Запорізька письменниця, співзасновниця «Театру-студії «Пігмаліон» і фолкрок гурту «Магура», членкиня Національної спілки журналістів України Анна Кулькова розповіла, як у Польщі вона почала зніматися в епізодичних ролях для серіалів Netflix.
Через війну Анна разом із сином виїхала з України ще влітку 2022 року. Це було важке рішення. І за півтора року у Польщі їй не раз доводилося шукати роботу та житло. У чужій країні вона не відчуває себе своєю, навіть попри суттєву підтримку. Можливість участі у знімальних процесах серіалів і фільмів стала для Анни ковтком свіжого повітря.
“Найважче було прощатися з чоловіком”
– Перші кілька місяців війни були найважчими. Ми ховалися в укритті, чули вибухи та «прильоти», постійний вий сирен. Потроху Богдан (чоловік Анни – авт.,) почав умовляти нас поїхати, заради нашого з сином психічного стану і безпеки. Я дуже не хотіла цього робити. Кілька місяців я просто намагалася змиритися з цією думкою.
Їхати вирішила до Польщі, бо я бувала там кілька разів, трохи знала мову. Ця країна була мені близька ще й через те, що моя прабабуся походила з Польщі. До того ж у репертуарі нашого театру є двомовна вистава «Сон Шевченка», в якій я грала польку.
Перед від’їздом я знайшла двотижневу програму підтримки для українських митців від Stowarzyszenia Autorów «Zaiks». Вони запропонували безкоштовно поселитися в їхньому Домі творчості в місті Констанчін-Єзьорна, недалеко від Варшави. Ми поїхали потягом до Львова, а вже звідти на евакуаційному автобусі до Варшави. Літо 2022 року зустріла вже в Польщі.
Найболючішим було розставання з чоловіком на вокзалі. Я навіть написала про це вірш та есе, яке згодом було перекладено на польську мову і опубліковано у лондонському альманасі, який видає організація «Związek Pisarzy Polskich na Obczyźnie».
У Домі творчості було дуже добре, ми мали свою окрему кімнату, харчування. Там було багато митців з України. Відчувалося, що кожен пережив травму через війну. Ми навіть улаштували кілька літературних вечорів для своїх, а також для кількох польських письменників, які там жили. Згодом один з них – письменник і перекладач Тадеуш Ольшанській (на жаль, цього року він пішов з життя) переклав мої вірші польською мовою. Завдяки цьому я брала участь у поетичному слемі в Музеї Волі та зайняла одне з призових місць.
– Чи довго ви змогли жити у Домі творчості?
– Нам пощастило – замісіть 2 тижнів ми прожили там чотири місяці. А потім в організації закінчилось фінансування і мені швидко довелося шукати житло. Це було серйозною проблемою. Я змогла знайти лише хостел у віддаленій частині міста. Від зупинки до хостела треба було йти десь 25 хвилин по дуже небезпечному маршруту. Найближчий магазин був за 30 хвилин пішки, а до аптеки треба було їхати на автобусі. В хостелі була дуже маленька кімнатка, туалет спільний з ванною. Там було мало мешканців і переважно це були чоловіки-водії.
Через два місяці я знайшла кімнату у квартирі, де живе дідусь-власник. Досі ми живемо там. Тут є свої мінуси, я б хотіла жити окремо, але насправді українцям важко знайти дешеве та більш-менш пристойне житло. Намагаюся зосереджуватися на плюсах: гарне розташування, зупинки та магазини поряд, а головне – великий і гарний парк за 10 хвилин від дому.
Створили “Raz jeszсze” — виставу-рефлексію на тему війни
– А як було з роботою?
