Вікторія Абед родом із Запоріжжя, на початку війни вона з родиною жила у Києві й працювала в одній з компаній на посаді директора з маркетингу та продажів. Але з першого дня повномасштабного вторгнення життя дівчини докорінно змінилося, вона відразу зрозуміла, що не може стояти осторонь і прагне допомагати армії.

Її шлях волонтерки починався з нуля, вона ніколи не займалася зборами коштів і закупівлею військового обладнання та техніки. Не дивлячись на всі складнощі, Вікторія разом з чоловіком і командою небайдужих створила благодійний фонд Help Ukraine Hub. Зараз українка живе та організовує закупівлі з Іспанії, куди виїхала з донькою рік тому. Як їй вдалося налагодити волонтерську діяльність за кордоном та з чого все починалося, Вікторія розповіла в інтерв’ю.

“Хотіла піти у тероборону, але рідні не відпустили”

– Коли перший шок минув, десь на третій день повномасштабної війни, я зрозуміла, що просто так сидіти не можу і не буду. Хотіла спочатку йти у територіальну оборону і брати зброю до рук, але там уже її не видавали й рідні не хотіли мене відпускати. Тоді прийшло усвідомлення того, що я хочу реально допомагати армії. І я вирішила стати волонтером.

На момент повномасштабного вторгнення я працювала на посаді директора з маркетингу і продажів, у мене була дуже класна злагоджена команда. Так сталося, що ми з тієї компанії пішли й разом із кількома колегами вирішили створити Help Ukraine Hub, щоб об’єднати охочих допомогти та тих, хто потребував цієї допомоги.

Потім ми переїхали до Львова, де було безпечніше, ніж у Києві, й почали з того, що створили сайт хабу. Моя колишня команда це вміла, адже створити сайт для маркетингу IT компанії дуже проста задача. Але на початку нашої діяльності ми зіткнулися з купою проблем, бо важко було зрозуміти, що конкретно робити. Спілкуючись із волонтерами, які почали свій шлях ще у 2014 році я просто ніяковіла, бо не мала жодного досвіду.

Але я людина дії і якщо в мене є мета, то я роблю все, щоб її досягти. Я не сиділа склавши руки, і просто поїхала на склад, куди приходить гуманітарка з Європи. Там познайомилася з досвідченим волонтером, який розповів, що необхідно у першу чергу зараз на фронті — це турнікети, бронежилети, шоломи. Після цього я вже мала відправну точку. Ми почали шукати гроші та необхідне обладнання у різних постачальників, щоб відправляти його бійцям.

– Були ще якісь проблеми на перших порах?

– Важко було, доводилося всьому вчитися. Наприклад, була ситуація, коли я запропонувала допомогу Каті Вєнжик (головній редакторці видання Speka Media – ред.), яка на той момент намагалася зібрати замовлення бронежилетів з Туреччини – так почалася наша дружба. Навіть сам процес збору коштів, документів, перевірки постачальника через консульство України в Туреччині був нелегким. І тут здавалося, коли вже все було вирішене, ми зрозуміли, що постачальники нас дурять і нічого відвантажувати не будуть, бо у них на це банально не було дозволу. Катя протягом вихідних знайшла альтернативне рішення і швидко вийшла на фабрику-виробника в Естонії. Замовили тоді майже 300 бронежилетів.

Ми отримували посилки з нашими замовленнями у Львові, а після цього відправляли вже українськими перевізниками до пунктів призначення. І просто молилися, щоб все доставили, бо посилки були вартістю у тисячі доларів. Це вже зараз у нас є перевірені перевізники, є своя налагоджена мережа, а тоді все будувалося на довірі та надії.

В Іспанії Вікторія знайшла надійних постачальників

– Навесні минулого року ви поїхали до Іспанії. Як наважилися продовжувати волонтерську діяльність у чужій країні?

– Минулого року у квітні моя десятирічна донька у Львові почала сильно переживати під час постійних повітряних “Тривог”. Вона стала розмовляти тільки про це, і я зрозуміла, що треба виїхати, щоб її стан покращився. У мене є друзі в Іспанії, які й запросили нас туди на деякий час. Їхати було важко, але я переконувала себе тим, що там у мене буде доступ до європейського ринку і до іспанського зокрема. У мене тоді вже запити йшли повним ходом від бійців, я знала волонтерів, хто чим займається і кому що потрібно. Було з чим працювати.

