Стефанія Капровська, 95-річна жителька прифронтового Оріхова Запорізької області, переживає вже другу війну. Уродженка Львівської області, пані Стефанія після Другої Світової війни провела десять років у вигнанні: саме тоді радянська влада депортувала її, як і багатьох українців, до Сибіру на важкі роботи.
Сьогодні жінці знов довелось кинути рідний дім в Оріхові через російських окупантів, які не залишили в прифронтовому місті нічого живого, й евакуюватися з родиною в Комишуваху.
Вимушена евакуація
В Комишуваській ОТГ мешкає 1200 тимчасових переселенців – це й люди похилого віку, й родини з дітьми. Раз на тиждень ті, що бігли від ворожих обстрілів, отримують гуманітарну допомогу – продукти харчування, білизну й інші предмети першої необхідності.
– У нас є тимчасові переселенці і з окупованих територій, і з селищ, що саме на лінії фронту й дуже обстріляні. Люди залишились без свого житла, але багато з них не хочуть далеко їхати – зупиняються в Комишувасі. Таких випадків, щоб просили надати якийсь прихисток, немає, тому що наша територія теж знаходиться в зоні активних бойових дій, і робити такі скупчення людей, як, наприклад, поселення ВПО, досить небезпечно. Тому вони здебільшого селяться у своїх знайомих, родичів, або вони мають тут власне житло, – каже голова Комишуваської ОТГ Юрій Карапетян.
Така ситуація у родини Макоти-Капровських. Пустий будинок, що колись придбав син у Комишувасі, став родині у пригоді після евакуації зі зруйнованого Оріхова.
Іван Макота каже, що ворожий снаряд влучив у будинок, який його батьки будували своїми руками після 2-ї Світової Війни й прожили там – в Оріхові – більше 50-ти років.
– Ми виїхали через те, що “прилетіло” поруч – до наших сусідів. Це була касетна бомба росіян. У нашої куми й сусідки майже повністю розбило дім. Вони дивом залишилися живі. Ми з мамою похилого віку більше року прожили під обстрілами. Але після вибуху в сусідів моя дружина не витримала, подзвонила сину, і син нас забрав сюди – в Комишуваху. Сам син з родиною мешкає у Запоріжжі. А я з дружиною і мамою 95 років – тут, у Комишувасі. Після того, як ми евакуювалися з Оріхова, то дізналися, що і в наш будинок “прилетіло”, – каже Іван Макота.
Мама Стефанія
Отже, мати Івана 95-річна Стефанія Іванівна Капровська переживає вже другу війну, втрату рідного будинку і вимушений переїзд через російську агресію.
– Не хотіла я їхати. З Оріхова я не хотіла їхати, ну а довелось. Щось так було, я не знаю… Я не боялася, а думала, як ото покидати все, що будували своїми руками з чоловіком і їхати кудись. Знов. Трудом заробляла. Як не було, а було все своє, все було добре, – каже пані Стефанія.
Жінка розповідає, як після 2-ї Світової Війни її ще молоду дівчину радянська влада заарештувала за допомогу партизанам УПА (Української повстанської армії, яка воювала на території України в 1942-1949 рр. – ред.), які попросили її рознести по хатах листівки.
– Ну мене заарештували, як сказать, як тюремника. Заарештували і забрали. Сказали, що я – “ізмєннік родіни”. Дали десять років. Судив Львівський воєнний трибунал. Ми тоді місяць побули у Львові на пересилці. Потім нас забрали в “телятник”, і повезли в Сибір. Не одну мене, а там тисячі людей. Повний вагон нас навантажити. Довезли нас до Іркутська, а там вже развантажили й отаборили. Самотужки побудували намети, в яких ми мали жити й працювати, – згадує Стефанія Капровська.
Півроку Стефанія Іванівна працювала в місцевому підсобному господарстві з іншими засудженими. Після чого частину засуджених українців радянські кати відправили в Братськ будувати залізну дорогу через тайгу.
– До Братська дорогу ми будували. Поки була тайга, то поки ліс той рубали. Зривали оці горбики всілякі, рівняли – робили трасу. Повкладали це всьо. Нас бригада була 25 людей. І то так: рельси на плечі, і йдем. А копали так: лопата, тачка, кайло. Це була така наша робота, – каже 95-річна жінка.
Після того, як українці добудували залізну дорогу до Братська, частину засуджених, у тому числі й пані Стефанію, відправили на комісію в Магадан, де жінка відпрацювала другу частину терміна засудження.
– У 1954 році мене звільнили, але ще не випускали в рідну Україну. Ми повинні були залишатися на території Росії. В цей період я і познайомилась з Володею – своїм майбутнім чоловіком. Він народився на Франківщині й теж був з депортованих. Ми одружились і народили сина Івана.
Повернення на батьківщину й друга війна
Стефанія Капровська говорить, що після тяжких робіт у Росії, вона довгий період хворіла, зокрема на астму. Молода родина шукала прихистку у матері Стефанії Іванівни, яку з малими дітьми депортували в Кемеровську область, але звідти теж довелось переїхати – молодій жінці не підходив клімат. Після того, як відкрилася можливість повернутися в Україну, родина оселилася в Запорізькій області – саме в Оріхові.
– В Оріхові ми прожили понад 50 років. Взяли тоді “план”, побудували хату, ростили сина. Жили, як всі — все своїм трудом, роботою. Все було добре. Жили б там і досі, якби не війна знов, – ділиться пані Стефанія.
І знов прийшли росіяни, забравши частину життя.
Невістка Стефанії Іванівни – Наталія – підкреслює: після того, як прилетіло до сусідів, нічого не залишалося, як нарешті виїхати у більш безпечне місце.
– Я зразу глянула в вікно у себе в кімнаті й побачила, як летить вогонь. То була фосфорна бомба. Звичайно страшно було. Ну ми добігти тільки до погреба встигли і все – і вже вона зірвалася моментально. Відчуття страшні були, тому що побігли до сусідів, куди “прилетіло” – то наші куми. Вони, на щастя, були у времянці… В неї не влучило. Якби іще 20 метрів, їх би нікого живих не було там, – пригадує Наталія Макота.
Втім, переїзд до сусідньої Комишувахи теж не дає відчуття повної безпеки.
Комишуваська ОТГ Запорізької області, що за 40 км від фронту, регулярно потерпає від обстрілів російських окупантів. А проте, тут залишається 8 тис. жителів.
Заголовне фото авторки.
Читайте також: Шиють під обстрілами – як у Нікополі працює волонтерський цех із пошиття військової форми.