Запорізькі міста та селища, що розташовані впритул до лінії фронту, безперервно обстрілюють окупаційні російські війська. Місцеві жителі залишаються без елементарних умов цивілізації. А тим часом у Запорізькій області продовжується евакуація дітей з прифронтових селищ.     

Гуляйпільські діти 

Почастішали обстріли прифронтового Гуляйполя Запорізької області. Ракетами та артилерією російські окупанти руйнують будинки цивільного населення, забирають життя людей. Без води, газу та електрики в небезпеці залишаються близько 2 тис. гуляйпільців. Серед них в Гуляйпільській ОТГ ще є діти.

Ще два місяці тому у вщент зруйнованому Гуляйполі залишалося до десяти дітей. Батьки відмовлялися їхати з рідного міста. Наразі з міст та селищ Запорізької області, що біля фронту, терміново евакуюють дітей. 

– Буквально на цьому тижні ми вже вивезли ще дві сім`ї (а це четверо дітей) за територію Гуляйпільської міської територіальної громади. Тому ця робота була і продовжується, для нас вона в пріоритеті. На жаль, батьки дійсно не хочуть вивозити дітей під різними вигадками, проблемами. Але найголовніше для нас – це життя наших дітей, тому ми все робили і будемо робити, щоб вивезти дітей саме з міста Гуляйполе, – прокоментував нам ситуацію у Гуляйполі очільник міста Сергій Ярмак.

Але все ж таки четверо маленьких дітей у двох гуляйпільських родинах залишаються. Серед них і дві доньки Світлани Філімоненко, що працює перукаркою у місцевому пункті незламності. Жінка з мамою та дітьми якось «призвичаїлася» жити під обстрілами.

І поки ми говоримо зі Свєтою в її дворі, не вщухають обстріли.

– Чи страшно нам? Звичайно страшно. Тільки дурень не боїться. Ну зараз, я ж кажу, просто чуть, що воно далі – не по нас [б’ють]. І це не страшно. Страшно, коли ти розумієш, що це не твоя місцевість. От я, наприклад, на роботу їжджу, я там боюсь. Я просто не розумію, звідки воно летить і куди воно впаде теж. Тому там страшно, – говорить мама Світлана.

Так, в пункті незламності, де працює Світлана, не все спокійно. Днями ворог перебив гуляйпільціям старлінк. То наразі в пункті немає стабільного інтернет-зв’язку, як раніше.

Місцеві жителі приходять сюди, щоб зарядити гаджети, бо є генератор, випити кави чи чаю, випрати білизну. Втім, не всі можуть дібратись до пункту незламності через щільні обстріли.

– Кожен день обстріли йдуть – без цього нікуди. І не один раз на день. Люди бояться і тут знаходитись, і деінде. Бояться добиратися сюди більше всього, або потім звідси йти. Я от, наприклад, якщо починаються обстріли, не випускаю нікого звідси, поки трішки обстріли не вщухнуть. Тоді вже можуть іти люди, – розказав нам в пункті незламності керівник і місцевий житель Сергій Дерев’янко.

“Бог нас береже”…

Вулиця, на якій мешкає Світлана Філімоненко з молодшими доньками трьох та десяти років, а також з мамою Наталією, знаходиться ближче до лінії фронту. Тут постійно лунають гучні вибухи. Навколо багато руйнацій, але жінка впевнена, що Господь береже її родину і саме в їх дворі “зона повної безпеки”.   

– Зараз ми чуємо, коли ідуть виходи, і ми чуємо, я знаю точно, що буде постріл не в нашу сторону. Або далі буде, або десь збоку. Вже тут більше року – півтора року ми тут знаходимося. І ми вже вивчили, коли летить, то ми вже по звуку орієнтуємось, куди воно буде летіть, – каже Світлана.

Бабуся дівчаток Наталія категорично проти евакуації онучок. Вона впевнена, що у великому місті більш небезпечно. До того ж, родина тримає невеличке хазяйство, і діти звикли пити свіже козяче молоко.

– У нас мала привчена і снідать, і обідать, і вечерять, коли вона запиває молочком. Якщо вона виїде, хто їй буде це давать? І це козяче молочко, а не оте, що куплене, розумієте? У нас все є абсолютно – і їжа, і дрова на зиму. Діти накормлені й у теплі.

А те, що постійно бахкає, воно нас не лякає. Я просинаюсь, наприклад, від вибухів і молюся. Я засинаю – молюся. Я молюся до Господа, я звертаюся до нього. І перестає бахкать: тихіше, тихіше і перестає. У нас два рази ото тільки там трішечки пошкодило хату, а так ніде нічого. Діти теж не бояться. Навіть уже не просинаються від вибухів уночі, – каже бабуся дівчаток Наталія Шамрай. 

А між тим, маленька Владислава бігає у дворі й, наче, не лякається вибухів – звикла…

10-річна Мирослава у цей час онлайн на уроках. Попри те, що в Гуляйполі давно нема електрики, інтернет-зв’язок частіше є, ніж немає. То дівчинка дистанційно підключається до уроків, через заряджений на пункті незламності планшет, і запевняє, що не боїться вибухів.

– Ні я не боюся – це нормально. Не те, що там – у великому місті. У нас є один хлопчик у школі із Запоріжжя. Він сказав, що в нього біля хати щойно був приліт. І вони побігли в бомбосховище. Скажімо, якщо ми будемо жити у Запоріжжі, нам що кожен день бігати у сховище? А тут ми вдома, у нас все добре, ми нікуди не вибігаєм, – запевняє Мирослава під час постійних вибухів неподалік.

