Від липня минулого року російські окупанти практично щодня обстрілюють місто Нікополь, що на Дніпропетровщині, із тимчасово окупованої частини Запорізької області. Б’ють із реактивних систем залпового вогню, важкої артилерії та скидають боєприпаси із безпілотників. Фактично ж з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну в Нікополі працює волонтерський швейний цех, який створили на базі одного з благодійних фондів. До його роботи на безоплатній основі долучилося вже 12 кравчинь.
За понад рік містянки сконструювали та відшили десятки найменувань військового одягу – від великих зимових комплектів до підсумків і панам. Крім того, створюють швачки і адаптивний одяг для поранених бійців. Жінки кажуть: так вони відволікаються від щоденних обстрілів та тяжких думок про рідних, адже у багатьох чоловіки та сини на війні. І працюють щодня, аби якнайшвидше відшити військове екіпування.
Чоловіки та сини на війні. Матері та дружини шиють
Усі швейні машинки зайняті. Волонтерка Олена Чумак шиє осінню утеплену військову куртку. Від початку повномасштабної війни жінка з Нікополя не виїжджала. Розповідає – працює у страховій компанії, але як побачила торік у лютому оголошення про набір швачок до волонтерського цеху, вирішила долучитися до ініціативи і з березня 2022 року вже тут. Тим паче Олена має кравецький досвід.
– Я щодня тут у цеху. Вдома ближче до вечора вже віддалено по своїй роботі, тому що треба працювати. Ми за все беремося, як тільки що потрібно. Дуже багато шиємо. Потрібно кишені під магазини – шиємо! Плитоноски, розгрузки, жакети, брюки тепліші – все шиємо, – розповідає Олена, яка раніше відшивала лише цивільний одяг.
Найперше відшивають замовлення, які надходять від бійців, що перебувають безпосередньо «на нулі», каже кравчиня. І далі – за чергою. Тому в цеху пані Олена від 9 ранку і до вечора.
– Куртка на сьогодні. Ну і далі там те, що покроєне. Вже ж хлопчикам, щоб тепліше було. От зараз холод іде, то розуміємо, що буде вже тяжко у палатках і під відкритим небом. Тому і шапочки, і кофти відшиваємо. А ще в одязі хлопцям потрібно, щоб було більше кишень. Декому – щоб більше шевронів можна було начіпляти. Так і робимо, як просять.
Та одна з найголовніших мотивацій, чому Олена так волонтерить – її 31-річний син. Він військовий. І невістка теж. Тому для найрідніших та їхніх побратимів теж відшивала військову амуніцію.
– Шила синові і куртку, і плитоноску. І його побратимам. Прийшла, тому що хлопці наші на своєму фронті це роблять. Син воює, а ми тут разом до перемоги. Зараз вам розповідаю і серце клекоче. Син ракетно-зенітне закінчив і невістка також – вона військова медсестра. І от народилася онука – дівчинці 4 місяці. Так що дивились раніше про війну фільми, а тепер самі в цьому, – трохи схлипуючи додає жінка.
Пережила сильний стрес і не могла прийти до тями – про це за швейною машинкою розповідає інша швачка Лариса. Це вона про постійні обстріли Нікополя.
– Дуже страшно. Особливо, коли дуже близько падають снаряди і там, де я живу, в нашому районі, я сильний стрес перенесла. Я не могла до тями прийти. А потім потихеньку відійшла.
Жінка розповідає, що її син був тяжко поранений і нині знаходиться на реабілітації. Тому волонтерство допомагає їй відволікатися від постійної російської загрози у рідному місті.
– Приходиш на роботу і трохи відволікаєшся. Колектив тебе трошки підтримує і трохи легше переносяться оці страхи. Дуже часто вибухи і навіть зараз ось – дуже чутні вибухи. Інколи ми виходимо у коридор – туди, де немає вікон. А інколи залишаємося тут, тому що час збігає, а нам треба шити і виконувати свої замовлення, – розповідає пані Лариса.
З перших днів діяльності волонтерського цеху тут працює і Світлана. Нині вона відшиває адаптивні футболки для поранених бійців. Протягом дня може зробити до п’яти одиниць.
– Шию адаптивні футболки пораненим хлопцям у шпиталь. От розщіпається. Вони самі собі можуть потягнути за шнурок. І розстібнути, якщо поранення в руку, в плече, у ключицю, – за швейною машинкою показує жінка.
Ба більше, праця тут – це теж своєрідна терапія для кравчині. Зараз пані Світлана перебуває у пошуках свого чоловіка, з яким втратила зв’язок на війні.
– Чоловік пішов на війну добровольцем і зараз він вважається таким, що пропав безвісті під Бахмутом з середини квітня. Я не втрачаю надії, я шукаю, я подала заяви до всіх інстанцій, куди можливо. А зараз, окрім цього, я ще збираю посилки з ліками, харчами для хлопців. Це вже моя ініціатива, – стиха каже жінка.
Шиють за стандартами НАТО та роблять власні дизайн-викрійки
Залишилася без роботи та шукала, де знадобляться її знання і вміння – за закрійним столом щодня працює Олена Сита. До початку повномасштабного вторгнення жінка працювала помічницею виховательки у дитячому садочку. Через щільні обстріли Нікополя повернутися до звичної праці Олені ніяк, бо ж дитсадки зачинені. Тож вона вирішила волонтерити. Тим паче, має понад 30-ть років кравецького стажу.
– У нас кожен зайнятий тим, що найкраще робить. Хтось плете сітки, хтось куховарить, хтось шиє. Я от щодня тут з 8-ї до 4-ї, – розповідає жінка.
