Попри те, що лінія фронту знаходиться за 40 кілометрів від Запоріжжя, життя у прифронтовому місті не спиняється. Тут народжуються діти, відкриваються нові бізнеси, люди ходять у кафе і донатять на ЗСУ, а ще — вірять, що все у нашій країні буде якнайкраще. Головне — подолати ворога та вибороти перемогу. Саме з таким меседжем живе, працює і виховує разом із чоловіком донечку запоріжанка Ганна Сердюкова. Дівчина досить відома у Запоріжжі, бо раніше окрім роботи, займалася організацією багатьох благодійних, екологічних та освітніх проєктів, а також була секретарем Запорізької міської молодіжної ради. Зараз вона у декретній відпустці, її донці Олівії у жовтні виповниться рік. У декреті Аня не змогла просто сидіти склавши руки й нещодавно разом із подругою відкрила у Запоріжжі незвичну квіткарню. А ще – дівчина активно займається благодійними зборами на потреби військових, і знає, як це робити результативно.
– За два тижні до повномасштабного вторгнення, я дізналася, що вагітна. А коли все почалося, моя велика родина прийняла рішення виїхати на деякий час у селище Солоне, яке знаходиться у Дніпропетровській області. Там ми пробули два тижні, й далі рушили на західну Україну. Це по-своєму цікава історія, бо там ми знайшли свою сім’ю — наших родичів, з якими ми якось раніше не спілкувалися, а тепер знаходимось у дуже дружніх стосунках. Нас було 9 осіб, тож нас не змогли розмістити в одному домі, й мене з чоловіком прихистила абсолютно незнайома нам родина, що бачила нас уперше. В них великий будинок, двоє дітей і вони просто відчинили для нас свої двері майже на три місяці. Це було дуже показово, і, на мою думку, це багато говорить про те, хто такі українці, і про притаманні нам чуйність, довіру та гостинність. Ми й зараз підтримуємо стосунки та раді знайомству з такими неймовірними людьми.
– Не дивлячись на вагітність, ви все ж таки повернулися до Запоріжжя?
– Так, не змогли довго залишатися, я прагнула додому. Близькі мені люди припускали, що через зміни в гормональному фоні я не розуміла рівень загрози. Але це ніяк не пов’язано з вагітністю (посміхається. – Авт.). Мабуть, у мене просто високий поріг стресостійкості, адже я досить спокійно реагую на тривоги та не піддаюсь паніці. Тож, в травні 2023-го ми повернулися до Запоріжжя. Тоді я дуже переймалася через те, що була не на своєму місці. Маючи певні організаційні навички, досвід, широке ком‘юніті, мені здавалося, що я мала б відкривати хаби для допомоги переселенцям, більш активно волонтерити, об’єднувати людей. Але я була вагітна і чоловік намагався мене оберігати, тому довелося займатися волонтерством здебільшого онлайн.
“Друзі наполягали, щоб я виїжджала”
– Не було думок виїхати народжувати у більш безпечне місто?
– Коли в минулому жовтні у Запоріжжі відбулося декілька сильних ворожих атак, ми розмірковували над цим. Мені дзвонили всі друзі й казали, що я взагалі не розумію ту реальність, яка розгортається навколо мене, й що я маю потурбуватися про себе та дитину, і поїхати. Тоді я вперше подумала: може я й справді не розумію, що відбувається, може дійсно треба їхати. Я так розхвилювалася, що тієї ж ночі в мене відійшли води, і я почала народжувати.
Якраз в ті дні були обстріли біля пологового, там тоді повилітали вікна, тож ситуація була напружена. Але ранок дня народження Олівії – 8 жовтня – почався дуже гарно, бо горів Кримський міст і через це всі були в піднесеному настрої. З пологового мене виписали через день після пологів, бо у той час залишатися там було небезпечно. З Олівією на руках ми знову поїхали до Солоного перечекати, поки у Запоріжжі все трохи стабілізується. За місяць повернулися і вже не виїжджали. Сподіваюсь, через війну ми нікуди більше не поїдемо.
– Як дитина реагує на постійні “Тривоги”, періодичні звуки прильотів?
– Вважаю, що багато залежить від стану матері у цей час, бо дитина все відчуває. Від звуку сирен чи вибухів мала не прокидалася жодного разу. Я не налякана, врівноважена, намагаюся транслювати це дитині та налаштовувати так всю родину. Ми залишаємося у місті — це наш вибір.
У мене є подружки, які виїхали з дітьми. Я їх розумію й нікого не засуджую. В нашій країні війна, Запоріжжя – прифронтове місто, проте я бачу, що в нашому місті продовжується життя й навіть відкриваються нові бізнеси.
– Ти також одна з тих, хто вирішив відкрити бізнес під час війни, як з’явилася ця ідея?
– Квіткарню ми відкрили разом із моєю подружкою. У Запоріжжі досить непоганий рівень флористичного сервісу – можна придбати гарні, свіжі, місцеві чи екзотичні квіти. Проте ми маємо кардинально інший погляд на флористику. Ми не використовуємо пластику чи поліетилену, пакуємо квіти в тканину та перероблений папір, підкреслюємо красу квітів, а не ховаємо її за 10 шарами синтетичного пакування. Таким чином ми реалізуємо принципи раціонального природокористування й захисту довкілля.
Підкреслюємо красу квітів, а не ховаємо її за шарами синтетичного пакування
– А де замовляєте квіти?