Їхати все ж доведеться

На вулиці, де мешкає родина Філімоненко, залишається близько 20 родин. Але, окрім дівчаток пані Світлани, дітей тут немає. Мама Світлана каже, що діти добре граються і вдвох. 

– Я проти того, що примусово вивозять, але я пообіцяла, що ми виїжджаємо. Зараз уже збираємо речі і з дня на день ми виїжджаємо. Ну це примусове вивезення – я проти. Тому що, якщо не дай боже, десь кудись прилетить, куди мене вивезуть, ніхто за це не відповість. Зараз на даний момент відповідаю я, – каже Світлана Філімоненко.

Не бояться обстрілів, а бояться не прокормити дітей у великому місті. Світлана – мати-одиначка. Опора для неї – мати, пані Наталія, яка підкреслює: родина тримається за рахунок домашнього господарства.

– Ну все в нас є. У нас господарство є, консервація. Я закрила багато. З Свєтою закривали. Я понаготовляю все, вона приїде – позакручує. У нас усе є – ми перезимуємо. Якби нас тільки не чіпали й настав мир. Більше нічого не треба, – каже бабуся дівчаток.

Утім, так чи інакше, найближчим часом Світлані з доньками доведеться виїхати. Наразі родина шукає тимчасовий прихисток у Запоріжжі.

Як раніше повідомляли у військовій адміністрації, за потреби місто надає житло родинам з дітьми, а також харчування.

За останні два тижні з прифронтових селищ Запорізької області евакуювали щонайменше 20 дітей.

Незламний Оріхів

Незважаючи на те, що українські військові просунулись на фронті, відсунувши окупантів, ворог продовжує масово обстрілювати прифронтові населені пункти. Жителі Оріхова залишилися без гуманітарного хаба та зі зруйнованою інфраструктурою. Проте в населеному пункті залишаються понад тисяча цивільних, які щохвилини чують вибухи, ховаються в руїнах своїх будинків, але все ж таки сподіваються на мирне життя.

– За декілька секунд біля нас бомба прилетіла. Вісім метрів від дому. Ми з чоловіком дивом залишилися живі. Тут нема нічого живого: всі госпбудівлі, всі вікна – все в мене в домі в хлам. Мені ніяк жить, ніяк існувать, – плаче Галина – жителька Оріхова.

Все більше руйнувань у прифронтовому Оріхові. Місто ще три місяці тому знаходилося за десять кілометрів від фронту. Зараз на тлі просування вперед ЗСУ та відтискання російських військ відстань збільшилася на кілька кілометрів, але обстріл лише посилився.

– Щодня руйнування. Дуже багато зараз людей гинуть, поранені щодня. Ну, не встигають від цього втекти. І від бомби, на жаль, ми нікуди не дінемося. Просто нікуди. Від неї не сховаєшся, – каже Світлана – місцева жителька, волонтерка.

У багатостраждальному Оріхові більше немає гуманітарного хабу: в середині літа російська армія випустила по цивільних оріховцях у хабі дві авіабомби. Загинули шестеро місцевих жителів, у тому числі й волонтери, поранених понад десять.

– Тут постійні обстріли. Кожен день по 10-15 авіабомб. Я живу з сусідом, він сам переселенець, я його забрав до себе, коли Токмак окупували. Нещодавно Сергій (сусід) попав під обстріл. Перша ракета через вікно, через диван і на підлогу, але не вибухнула. А він у мене на той час був. Коли пішов додому, каже: “Ого!” А друга бомба вже прилетіла — там лише руїни зараз лишилися. І ось він переселенець, а живе тут – під обстрілами, – розповідає Олег – житель Оріхова.

Місцеві жителі чекають на адресну гуманітарну допомогу від волонтерів, які приїжджають щонайменше раз на тиждень, розвозячи пакети з їжею, гігієною та ліками по вулицях.

І навіть у таких нелюдських умовах оріхівці залишаються вдома.

– Собачки, коти в мене. Ну жаль їх. І собаки в мене, і коти – ну куди ж нам виїжджать. І чоловіка не кину, чоловік мене не покине. Діти виїхали з онуками. А ми будемо тут, – ділиться місцева жителька Тетяна.

– Їх, на мою думку, вже нічого не злякає, ви знаєте, ось як вам сказати, люди готові терпіти і чекати до останнього. Ви знаєте, одна така фраза звучить: “От будинку не буде, тоді щось думатимемо, а поки що є будинок — поки житимемо тут”, – додає волонтерка Світлана.

Імунітет до небезпеки. Багато оріхівців настільки звикли до обстрілів, що практично не реагують на прильоти поряд. Більше того, в центрі міста серед руїн комунальні працівники вичищають клумбу, підрізають кущі троянд.

– А як? Щоб квіточки були. Все-таки треба, шоб місто жило. От бачте розруха… а якби ми не прибирали, що було б? Тут завал би був. А так, бачите, нормально і в центрі. Шкода, звичайно, що у нас порозбивали все. Дуже шкода, – відзначає комунальна працівниця й жительниця Оріхова Лариса, що під обстрілами прибирає клумбу.

Родини з дітьми з Оріхова евакуювали півроку тому. Однак ще близько сорока дітей залишається в інших прифронтових містах Запорізької області. Батьків таких сімей переконують виїхати із небезпечної зони.

Заголовне фото – авторки.

Читайте також: “Людей підкошує, коли безпека втрачається настільки, що домівка перестає бути безпечним місцем,” — як психологи допомагають постраждалим на війні.