– Спершу я продовжувала працювати журналісткою на запорізькому сайті. Але наприкінці серпня мене скоротили, довелося шукати роботу. Мені запропонували попрацювати в місцевому музеї мистецтва. Спочатку було дуже важко, треба було стояти по 8 годин, обідня перерва тривала всього 10 хвилин. Але сама атмосфера музею – картини та скульптури вражали. Коли я працювала журналісткою, обожнювала писати саме про мистецтво. Але мені було дуже важко морально, я відчувала себе не на своєму місці, постійно хотіла додому, сумувала за чоловіком і рідними, за тим життям, яке було до 24 лютого. Я відчувала, що в мене депресія, яку я намагалася приховати від самої себе.
Якось я знайшла в соцмережах оголошення від організації «Strefa Wolnosłowa», яка підтримує мігрантів. Почала відвідувати їхні заходи. Так я взяла участь у театральному проєкті «Azyl». В ньому брали участь професійні актори та актори-початківці з Польщі, України та Білорусі. В результаті у нас вийшла чудова вистава “Raz jeszсze”. Ми показали її в «Teatr Powszechny». Спектакль став своєрідною рефлексією на війну та продемонстрував наші роздуми і мрії про майбутнє. Адже після війни прийде час для відбудови того, що було знищене та зруйноване. Важливо зрозуміти, яким має бути процес відбудови. Для мене участь у цьому проєкті стала також відбудовою себе на новому місці. Я тішилася, що знову можу вийти на сцену. Це мені надало сил іти далі.
– Чому ти вирішила спробувала себе у кіноіндустрії?
– Через не залежні від мене обставини, мене звільнили з музею, поки я їздила на Новий рік додому. Це було сильним стресом для мене. Але десь за півтора тижні я знайшла роботу у друкарні. Якщо чесно, потім дуже про це жалкувала. Я вставала о п’ятій ранку, працювала на ногах по десять годин посеред постійного шуму друкарських станків і пилу. Після роботи я не мала сил ні на що. В мене не було навіть сил шукати іншу роботу, скласти резюме чи відправити його кудись. Часто я просто приходила додому, закривалася в ванній і плакала.
Завдяки моїй участі у проєктах «Strefy Wolnosłowa» мені запропонували попрацювати кілька тижнів на знімальному майданчику в якості асистентки костюмографа та перекладачки для статистів (акторів масовки). Так я опинилася на польському кіновиробництві й відчула себе на своєму місці. Я не можу сказати назву серіалу від Netflix, але він вийде наступного року і буде цікавим для українців. Він розповідає про кілька наших родин, які змушені були виїхати до Польщі та опинилися в центрі для біженців, а також про польську волонтерку, яка намагалася їм допомогти.
Робота на знімальному майданчику трохи нагадувала мені журналістику, адже потрібно було багато спілкуватися з людьми, робити все дуже швидко, кудись постійно бігти. Я допомагала перевдягати масовку та епізодистів, перекладала їм за потреби текст на українську. Було приємно, що дуже багато акторів і просто українок знімалися в цьому серіалі. Дуже цікаво було спостерігати за знімальним процесом, роботою операторів, режисерів і цілої величезної команди. Я закохалася у кіновиробництво.
Але іноді були дуже складні знімальні дні по 13 годин, потрібно було швидко перевдягати по 50 людей для однієї сцени. Але я відчувала приналежність до мистецтва і чогось насправді важливого. Я перестала ненавидіти себе, повернулися самоповага та натхнення. А потім, поки у свою так звану відпустку я працювала на знімальному майданчику у серіалі, мене звільнили з друкарні. Якщо чесно, коли я це почула, відчула себе вільною.
“Була майже собою — готичною принцесою”
– Потім ти вирішила спробувати себе саме у ролі актриси кіно?
– Колись, ще в дитинстві, я мріяла зніматися в кіно. Проте вважала, що це не для мене, що кіноактори володіють якимись надзвичайними здібностями. Але я почула цікаву фразу, коли ще працювала асистенткою костюмографа: «Якщо ти грала в театрі, зіграти у фільмі чи серіалі тобі буде легко». Оскільки я маю семирічний досвід гри в театрі, то вирішила перевірити це. І почала подавати заявки на участь у знімальних процесах, як статистка та епізодистка для початку.
