Богдана Шевченко зізналася, що звикнути бути дружиною військового неможливо. Чоловік Богдани Олексій Шевченко вже 12-й рік служить у лавах Збройних сил України у складі 55-ї окремої артилерійської бригади “Запорізька Січ”. Повноту військових зобов’язань та всю відповідальність за життя мирних людей, за Україну, він відчув ще у 2014 році, коли росія напала на нашу країну – анексувала український Крим та почала війну на Донбасі. Підрозділ Олексія воював на Донбасі — захисники брали участь у визволенні наших міст.

Зараз він уже досвідчений командир підрозділу разом із побратимами тримає оборону на Донецькому напрямку. Військовий має багато державних нагород і відзнак за роки служби, одна з найважливіших — Орден “За мужність” III ступеню. Його він отримав у квітні 2022 року за стримування ворога на Херсонському та Запорізькому напрямках у перші дні повномасштабного вторгнення.

Богдана Шевченко розповідає, що її чоловік обрав професію військового ще в дитинстві.

– Він закінчив Запорізький ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою “Захисник” і потім розпочалася його кар’єра як військового, – розповідає Богдана. – Він уже 12-й рік служить у лавах Збройних сил України у складі 55-ї окремої артилерійської бригади “Запорізька Січ”. З весни 2014 року він разом із побратимами тримали оборону, готувалися до можливого наступу на Херсонщині, біля кордону з Кримом. Також в 2014 році його підрозділ брав участь у визволенні населених пунктів на Донбасі, серед яких – Слов’янськ, Лиман, Попасна, яка сьогодні, на жаль, знову окупована. Також вони тримали оборону на Дебальцевському плацдармі. За цей час Олексій став досвідченим військовим, високомотивованим командиром підрозділу. Зараз його підрозділ тримає оборону на Донецькому напрямку.

“Про те, що почалася повномасштабна війна, повідомив чоловік”

– Де ви були, коли почалася повномасштабна війна — 24-го лютого?

– Повномасштабне вторгнення росії Олексій зустрів знову у Херсонській області, біля кордону з Кримом. Вони найперші, хто там давав відсіч російським окупаційним військам, які заходили з Кримського півострова. Нічна атака була дуже потужна, зі слів мого чоловіка, це було вогневе ураження з повітря, намагалися висаджуватися десантники на вертольотах, було вогневе ураження і з землі, і з моря. Вони опинилися у складній ситуації. На жаль, за відсутності необхідної кількості військової сили, були вимушені з боями відступати. Прийняли бій і у Херсоні, і у Новій Каховці. Підрозділу Олексія вдалося вийти без втрат. Але це були надважкі бої.

А я з дітьми була вдома, у Запоріжжі. Вранці 24 лютого прокинулася і готувала сніданок, збирала дітей до садочка і школи. Телефон був у беззвучному режимі, тому побачила пропущенні дзвінки від чоловіка не одразу. Він додзвонився десь о 7-й і шокував: війна. Потім я зайшла в інтернет і була вражена ще більше. Перші тижні були вкрай напружені, всі думки у мене були про чоловіка. 4 березня він подзвонив і сказав, що мені терміново треба зібрати речі і виїхати з дітьми із Запоріжжя, бо невідомо було, як будуть розвиватися події, не виключено було, що ворог міг зайти в Запоріжжя. І ми поїхали на захід України, де у мене були подруги, з якими я навчалася ще у Львівському університеті. Я вперше їхала за кермом так далеко, взяла дітей, батьків і їхнього пса. Добиралися до Львівської області ми шість днів, бо їхали у самий пік — були шалені пробки, ретельні перевірки на блокпостах, брак бензину і величезні черги перед заправками.

– Як влаштувалися у Львівській області?

– Все склалося добре, але ми прожили там тільки до літа 2022-го, а потім вирішили повернутися до Запоріжжя. Ми бачили, що ніби все нормально, Запоріжжя продовжує жити. Намагалися влитися у мирне запорізьке життя, але окупанти відлякали. Дуже страшно було, коли у вересні стався обстріл гуманітарної колони, яка стояла на виїзді до окупованої частини області. Були десятки загиблих. Потім, у жовтні, почалися нічні обстріли, коли росіяни гатили по житловим будинкам. Коли прилетіло у мікрорайон, який розташований близько від нас, я відчула звірячий страх за своїх дітей. Бо розуміла, що ось ти як мама виховуєш дітей, даєш їм дорогу у майбутнє, але ти нічим їх не можеш захистити. Ти безсила перед силою агресора. Я хотіла, щоб діти знаходилися у безпеці, тому вирішала знову їхати на захід України. Планували на два місяці поки все заспокоїться, але цього не сталося.

