У грудні 2023 року на книжковому фестивалі “Kyiv Book Weekend” видавництво “КСД” оприлюднило топ-10 українських авторів з найбільшими накладами книг за всі роки існування видавництва. До  списку потрапила і хмельницька письменниця Ольга Саліпа. Великий літературний світ вона підкорила понад три роки тому, коли її дебютний роман “Оля” про українську письменницю Ольгу Кобилянську здобув гран-прі Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”. Відтоді авторка написала ще з десяток творів: серію ретророманів, де події відбуваються у Проскурові початку XIX століття, романи “Зламані речі” та “Облудниця”, а також підліткову книгу “Скарби. Таємниця замку-корабля”. 

Ми з Ольгою знайомі ще з тих часів, коли вона ледь не щотижня публікувала у фейсбуці свої пронизливі вірші, пізніше об’єднані у дві поетичні збірки – “Територія жінки” та “Територія вогню”. Знайомі ще й тому, що вона майже вісім років працює прессекретаркою міського голови Хмельницького. 

Ми зустрічаємося у кав’ярні поблизу із міською радою. Ця зустріч у письменниці друга за день – перед тим її запросили поспілкуватися з учнями однієї з хмельницьких шкіл. Наша розмова виходить дуже відвертою: про письменницьку спільноту, конкурси й відзнаки, викладання літератури у школі, нову книгу й, звісно, про війну. 

Без гармонії писати не можу

В одному з інтерв’ю у 2021 році ти сказала, що перебуваєш у гармонії з собою. Що для тебе означає ця гармонія і чи під час великої війни цей стан зберігся?

Для мене гармонія — це комфорт: у своєму тілі і в зовнішньому світі. Коли мене нічого не тригерить. Тоді я можу сконцентруватися на своєму внутрішньому світі. Мене часто запитують, як пишеться після 24 лютого. Я завжди кажу: у моменти, коли не відчуваю гармонії, писати не можу. Перші два-три місяці після 24 лютого взагалі не писала. Зараз я і сама намагаюся якось цей стан урегулювати. Ну, і з психологом працюю теж уже не перший місяць з різних питань.

Окрім того, що ми живемо під час війни, ми ще й у вирі епохи постмодерну. Він складно піддається якомусь визначенню, але все ж одна з ознак нашого часу – абсолютне нівелювання тих ідей, понять, які колись здавалися істинними, на які ми опиралися раніше. Наприклад, хтось хоче розповісти щось про стосунки між чоловіком і жінкою. А це вже може вважатися чимось неправильним, несучасним. І автора чи авторку можуть зацькувати…

У мене є подруга-письменниця, яка почала кілька років тому писати дуже бомбезний, на мою думку, твір. Написала частину тексту і побачила: героїня, реальна особистість, дуже суперечлива в своїй поведінці, судженнях, в ставленні до держави.

Подруга не ризикнула взяти на себе відповідальність і просто припинила писати цей твір. У мене було таке ж, коли я писала роман “Оля”, але я не зупинилася і відігнала від себе ці всі сумніви. Проте вони в мене були до останнього.

Ще є такий страх: мине час, відкриється щось нове, те, що я написала, буде абсолютно не в тему. У мене так відбулося якраз з образом художниці Августи Кохановської, подруги Кобилянської. Під час написання роману не було ніяких відомостей про те, чим займалася ця жінка. І це якраз стало лінією для художньої вигадки в романі. А вже за рік після виходу книги, до якоїсь річниці чи то народження, чи смерті Августи Кохановської, її особистістю зацікавилися дослідники. Вони дізналися, що в той період вона жила в Польщі. 

Поки автори бояться писати про війну через страх осуду, при виробництві серіалів на це не зважають

Є у сучасній українській літературі, на твою думку, мейнстрімні жанри, які “вистрілять” прямо зараз, чи це може бути що завгодно?