Спочатку я знімалася у рекламі для американської IT-компанії. Також була статисткою в одному серіалі та зіграла в епізодах кількох популярних серіалів і в одному новому серіалі. Їх всіх у Польщі знімає компанія Netflix.
Грати в епізодах мені подобається, бо ти маєш своє акторське завдання. Під час роботи на знімальному майданчику ми підписуємо договір, тому я не можу сказати назву серіалів і розказати подробиці. Але, наприклад, для однієї сцени режисер хотів, щоб я перефарбувала волосся у зелений колір. Врешті, коли я погодилась, режисер, передумав, хоча такий колір волосся пасував би до назви цього серіалу.
А в іншому серіалі я була майже собою – сама підібрала собі костюм і зробила макіяж. Мені лише дофарбували стрілки та зробили дуже гарну зачіску. Вийшла така собі готична принцеса. Знімали картину в одному з польських замків. Поки це мій улюблений епізод, бо в ньому я була вдягнена у своєму стилі, танцювала, це було неймовірно.
– Що цікавого з тобою траплялося під час участі у знімальному процесі?
– Головне те, що завдяки цій діяльності я познайомилася з різними українськими акторками, які зараз живуть у Польщі та намагаються будувати свою кар’єру тут. Це мене тішить, бо я відчуваю, що я не одна така.
Можу сказати, що не завжди вдається потрапити у той чи інший проєкт. Я маю специфічну зовнішність: пірсинг брів, синє волосся та поголені скроні і потилицю. Тому, наприклад, для мене закриті можливості в історичних фільмах чи серіалах. Це дуже сумно, бо я їх обожнюю. Але, наприклад, коли потрібна яскрава, незвичайна зовнішність, потрібно зіграти щось сучасне, я маю шанс.
Зараз я мрію про більш суттєві ролі. Але поки це складно, бо польські кіновиробники не дуже зацікавлені в українських акторах, які розмовляють польською з акцентом. Але може ситуація зміниться, бо наразі в Польщі проживає дуже багато українців, які також споживають контент, дивляться серіалі та фільми. Сподіваюся, з часом буде більше польсько-українських кінопроєктів.
– Чи вистачає тобі цього підробітку?
– Зараз я також трохи працюю в галереї сучасного мистецтва, але це робота лише на час виставки. Шукаю постійну роботу, але у Варшаві дуже велика конкуренція, навіть на вакансії продавців у магазині. Я відправила вже сотні резюме, кілька разів була на співбесідах. Сподіваюся, що мені вдасться знайти роботу, пов’язану з мистецтвом або журналістикою.
Крім того, беру участь у новому проєкті «Strefy Wolnosłowa» «Подорож до джунглів». У ньому дуже незвично поєднані театральне мистецтво та настільні рольові ігри. Наприкінці грудня відбудеться показ перфоменсу, над яким ми працюємо з учасниками із Польщі, України та Білорусі.
– Повернутися додому поки не наважуєшся?
– Ні, не відчуваю себе там у безпеці, не можу повезти дитину. Я дуже сумую за домом, мені не вистачає мого чоловіка. Бути так довго на відстані насправді дуже важко й боляче. Життя триває, а я не можу бути разом з коханим. Ця несправедливість мене просто морально вбиває. Але я розумію, що маю триматися, маю бути сильною. Бути біженкою важко. Я у Польщі вже півтора року, але поки не знаю, що це означає для мене. Не вистачає відчуття дому, тепла і затишку, бо дім – там, де твоє серце. А моє зараз — у Запоріжжі. Маю надію, що війна скоро закінчиться і я зможу повернутися та бути разом з моїм чоловіком.
Автор головного фото – Богдан Самойлов.
Читайте також: «Коханий, я живу!»: як працює у Запоріжжі проєкт підтримки дружин загиблих Героїв.