– Ми користуємося послугами гуртових постачальників, адже в нас є квіти, які їдуть з Еквадору чи Голандії, проте зосереджуємо увагу на місцевих фермерах, зокрема запорізьких. Ми знайшли людей, які вирощують квіти власноруч у нашому місті, й залюбки підтримуємо наших аграріїв.
– Вибір квітів у вас стандартний чи можливо є якісь незвичайні рослини?
– Маємо дуже різноманітний вибір, який змінюється чи не щодня, намагаємось слідкувати за тенденціями та пропонуємо унікальні квіткові рішення. Дуже цікаво спостерігати за тим, як змінюється попит на конкретні квіти. Наприклад, часи, коли півонії росли в кожному дворі й продавалися за безцінок, давно в минулому. Цього року “вистрелив” гладіолус, багато людей цікавляться жоржинами. В нашій квіткарні часто буває незвична квітка, яка називається целозія — це отой пухнастий гребінець з нашого дитинства. Наразі голландська целозія коштує доволі дорого й вважається екзотикою. А я знайшла запорізьку целозію і, як на мене, вона краща — яскрава, соковита, величезна, – розміром з долоню.
Маю мрію – у майбутньому об’єднати флористів нашого міста задля спільних благодійних ініціатив. Впевнена, у Запоріжжі є флористичний потенціал і професіонали своєї справи, яким це може бути цікаво.
А найближчим часом ми плануємо влаштувати офіційне відкриття квіткарні, й пов’язати цю подію зі збором коштів для військових.
– Ти досить активно у соцмережах проводиш збори, розкажи, як почала цим займатися?
– Я маю досить широке коло знайомих, тому зрозуміла, що можу й хочу допомагати, і почала потроху підключатись до зборів. Наразі це частина мого життя. Ось зараз саме почала збирати 10 тисяч гривень на автівку для бійців Нацгвардії, які воюють на Запорізькому напрямку. Автівка живе на фронті декілька тижнів, машини потрібні постійно.
Ініціатором таких зборів є моя близька знайома Аліна, вона вже зібрала більше мільйона гривень на ЗСУ. Вона давно цим займається і я їй повністю довіряю. Я підтримую її та допомагаю, бо мені збори даються доволі легко. Й дуже дякую всім, хто підтримує мої збори – і тим хто надсилає 5 гривень і тим, хто – 500. Маленьких донатів не буває. Коли я відкриваю збір і бачу, що мені пересилають по 5-20 гривень, я розумію, що людина не може собі дозволити вільно витрачати кошти, бо у неї їх просто немає, але вона не забула, що навколо йде війна і донатить скільки може.
Донати по 500-1000 грн – це не менш приємно, бо я розумію, що мене оточують люди, які залишилися в Україні та продовжують заробляти і донатити попри все. Це їхня можливість наблизити нашу перемогу.
“Залучаю до зборів й донечку Олівію”
– Судячи з контенту, і з твого теж, візуально формат зборів змінюється?
– Так, це правда. На початку війни для зборів здебільшого використовували контент, який викликає емоції жалю і болю. Люди від цього трохи втомилися, тому треба шукати інші способи привернення уваги. Останнім часом мені подобається, коли хтось відкриває збір і дає за це якісь маленькі символічні штуки — хтось пише вірші, хтось розігрує власні вироби, хтось вигадує про тебе жарт тощо. Як на мене, круто ділитися своїм талантом і позитивом, щоб привернути увагу до збору.
Також мені подобається, коли один великий збір розділений на декілька маленьких. Бо дійсно зібрати 10 тисяч 10 людям набагато легше, ніж одній людині – 100 тисяч.
Зараз навіть є такі ініціативи, де людей вчать, як правильно робити пости для збору коштів на ЗСУ. Там є багато корисних і дієвих порад. Наприклад, для привернення уваги не обов’язково використовувати болючі світлини війни. Не обов’язково мотивувати людей до донатів горем та болем. І мені ця думка імпонує. Замість цього, можна сфотографувати навіть кота й зробити скетч, ніби це він просить про донат. От я часто проводжу збір через Олівію (сміється. – Авт.). Мені навіть декілька людей уже написали, що вони задонатили, коли побачили фото Олівії в сторіз, бо просто не змогли пройти повз. Чому б ні? Я думаю, що мала не проти. Я виставляю класні фотки дитини, люди милуються, донатять, і всім приємно. І головне, люди точно розуміють, для чого донатять, бо діти — то наше майбутнє.
А ще мене особисто гріє думка, що мій донат наближає перемогу хоча б на 5 секунд, і це точно того вартує!
– Ти вмієш заряджати на позитив, це однозначно, але розкрий секрет, що тебе надихає?
– Ну ось, наприклад, зараз… Я п’ю каву у своєму рідному прекрасному місті. І вдячна за це ЗСУ. А кожна кава нагадує мені про донат, бо якщо я можу так сидіти та пити каву, то точно можу собі дозволити й маленький донат.
А ще я отримую задоволення від спілкування з нашими такими сильними людьми. Останнім часом з’являється багато нової української музики, літератури й інших проявів мистецтва. Коли я бачу, як люди навкруги читають українські книжки й розмовляють українською мовою, для мене – це чистий кайф.
Війна – це наш спільний біль, та саме в єдності і є наша сила. Впевнена, що ми все
подолаємо!
Заголовне фото надане авторці.
Читайте також: “Побачилися вперше за день до одруження”: як відзначають весілля у прифронтовому Запоріжжі