Залежить від моменту, коли вийде книга. Зараз багато документалістики (нонфікшн) – на тему війни. Однозначно “вистрілюватимуть” художні біографії, тому що вони популярні у всьому світі. Також видавці шукають авторів жанру “ромком”. Це романтичні історії про кохання, такі лайтові, цікаві тексти.

Це схоже на так звані жіночі романи?

У наших жіночих любовних романах завжди є якась соціальна проблема – героїні часто страждають. Ромком – більш романтизований, легший для читання. В ньому багато гумору. 

Я згадала, як цієї осені ходила дивитися виступ одного з українських стендаперів. Глядачі в залі дві години реготали, коли той жартував на тему… смерті. Тож, беззаперечно, гумор під час війни теж потрібний. Але ти його застосовуєш у своїх романах з обережністю…

Так, у своїх творах я його мало використовую. Більше – в підліткових повістях. У мене просто жанр текстів такий, який не передбачає багато гумористичних моментів. Але стосовно інших авторів вважаю, що гумор потрібен однозначно. Тому що коли проблемні ситуації ми внутрішньо переводимо в гумор, вони сприймаються легше, переосмислюються. Навіть військові, які бачили смерть, легко на цю тему жартують. Без гумору вони б узагалі дахом поїхали. Для цивільних гумор теж має бути ниткою, яка витягуватиме їх з усіх складних ситуацій. Звісно, є табуйовані теми, які треба зачіпати дуже обережно. І є люди, які складно сприймають жарти на тему війни.

Ти згадала про заборонене в літературі. Що може  вважатися таким під час війни?

Наприклад, була така думка: поки в нас триває війна, всі твори про неї мають бути нонфікшн: документалістика, спогади і так далі. А художні твори поки не на часі. Це дуже суперечливе твердження. І тут показова історія, коли українська письменниця Дарина Гнатко написала роман про Бучу. Видавництво його анонсувало, але цей твір захейтили, не читаючи і не розуміючи взагалі, про що він. Зацькували лише за те, що Дарина писала про події, які особисто не бачила. Хоча вона могла це робити на основі чиїхось свідчень.

Але, з іншого боку, письменник інколи може написати краще, ніж людина, яка пережила ці події – в художній інтерпретації текст може бути емоційнішим. І тут є ще один момент: поки в літературі автори бояться писати художні твори про війну через страх суспільного осуду, при виробництві наших серіалів зовсім на це не зважають.

Наприклад, мені трапився на очі серіал “Жіночий лікар”, який дивиться моя свекруха. Там темою війни пронизано все навколо. Воно пафосне трохи, і сюжети серій там доволі банальні – такий масовий продукт для своєї категорії глядачів.

Тобто теми війни уникнути загалом неможливо…

Зараз будь-який твір про сучасний період все одно буде про війну. І тому сказати, що письменники не мають права про це писати, якщо самі цього не пережили, теж не зовсім правильно. Просто це все треба використовувати обережно, тексти мають перечитувати фахові психологи і бета-рідери (бета-рідер – той, хто на прохання автора читає текст перед публікацією. – Ред.).

Тригерні теми – дешевий спосіб отримати емпатію і прихильність читачів

 Зараз ти щось пишеш?

Так, підписала із видавництвом договір на роман. Хоча видавництво ще саме не знає точно, про що він – я пояснювала їм лише в загальних рисах. І зараз щоразу повторюю, щоб вони розуміли, на що підписуються. Це буде художній твір, заснований на історіях різних жінок, які втратили своїх коханих на війні. Про їхні будні до 24 лютого і в перший місяць після повномасштабного вторгнення. Таких жінок дуже багато: ними можуть бути продавчині в магазині, волонтерки чи відомі політикині. При цьому не всі сім’ї жили в коханні, як це часто прагнуть ідеалізувати. Хочеться, щоб таких жінок хоча би мінімально розуміли.