Почала з того, що приїхавши до Іспанії, відправилася по військовим магазинам, взяла візитівки продавців, вивчала асортимент, порівнювала ціни. Вже зараз у мене є певний перелік постачальників, які надають нам знижки на той чи інший товар.

Тут в Іспанії у мене є надійний постачальник — пан Фелікс, він тримає військовий магазин, завжди робить нам знижки й ніколи мене не підводив. Сам він колишній військовий і допомагає українцям, як може. Цікаво, що юридично його магазин був зареєстрований у його містечку на Московській вулиці. Тож він навіть змінив юридичну адресу через те, що не хотів додавати адресу з назвою вулиці Calle Moscú до фактур українцям і всьому світові, який допомагає нам.

– Не було проблем з мовним питанням, коли приїхали?

– Так, це цікаве питання, бо насправді, коли я приїхала до Іспанії, мені здавалося, що я знаю мову. На побутовому рівні я дійсно можу розмовляти, але коли зайшла до військових магазинів, то зрозуміла, що пояснити навіть прості речі не можу. Бо військових термінів іспанською я не знала. Довелося вчити термінологію.

– Як у вас налагоджений процес роботи у фонді зараз?

– У фонді Help Ukraine Hub наразі працює 8 осіб, кожен зайнятий своєю справою. Я займаюся пошуком та замовленнями товарів у Європі, тут їх отримую та відправляю до України.
З Іспанії щотижня їздять перевізники до України, ми вже з ними знайомі й знаємо, як і що потрібно відправляти, але за цим стоїть нелегка праця. Все доводилося вивчати з нуля.

У іспанців є такий момент, що вони можуть працювати із затримками, нам же все треба швидко і на вчора, бо в країні війна. Тому доводиться нервувати, розв’язувати проблеми, просити. Коли отримуємо замовлення, пакуємо і відвозимо перевізникам. Вони виїжджають до України кожної суботи й до процесу пакування у нас залучається вся родина. Це вже такий наш ритуал. Пакуємо все після вечері щоп’ятниці, щоб у суботу відправити. Мій чоловік, який є директором фонду, допомагає мені як фізичною силою з коробками, так і контролює мене по документах, щоб всі закупівлі були оформлені як слід.

Ми постійно допомагаємо військовим підрозділам, які вже стали “нашими”, а також до нас звертаються й окремі бійці, і якщо ми можемо, ми також відгукуємось та закриваємо їхні потреби. Серед потреб може бути все, що необхідно зараз на фронті: дрони, машини, тепловізори тощо.

У нас також є запити й від волонтерів, які, наприклад, уже зібрали кошти на придбання необхідного обладнання, і вони звертаються, щоб ми їм допомогли із закупівлею у Європі. Наприклад, минулого літа я відправляла майже 3 сотні форм в Україну, бо вона тут була в наявності й, до речі, непоганої якості.

“Люди втомилися, але потреб на фронті менше не стало”

– З якими потребами звертаються сьогодні здебільшого?

– У кожного етапу війни є своя специфіка і свої потреби. На початку війни це була форма, наколінники, балістичні окуляри, взуття. З вересня почався сезон закупівлі систем Starlink. З вересня по березень ми відправили в Україну понад 150 систем Starlink. Зараз на мою адресу в Іспанії замовлено ще 150 систем. З непередбачуваного було те, що система запакована у досить велику коробку, а важить небагато — 8,5 кг. В якийсь момент мої перевізники почали відмовлятися їх возити в Україну, бо коробка велика, а вага маленька і їм було невигідно.
З початку січня почали просити більше тепловізорів. Ми за два місяці закупили 16 тепловізорів, загальною вартістю 23 тисячі євро, і передали в Україну.

Також періодично закуповуємо і відправляємо на фронт прилади нічного бачення. Зараз просять багато дронів, вони є наразі у дефіциті. Ми замовляємо в Іспанії дуже непростими шляхами. Їх довго доводиться чекати.
Можу сказати, коли починається наступ на лінії фронту, то бійцям потрібно все.

– Ви отримуєте гроші для закупівлі всього необхідного з благодійних внесків. Чи стали люди менше донатити?

