 7-й поверх також. Можна я з донькою залишуся в бібліотеці? – питає. У нас був цокольний поверх, будівля була старовинна – 1905 року. Це була практично архітектурна пам’ятка, згадує події 24-го лютого 2022 року Вікторія Лісогор.

Книгосховище стало бомбосховищем

Ночувати у бібліотеці вирішила і Вікторія з донькою.

–          Ходили додому поїсти, поки ще був газ, було світло. А навкруги вже був хаос: багато виїжджало, на заправках були дуже великі черги, до банкоматів уже були такі, що нереально відстояти. Чоловік (він виїхав із підрозділом, прим. авт.) телефонує – потерпіть, потерпіть 2-3 дні. Ми терпимо, а воно все ближче і ближче. І вже виходити додому страшнувато. Один раз я пішла додому, а там біля будинку вже горить труба. Потрапило туди. І газ горить і люди бояться, щоб не перекинулось до будівлі.

Так працівники бібліотеки жили тиждень. А 6-го березня до них перебралися місцеві поліцейські разом з родинами. Бо їхній відділок уже був обстріляний. З того часу Вікторія та її співробітники практично не покидали приміщення бібліотеки. У книгосховищі розмістилися 60 людей.

Тому ми зі стелажів у книгосховищі просто знімали книжки, клали все на підлогу, застилали книжками. Кидали все, що було, збирали по бібліотеці якісь мішки м’які, одяг у дівчат позбирали, якісь пледи хтось приносив. У перервах між вибухами дівчата, хто жив неподалік, бігали додому і тягнули ковдри. І так просто на долівці – а воно ще – 8 … – 10, холодно. Діти, дитина з ДЦП, папуги, коти та собаки – усі жили в бібліотеці.

Було холодно, та жодної книжки з бібліотеки не спалили

Мешканці бібліотечного бомбосховища готували їжу на вулиці. Вікторія згадує, розбирали все, що зберігалося у гаражах.

–          Там були дерев’яні ятки, що їх виносили на ярмарок. Це все ламали. Плюс старі списані газети, стару списану літературу. Поки я не виїхала з міста – жодної книжки не пропало. Багаття розпалювали перед входом. Каструлі принесли з дому. Якщо борщ – то варили одну велику каструлю на всіх. Було страшнувато. На все життя запам’ятаю, як моя подруга стоїть і каже: «Та пролітай скоріше, зараз засмажка згорить». Це ж не газ, що можна прикрутити.

Центральна бібліотека Маріуполя, за час перебування у ній Вікторії, була обстріляна чи не з усіх боків. За 500 метрів звідти розташовувався Драмтеатр. Одного разу від прильоту у двір згоріло авто.

Ми виходили в двір. І ми чули, коли летить літак, коли міна, коли летить «град». Воно летіло повз дах і вибуховою хвилею било вікна. Буквально за двором нашим був дитячий садок – туди прилетіло. Тобто цілили по нас. Ну, трішечки не долітало. Бо ж люди бачили, що тут поліція. Вони ще поки могли – збирали трупи, збирали поранених. Ще рації у них працювали і ми розуміли, що в місті коїться.

Згодом до бібліотеки прийшли троє хлопці з «Азову». Вікторія каже – тоді всі зрозуміли, що все ближче до центру підбирається лінія фронту, бо хлопці шукали місце дислокації. Але вони побачили, що в книжковому укритті багато цивільних, поцікавилися, чи все у людей є, і пішли.

Фронт усе ближче – треба виїжджати!

Вікторія згадує, що з 13-го березня люди потроху почали виїжджати з Маріуполя, у кого були автівки. Наступного дня жінці вдалося зв’язатися з чоловіком і той наказав готуватися до виїзду. Вікторія з донькою вирішили піти додому – забрати деякі речі та попрощатися з квартирою.

– Понад 10 діб я не виходила з бібліотеки, а коли вийшла – був жах. Тоді я побачила – це вже був не Маріуполь, це була одна суцільна руїна, хоч ми не йшли центральною вулицею. Ми йшли по Грецькій. Такого я і в страшному сні не могла навіть уявити. Ці всі дроти валялись, якісь п’яні на “віджатих” машинах їхали й в них у багажнику була купа алкоголю. Людей практично на вулицях не було. Якісь закутані бабусі й дідусі з баклажками. Ця картина, напевно, буде стояти перед очима ще довго-довго.

9-поверховий будинок на 4 під’їзди, де мешкала Вікторія з родиною, було не впізнати. Сусідський балкон висів, вікна були побиті. Біля під’їзду сусіди та незнайомі люди готували їжу. У квартирі родина взяла деякі речі та повернулися до бібліотеки. Вікторія разом з колегою Ольгою спакували цінні книжки, зокрема, 1817–го року. Серед них і старі видання Біблії та «Кобзаря» Шевченка. Їх заховали в архівах прокуратури. Але, що з ними зараз – ніхто не знає.

З-під обстрілів – в окупацію

Коли Вікторія виїжджала з бібліотеки, там лишалося ще восьмеро людей. За родиною і ще трьома маріупольцями приїхав незнайомець на бусику. Він наказав пасажирам, дорогою з міста, не підіймати голів, бо були постійні обстріли.

– Але ми витягали голови – там і трупи лежали, і на лавці дід якийсь «сидів». Видно, ніс якусь їжу і все. Ну, багато людей загиблих. А коли ми виїхали за Маріуполь, уже було спокійно.

На блокпості в окупованому росіянами Мангуші чекав товариш чоловіка. Дорога до нього зайняла 7 годин, замість звичних десяти хвилин, наголосила Вікторія. У Мангуші хазяйнували днрівці. Але там, в окупації, на відміну від Маріуполя, не було обстрілів. Наступного дня – 17 березня – згадує Вікторія, вона вперше за кілька тижнів з’їла свіжого гарячого хліба. І того ж дня маріупольці дісталися Бердянська, в якому стояла вже росгвардія.