Планую, аби цей твір вийшов не сумним і не сльозливим. Зараз багато авторів, які трохи грішать цими тригерними темами, тому що це дешевий спосіб отримати емпатію і прихильність читача. Я не дуже прихильно ставлюся до таких речей, бо, як на мене, це трошки маніпулювання. Хочу, щоб цей мій твір був не тільки про втрати, а й, насамперед, про любов.

Будь-яка проза, як і поезія, багато в чому інтроспективна. Тобто ти у текст приносиш свій пережитий досвід… (чоловік Ольги Саліпи, військовий Сергій Саліпа, загинув у липні 2014 року на Донеччині під час виконання бойового завдання. – Ред).

Саме в цю книгу – так, звісно. Спілкуючись з дівчатами, які теж вдови, бачу дуже багато спільного в різних історіях. І водночас кожна історія абсолютно не схожа на іншу. Для мене це великий виклик: щоразу, коли сідаю писати, доводиться занурюватися в свої спогади.

Письменники на уроках літератури – як монументи

Я прочитала відгук однієї з читачок на роман “Оля”, де вона пише: образ головної героїні Ольги Кобилянської її дуже здивував, саме тому, що він був нетиповий. Кобилянська зображена не такою, якою письменників зазвичай вивчають у школі. Вона у твоєму романі постала вразливою жінкою. І це приваблює…

Є проблема в тому, що шкільні уроки літератури дуже мало відображають реальність. Письменники там – як монументи. І багато авторів пишуть про відомих людей, щоб ці монументи оживити. Тому що читач теж хоче бачити живого письменника – грубо кажучи, як друга.

Ти пишеш і для підлітків. Часто дорослі скаржаться, що діти читати взагалі не люблять. Що, на твою думку, потрібно, аби ситуація змінилася?

Чи читають підлітки і молодь, дуже залежить від тої бульбашки, в якій перебувають вони і ті дорослі, які це оцінюють. Наприклад, мої 15-річні сини читають, і переважна більшість їхніх друзів – теж. Читають різне: і про структуру ФБР, і водночас – “Щоденник Вишеньки” (книга для дітей про 11-річну дівчинку, яка живе разом зі своєю мамою і мріє стати письменницею. – Ред.). Також вони читають багато для саморозвитку, бізнес-літературу, автобіографії, антиутопії. А от літературу для підлітків вважають занадто дитячою. Насправді й у дорослій літературі багато книг їм не заходить, але вони в цьому не зізнаються. 

Зараз відбувається так звана мультимедіалізація книг і самого читання. Наприклад, діти люблять комікси, тому що в них трошки інше сприйняття світу, ніж у нас: їм простіше подивитися на ютубі, ніж прочитати в книзі. І не треба це засуджувати, треба пропонувати їм нові формати. Зараз є багато книг із доповненою реальністю, QR-кодами, за якими можна перейти й послухати музику. Навіть аудіокниги – це для підлітків теж дуже класно, і не можна казати, що слухати книгу гірше, ніж читати її в паперовому вигляді чи в смартфоні.

Як на мене, є ще велика проблема із викладанням літератури у школі. Пригадую на цю тему карикатуру, де вчителька української літератури катує письменника за те, що він не може назвати ідею свого ж твору…

Від педагога багато чого залежить. Щойно я була в школі й розмовляла з учнями про свою підліткову книгу “Скарби. Таємниця замку-корабля”. Вчителька їх підготувала до зустрічі, майже всі твір прочитали, обговорювали і героїв, і всілякі ситуації.

І ще мені здається: для того, щоб діти полюбили читати, треба розділити у шкільній програмі предмети “читання” і “українська література”. Під час уроків літератури учнів мають навчати історії літератури, а на читанні – розуміти текст.

Коли отримала гран-прі “Коронації слова”, дуже злякалася

Ти стартувала як авторка прози з “Олею” і одразу отримала престижну літературну премію, визнання читачів і літературних критиків. Чи не було в тебе страху, що потім всі інші твори не дотягнуть до цього рівня і вже не будуть настільки визнаними, як перший?