– Так, на початку війни була висока активність і від іноземців, і від наших людей. Зараз у нас є постійні благодійники, які переказують гроші на потреби бійців, а також є благодійні організації, які підключаються з-за кордону. Проте стало набагато важче зібрати великі суми коштів. Щоб закривати збір швидше, ми шукаємо партнерів, об’єднуємося, робимо спільні закупівлі. Люди втомилися від війни, це факт, і грошей стало менше. Але війна йде і потреб на фронті менше не стає. Ми зі свого боку намагаємося це висвітлювати, проводимо аукціони на підтримку армії, щоб привертати увагу до потреб військових. Нам необхідно доносити до людей важливість допомоги від кожного. Впевнена, що тільки разом ми зможемо подолати ворога.

– Нещодавно ви опублікували збір про допомогу бійцям саме на Запорізькому напрямку. Тримаєте зв’язок із ними?

– Так, хоча і не можна так казати, але це взагалі одні з мої улюблених героїв. Там служить моя колишня колега. Коли я минулого року дізналася, що під час захисту Попасної їх підрозділу потрібне авто, бронежилети, форма, то ми почали працювати, щоб їм допомогти. Я опублікувала допис і влітку минулого року мені навіть авто допомогли зі Швеції пригнати. Відтоді ми постійно на зв’язку і намагаємося допомагати цим хлопцям і дівчатам.

Зараз вони знаходяться на Запорізькому напрямку і їм досить важко. Потрібно три дрони з тепловізором вартістю 5500 євро, а також мені надіслали фото посіченого авто, яке також уже необхідно замінити. Тому зараз будемо працювати над цими питаннями. Це той підрозділ, який я палко люблю і зараз вони ще й захищають мій рідний край.

Також ми співпрацюємо із запорізькими волонтерами. Зокрема з Оленою Шевчук, яка опікується потребами військового госпіталю. Якщо у неї є якісь потреби, я відразу підключаюся, а вона також може допомогти нам. Це вкрай важливо мати своїх людей, на яких ти можеш розраховувати.

“Вночі у мене починається друга зміна”

– Ваші батьки у Запоріжжі чи виїхали?

– Батько в Запоріжжі, він служить в місцевому добровольчому формуванні. Сестра у мене військовозобов’язана, вона на фронті. А мама з племінником зараз зі мною. У мене тут свої зобов’язання, я піклуюся в Іспанії про частину родини. Вони хочуть до Запоріжжя, але поки ще рано повертатися. Я і сама, якщо треба поїхати у справах, іноді їжджу до Києва, і вертатися до Іспанії мені важко.

– Ви працюєте віддалено за спеціальністю?

– Так, з вересня я почала працювати дистанційно на українсько-австрійську компанію стартапу, це моя стихія. Тут багато роботи. І тому я часто кажу, що у мене фактично дві роботи. Вночі у мене починається друга зміна (сміється, – авт.). Ми постійно щось пакуємо, приймаємо замовлення, бо до нас звертається багато бійців, шукаємо необхідне приладдя, вивчаємо пропозиції. Але зупинятися я не хочу. Бо якщо я маю змогу допомагати, буду це робити до кінця.

– Що надає сили продовжувати шлях?

– Усвідомлення того, що ти допомагаєш, долучаєшся до того, аби полегшити будні бійців. Я постійно думаю, що моє місце могло бути на фронті, але близькі мене щоразу переконують у тому, що тут я теж роблю важливу справу. Зараз стоїть тільки питання, як допомагати ефективніше.

Інколи навіть бійці надають сили. Вони розповідають про своє життя на фронті чи повідомляють, як проходить лікування після поранення. Наприклад, одна моя однокурсниця знаходиться на дуже важкому напрямку бойових дій і вона інколи записує голосові повідомлення, просто ділиться своїми думками. І ось там людям важко, але вона не жаліється і не опускає руки, а значить і ми тут права на це не маємо.

А коли приходить грамота чи медаль, то я навіть ніяковію, бо не розумію, за що це мені. Я роблю це не заради визнання, а заради людей.

Дуже хочеться повернутися в Україну. Бо дуже хочеться перемогти. Я буду допомагати й шукати сили, щоб наблизити цей день. Вважаю, це завдання кожного українця сьогодні.

Заголовне фото надане авторці героїнею матеріалу.

Читайте також: Масований обстріл пунктів Незламності: російські окупанти посилили терор запоріжців на лінії фронту  

“Тихі зустрічі” у Запоріжжі: 100% офлайн, 100% для жінок

Фото для матеріалу надані Вікторією Абед