У Львівській області, у місті, де ми живемо, нас дуже добре прийняли, тут з великою повагою ставляться до військових та їхніх родин. Тут діти нарешті змогли спокійно піти в школу, садочок, знайти собі друзів та адаптуватися. Це дуже важливо, коли можна засинати спокійно, а діти можуть перебувати у безпеці. Ми все це мали вдома у Запоріжжі, але не цінували особливо, а зараз така атмосфера дорогого вартує.

Воїнам, які повертаються з війни потрібна допомога у цивільному житті

– Я знаю, що ви активно займалася волонтерською діяльністю ще у 2014 році чи продовжуєте цю діяльність?

– На жаль, через війну я втратила свою улюблену роботу, бо медіахолдинг, у якому я працювала, був вимушений закритися. Але зрештою, щоб мізки добре функіонували, я віддалено працювала за фахом — допомагала колегам, які зараз перебувають у Швейцарії розвивати медіаресурс для нашої діаспори.

Але найголовніше, що зараз мене тримає на плаву — велике бажання допомагати нашим військовим, підрозділу чоловіка. Ми допомагали закуповувати медичні препарати, взуття, яке швидко зношується у польових умовах, дизельні генератори, коли у них була потреба. Це для мене натхнення — розуміти, що я залучена до великої справи із захисту Батьківщини, а не просто сиджу і чекаю. І це хоч і маленька, але можливість допомогти нашим хлопцям і дівчатам на фронті здобувати перемогу. Багато хто з них на війні вже другий рік, а такі, як мій чоловік — уже 10-й.

Наступним етапом у моєму розвитку як волонтера стало те, що я взяла участь у пілотному проєкті Міністерства у справах ветеранів — я пішла навчатися на помічника ветерана.
Цей проєкт реалізується наразі у чотирьох областях України. Я подала заявку і пройшла відбір на це навчання, бо брати участь у ньому можуть дружини/чоловіки ветеранів, члени родин загиблих військових, батьки і т.д. Головний принцип проєкту — рівний рівному.
Ідея полягає у тому, що коли ветеран повертається з фронту у звичайне життя, йому може бути потрібна допомога різного характеру. Це може бути юридична, психологічна допомога, допомога з протезуванням, реабілітацією, пошуку житла, роботи, відкриття бізнесу, оформлення пільг тощо. І людина, яка буде “вести” ветерана, консультувати його, повинна і сама бути у темі, на одній хвилі, розуміти і знайти потрібні слова підтримки, бо стикалася з усіма проблемами.

– Де вас цьому навчали?

– Навчання проводилося на базі Центру ветеранського розвитку у Львівській політехніці. У нас була потужна команда, всі хто в темі — у когось чоловіки чи діти на війні, у декого, на жаль, загинули, хтось сам колишній військовий або ж ветеран з інвалідністю внаслідок поранення. Нам надали базову інформацію за шістьма блоками: правовий супровід, медична і психологічна реабілітація, пошук роботи і відкриття власної справи, соціальний захист, пенсійне забезпечення, психологічні й комунікативні стратегії в роботі з ветеранами та їх родинами, етичні аспекти діяльності помічника ветерана та ін. Головне, що я себе бачу у цій сфері діяльності, бо я цим займалася ще до повномасштабного вторгнення – як журналіст я неодноразово допомагала вирішувати бюрократичні проблеми побратимам чоловіка.

Наразі я зможу допомогти з оформлення документів, розповісти, куди потрібно звернутися, щоб отримати пільги на житло, як стати у чергу на житло, знайти психолога, пройти навчання, відкрити власну справу тощо. На перший погляд – це маленькі питання, які загалом складаються у великий пазл комфортної адаптації військового, який приходить з війни, до цивільного життя. Бо іноді я замаслююся над тим, що не військовий має підлаштовуватися під суспільство, а суспільство має достойно та з повагою прийняти наших захисників. Адже там, в окопах, вони робили все, щоб наше життя продовжувалося у мирних містах. Тепер суспільство має повернутися обличчям до своїх військових, щоб вирішення таких бюрократичних питань стало для них простим. В цьому якраз ми й маємо допомогти зі свого боку.

“Насправді ніхто для війни не народжений, але багато хто в ній роками”

– Як часто вдається бачитися з чоловіком, чи часто ви спілкуєтеся?