Розробила та створила лекала різних видів військового одягу пані Олена разом з іншою кравчинею та конструкторкою Ларисою Ганжею. Усе – з урахуванням нюансів для максимальної зручності екіпування. Пані Лариса працює і за індивідуальними замовленнями, враховуючи особливості фігури і тонкощі військової спеціалізації. Разом з Оленою вони розробляють лекала та кроять вироби. Олена згадує, буквально розпорювали, наприклад, плитоноски, які мали чоловіки інших швачок. Усе, аби зрозуміти, як шити військову амуніцію. Згодом же змогли вже все робити самостійно. Наприклад, як ці спеціальні військові кофти – убакси.
– Є розмірна сітка, стандарти. І ми за стандартам робили лекала. Це наша розробка – такий убакс для військових. Тканина «піксель» на рукави, а поличка та спинка – трикотаж. Це вони на осінь-весну. Цей убакс одягають наші хлопці на бронежилети і їм дуже зручно. Тому що тут трикотаж і він тягнеться. І не буде задиратися догори. А тут вони ще на руку надягають налокітники пластмасові – дуже їм зручно. За відгуками ми уже зробили те, що їм треба, – пояснює закрійниця.
Ба більше, волонтери відшивають замовлення за індивідуальними мірками бійців.
– Хлопці різні – високі, низькі, стрункі та не дуже. І ми за їхніми мірками шиємо костюми і брюки, що вони замовляють. За день можна накроїти і 20 штанів, і 20 убаксів. Який запит, то ми і кроїмо, – показує пані Олена.
Нікопольчанка розповідає – мешкає у багатоквартирному будинку і в один з під’їздів було влучання російського снаряда. На щастя, ніхто не загинув. У цеху, у гурті, каже Олена, легше перечікувати небезпеку. Втім, певнить – найгірше зараз на фронті. Бо протягом останнього часу побільшало запитів на ноші.
– Неспокійно кожен день. Шиємо. На роботу пішли і будем чекати. Буде тихо – підемо додому після роботи. На сьогодні у мене штани одні покроїти і ноші для передової. Медичні ноші. У нас є тканина, я її поріжу і дівчатка будуть шити ноші.
Відшивають усе, зокрема, і особливі військові замовлення
Керує усіма волонтерськими процесами на швацькому виробництві співзасновниця одного з благодійних фондів у Нікополі пані Руслана. Приміщення фонду уже зазнало влучання російського снаряда. Нікого, на щастя, не зачепило. Саме тоді на кілька днів, згадує пані Руслана, довелося зробити перерву у виробництві на кілька днів, аби виконати ремонт. Але ніхто з волонтерства після того не пішов. Зараз у цеху працює 12-ть кравчинь.
– Дівчата відгукнулися ті, яких об’єднує спільна мета – це перемога. А ще – спільне горе, бо нам тут важко. Ми в зоні активних бойових дій, постійні обстріли зранку до ночі і оця згуртованість, оцей постійний зв’язок навіть удома, бо і потрапляння були і влучання снарядів у будинки дівчат. Є дівчина, в якої чоловік зник безвісті, є жінка, у якої син був поранений, є дівчата, у яких сини служать. Так що мета спільна і горе наше спільне, – пояснює таке волонтерське єднання Руслана.
На початку повномасштабного вторгнення, згадує співзасновниця фонду, потреб у бійців було дуже багато. Особливо бронежилети та підсумки. Тож у цеху робили лекала і постійно правили.
– Головне для нас у виробництві – якість і зручність, бо хлопці постійно в русі. І так не комфортні умови, а одяг повинен бути максимально зручний. Тобто нитки закуповуються якісні, армовані нитки, щоб бронежилет, наприклад, тримали. Тканина, якщо це літо, повинна бути бавовна, яка не плавиться і тіло дихає. На зиму ми беремо тканину, яка не промокає.
Побільшало запитів від захисників з передової на медичні ноші.
– На ноші йде багато тканини – вона ж з двох сторін. І треба міцну тканину брати і яка не мокне, бо її ж зі шланга миють. І стропи треба міцні. Тут от просто з тентів колишніх зробили – це у нас хлопці їздять на передову і привезли тент, попросили зробити з цього. Ми ж шиємо з «кордюри» – з тієї тканини, яка йде на бронежилети. З неї ще баули ми шиємо, аптечки, підсумки, – пояснює пані Руслана.
Крім того, у нікопольському цеху відшивають і особливі спецзамовлення. Як-от військові однострої для бійців різних віросповідань. На них роблять спеціальну вишивку – Руслана показує кіпу і футболку.
– Це до нас звернулися євреї – служать і захищають наші кордони, нашу країну, наше мирне небо. Ми об’єднали і зробили такий знак – наш український герб і зірка Давида.
Скільки за півтора роки повномасштабної війни у цеху відшили виробів – швачки уже і не рахують. Але тканини йде дуже багато. Її закуповують самі представники благодійного фонду за власні кошти плюс за пожертви.
– Ми не рахуємо, не калькулюємо. Іноді навіть не встигаємо порахувати скільки пошили речей, наприклад, коли закуповуємо тканину рулонами. А на початку її треба було замовити багато з-за кордону. То ми навіть не встигали, бо це зранку до ночі і у кожного ж є якась паралельна робота, бо треба ж виживати, – завершує пані Руслана.
У своєму цеху, кажуть кравчині, працюватимуть до перемоги. І вірять, що якнайскоріше шитимуть знову цивільний одяг.
А про те, як «Швейна рота», створена у Дніпрі, шиє адаптивний одяг для поранених бійців, можна почитати за посиланням.
Заголовне фото надане благодійним фондом.