Коли я тільки дізналася, що отримала гран-прі “Коронації слова”, дуже злякалася. Серйозно. Тому що в мене на той момент не було жодного виданого твору. І був страх, що я досягла своєї стелі, не буду рости і далі твори будуть тільки гіршими. Вже потім, коли почали виходити інші книги, я побачила, що хвилювання безпідставне.

Я дуже добре ставлюся до конкурсів для молодих авторів – це дає їм путівку в літературне життя. Але погано ставлюся до конкурсів платних, якщо це не конкурси від якогось видавництва, яке потім зобов’язується видати твір переможця.

Ставлюся позитивно і до тих рейтингів, які демонструють популярність тієї чи іншої книги. Тобто коли видавництва показують рівень її продажу. Всі інші конкурси, премії, як на мене, дуже суб’єктивні, і я не сприймаю їх як якийсь дороговказ.

Не можу не згадати про спілки письменників. У радянські часи ці спілки вирішували дуже багато: могли дати комусь путівку в літературний світ, а могли дружно засудити. Що відбувається зі спілками зараз і як ти сама до них ставишся?

Я ставлюся добре до дієвих спілок письменників. Наприклад, мені подобається період, коли у нашій спілці працював кабінет молодого автора, яким керувала Юлія Камінська (секретарка Національної спілки письменників України по роботі з молодими авторами. – Ред.). Тобі був сенс перебувати в спілці, бо Юлія класно організовувала роботу. Були різні воркшопи, зустрічі, конкурси для молодих авторів, членів спілки письменників і не тільки. Зараз вона цим не займається, і я взагалі не знаю, що відбувається в тій спілці, навіть членських внесків не сплачую. Можливо, мене вже виключать скоро (сміється. – Ред.).

У Хмельницькій міській раді ти відповідаєш за комунікації з медіа. Чи впливає ця робота на творчість?

Якось я презентувала книгу, і в одному медіа написали про це хороший текст, але в  заголовку згадали: “Прессекретарка міського голови презентувала нову книгу”. І коли вони це запостили на фейсбуці, одразу з’явилися коментарі, що от, мовляв, уже і секретарі пишуть книги. Почалося якесь знецінення, пасивна агресія. Але ж, переконана, більшість тих, хто коментував, взагалі не переходили за тим посиланням.

Якщо ти вже згадала про хейт, поділюся власними враженнями про письменницьку спільноту. Вона мені здається надзвичайно токсичною: всі проти всіх, а в обговореннях колег багато отрути. І це неприємно вражає…

Я далека від думки, що це конкретно письменницька спільнота така і що вона чимось відрізняється від інших спільнот. Кажуть, що в багатьох інших сферах є конкуренція – між брендами, між виробниками і так далі. Навіть у книговиданні може бути конкуренція між видавництвами – за авторів, за читача тощо. 

Але нам, письменникам, немає за що змагатися – людина, наприклад, сьогодні придбає мою книгу, а завтра – іншого автора. Це ж не телевізор, який ти купуєш раз на 20 років. Ми, навпаки, повинні обмінюватися своїми читачами. Так, як це роблять блогери, коли організовують кругові розіграші для обміну своєю однотипною аудиторією.

Справді дуже часто чомусь виникають літературні срачі. Як на мене, це відбувається тому, що майже всі письменники публічні і вважають своїм обов’язком висловити свою типу експертну думку.

Я, чесно кажучи, ніколи не беру участь у такому. А якщо щось коментую, то це щось таке, що мене зовсім затригерило. Завжди залишаю лише один коментар і просто вимикаю сповіщення про коментарі інших користувачів. Вважаю, що не потрібно  витрачати свій внутрішній ресурс на суперечки. Бо ті, хто не хочуть чути, не почують ніколи.

Заголовне фото зі сторінки “Видавництво КСД” у фейсбуці.

Читайте також “Ірина Кравчук: “Діти повинні мати щасливе дитинство!”