– Наразі чоловік продовжує службу, його підрозділ тримає оборону на Донецькому напрямку. І, звичайно, я переживаю, але намагаюся бути йому гідним тилом тут, у цивільному житті. Бачитися часто, звісно, не виходить. Але у вересні він був у відпустці і приїжджав до нас. Змінив трошки обстановку, відпочив. Він переключився від того світу війни, побув з дітьми, вони його дуже чекають завжди. Наша донька Софія навіть загадала бажання, щоб тато ще приїхав до неї на день народження – це 27 грудня. Чоловік дуже хоче, але навряд чи вдасться, бо перед новим роком завжди напружений період на війні, ворог може готувати провокації. Тому ми намагаємося насолодитися кожним моментом, коли наш тато у відпустці.

У нас є правило – обов’язково списатися повідомленнями в Signal вранці, і обов’язково ввечері. Якщо є можливість, він дзвонить — розповідаю здебільшого я про наше мирне життя, про дітей, підтримуючи “ниточку” його зв’язку з мирним життям. Він про ситуацію на фронті говорить мало і стримано, у нього там “все добре” та “все нормально”. У мене чоловік досить лаконічний. Він фактично нічого не розповідає про війну, а особливо телефоном. І навіть особисто коли бачимося він дуже стриманий в оцінках і у розповідях. Він звик обходитися мінімумом і при цьому забезпечувати максимальний результат. Не в його правилах розводити зраду чи жалітися.

– Сьогодні можна почути таку думку, що не всі чоловіки народжені для війни. Як ви до нього ставитеся?

– Щодо тих, хто не народжений до війни, “маминих черешеньок” так званих, мене дуже бентежить ця тема. Кожна дружина/чоловік чи мати військового/військової скаже вам, що їхні діти також не народжені для війни. Насправді ніхто для війни не народжений. У кожного є родина, яка його чекає, людина хоче відпочити морально й фізично, і не сидіти в окопі роками.

Я розумію, що якщо зараз не буде заміни, не прийдуть навчені бійці, то невідомо, коли мій чоловік повернеться додому. Хлопцям і дівчатам, які вже другий рік у повномасштабці, потрібна заміна, тому що кожній людині, якою б вона підготовленою не була, потрібен перепочинок.

Ми живемо у країні, де йде війна, і кожен має розуміти, що завтра може настати його черга йти на фронт. Бо наші досвідчені хлопці й дівчата, на жаль, закінчуються… Вони першими взяли на себе весь удар війни, подарували дорогоцінний час – дали можливість тим, хто сидить в тилу, навчитися, підготуватися. Для цього закуповуйте чоловікам спорядження, записуйте на курси бойової підготовки, тактичної медицини. Бо Батьківщину повинні захищати не тільки ті, хто зараз на фронті.

– Ви вже багато років дружина військового, який на війні. Банальне питання, але, як ви витримуєте?

– Бути дружною військового ти ніколи не звикнеш. Але коли ми одружувалися, чоловік мене одразу попередив, що зараз я укладаю одразу дві угоди (посміхається. – Авт.): перша – любити його і бути поряд у радості і горі – це свідоцтво про шлюб, а друга – це зобов’язання разом з чоловіком “стійко переносити труднощі військової служби” (зі статуту ЗСУ) і чекати з війни. Я його дуже люблю і звісно буду чекати.

Щоб не зневірятися, головне – не просто сидіти і чекати коханого біля віконечка, а щось робити, підтримувати, бути надійним тилом, який бере на себе величезний обсяг побутових проблем, вирішує питання з дітьми. Я його не підключаю до цих проблем, беру все на себе. Це моя робота зараз і допомога, бо там, на фронті, він може про це не думати, а зосередитися на збереженні власного життя та ефективному виконанні бойового завдання.

Зараз ми чекаємо перемоги, сподіваємося, що наші дівчата і хлопці вистоять, ми мріємо повернутися у Запоріжжя. Хочемо, щоб донька пішла у перший клас саме у запорізьку школу. І мій чоловік робить для цього абсолютно все і навіть більше. Я підтримую його у всьому. Зі свого боку сподіваюся, що зможу допомагати ветеранам війни адаптуватися до мирного життя. Щоб після жорстокої несправедливої війни їх тепло і з повагою суспільство й держава зустріли у цивільному житті.

Фото: архів Богдани Шевченко.

Читайте також: Запорізька психологиня ДСНС першою підтримує постраждалих після ворожих обстрілів.