– Роздавали гуманітарку. «Перший канал», «Россия 24» – вони там бігають, наші ж беруть ту гуманітарку – борошно, макарони. На прилавках нічого не було, на ринку ціни – зашкальні. Ми думали, як би нам пошвидше вибратися з цього дурдому. А тут уже почалося, що автобуси не пропускали, треба було виходити з міста.

Дорога до вільної України

Дістатися за містом евакуаційних автобусів, які чекали на тих, хто тікав з окупації, вдалося 25 березня. Вікторія згадує, що їхати довелося просто на сходинках, адже всі місця були зайняті. Аби забрати людей з різних міст України до Бердянська приїхало 49 автобусів.

Через кожні 500 метрів був блокпост. І одна і та ж процедура – телефони, татуювання, валізи. Ми проїхали 18 блокпостів до Василівки у Запорізькій області. У Василівці ми потрапили на комендантську годину. Там уже стояли чеченці.

Навіть наступного дня окупанти не хотіли пропускати людей, каже Вікторія. Водій евакуаційного автобуса розповів, що ті вимагали викуп. За це українська сторона віддала їм фуру гумдопомоги.

Далі треба було переїхати через якесь село – там такі катакомби, підірваний міст, ми були готові штовхати ті автобуси, аби скоріше. І коли вже побачили український прапор – щастя і плачу було стільки… Я набрала чоловіка. Нас зустріли вже на Епіцентрі у Запоріжжі. 26 березня я перший раз побачила, як мій чоловік плаче.

Маріупольська бібліотека в евакуації

Спершу родина Вікторії поїхала на Полтавщину, а торік у липні – в Дніпро. Жінка почала повертатися до роботи – проводити заходи онлайн. Від колег, які виїжджали з Маріуполя пізніше, Вікторія дізналася, що дуже багато книжок розграбували з маріупольських бібліотек. Книжки виносили для того, щоб палити багаття. Зокрема, це робили й місцеві жителі. А коли прийшли окупанти – то стали списувати україномовні книжки. Вікторія каже, дуже засмутилася і згодом прийшла ідея розпочати відновлення маріупольської бібліотеки в евакуації.

Я не дуже вірила в успіх, але дала таке оголошення. Я написала тільки адресу електронної скриньки, але департамент дав мій телефон і адресу поштового відділення. І воно як повалило мені! Десь з вересня і до грудня у мене не було відбою від цих посилок. Слали, слали, слали. Багато людей телефонували, і книговидавництва, і бібліотеки. Хтось купував книжки й просто пересилав. Але у нас була одна умова – тільки українською мовою. Тому в більшості, десь на відсотків 80, це українські. А як російською – то світова література.

Директорка спершу збирала книжки на орендованій квартирі. Та пізніше, коли їх ставало все більше, приміщення під це виділили колеги центральної бібліотеки Дніпра. Тепер у пакунках з різних куточків України – уже дві тисячі нових книжок. Крім того, до фонду бібліотеки повернулася і одна книга від читача з Маріуполя.

– Взимку мені написав маріуполець: «Я був 16-го лютого в вашій бібліотеці, я взяв книжку «Штучний інтелект» і вивіз її в евакуацію. І я вам її пришлю!» Я кажу: «Так, присилайте. Це буде перша книжка, яка повернулася!» І буквально вчора ще один журналіст переслав нам книжку. Земляки також діляться книжками.

Яка ситуація з бібліотеками у Маріуполі зараз?

Будівля другого корпусу центральної бібліотеки ім. Короленка у Маріуполі, де переховувалася Вікторія Лісогор разом з кількома десятками містян, не працює. Її окупанти обнесли парканом. Але зі слів свідків, з 19 на 20 березня торік туди були прямі авіаудари. Другий поверх, каже Вікторія, повністю завалений, вибиті всі вікна і двері, зруйновані двір і гаражі.

– Але співробітники ще витягали з книгосховища якісь книжки. І навіть присилали мені відео з мого кабінету. Тобто в цоколь ще можна було зайти. Втім, вони казали, що все небезпечно, бо валяються хвости з-під мін. Тобто фасад наче стоїть, але з верхнього поверху видно небо. Тобто окупанти роблять картинку, що вона працює.

Зараз у Маріуполі, за даними директорки, працюють 5 бібліотек із 15-ти. Три бібліотеки зруйновані повністю. Керують тими бібліотеками підлеглі Вікторії, які там залишились – вони були простими бібліотекарями та працівниками. Жінка каже, впізнала їх на фото із тг-каналів окупантів.

– Від когось я очікувала, бо знала деяких людей ще з 2014-го року, які самі уродженці росії. Одна моя заступниця з господарчої діяльності, наприклад. Є люди, які перефарбувалися. А є люди, невелика кількість, за яких дуже прикро. Бо близькі були стосунки, практично дружили, багато років пліч-о-пліч працювали. І коли мене питають з департаменту, як ви їх взнали? Я кажу – за руками по фото.

Ситуація з бібліотеками по країні

На зараз тільки у Маріуполі Україна втратила 380 тисяч книг, які були у міських бібліотеках. За даними Мінкульту, через російську агресію в Україні постраждали 1520 об’єктів культурної інфраструктури. Пошкоджень і руйнувань зазнала 571 бібліотека по країні. Найбільше зруйнованих закладів саме на Донеччині. Втім, допоки значна частина області перебуває під російською окупацією, точну цифру руйнувань визначити важко.

Також тут можна прочитати, куди подінуть російськомовні книги з бібліотек Хмельницької громади.

Заголовне фото з архіву Вікторії Лісогор.