Степногірська ОТГ Запорізької області за 15 км від фронту – ближче до окупованої Василівки, звідки російські військові постійно обстрілюють селища територіальної громади. І, попри те, що з самого Степногірська дітей евакуювали, поряд – у селищі Приморському – залишаються щонайменше десяток родини з дітьми, які не хочуть їхати. Ба більше, тут мешкає багатодітна родина.

Ворожі атаки на Приморське

Прифронтове селище Приморське Степногірської ОТГ Запорізької області розташоване на березі Каховського водосховища, яке наразі осушене через підрив російськими окупантами Каховської ГЕС цього літа.

Ворог часто обстрілює селище з окупованих територій: як навпроти – через осушене водосховище, так і одразу за селищем – на теренах окупованої Василівки.  

“У нас щодня ворожі обстріли. Це ж край Приморського – ми тут, як на долоні перед ворожими військами. “Літає” і вдень, і вночі. Нещодавно сусід загинув от тут, прямо біля свого двору. Просто вийшов з будинку на вулицю, убило ворожим снарядом. Майже всі по цій вулиці виїхали. Я один залишився сторожувати, охороняти будинки… Скоро нічого буде охороняти“, – каже місцевий житель Володимир.

Чоловік підкреслює, що попри все, не хоче кидати свій дім. У нього ті ж причини залишатись, що і в більшості жителів Приморського: немає коштів на житло в більш безпечному місці, шкода кидати свій будинок.

“Ні, я не поїду. Дружина виїхала в Запоріжжя, то я іноді до неї навідуюсь, але вона теж там на підселенні. Я поки не хочу, мені там нічого робити. Ну живемо і живемо… так як є. Страшно, так. Стане несила – поїду, а поки ні. Не хочу все кидати”, – ділиться Володимир.

Сім дітей і господарство

Попри постійні ворожі обстріли в Приморському залишається півтори тисячі жителів. Серед них щонайменше двадцять дітей. І навіть багатодітна родина. У Галини з чоловіком семеро дітей – від двох до п`ятнадцяти років.    

Галина каже, що пів року тому, коли були щільні обстріли, вони з дітьми виїжджали до Запоріжжя, жили у родичів. Але повернулись, тому що дітям комфортніше вдома.

– Діти не хочуть виїжджати, бо їм тут легше: вдома, як вдома, самі розумієте. Діти тут учаться у нас, хай онлайн, але інтернет є, ми навчаємось. Старші допомагають молодшим, молодші допомагають зовсім малим: таке наше життя”, – розказує багатодітна мати.

Старший син Давид, каже, що на чужині не відчуває себе вільним. Досвід евакуації не приніс позитивного результату – хлопчик рвався додому, в прифронтове Приморське.

“Вдома все своє, всі знайомі. А ми один раз виїхали, мені не дуже сподобалось, тому що там дуже інші правила життя: “Туди не ходи, там не сідай, роби те, чи роби се”. Мені не дуже. Все за розкладом. Ми не звикли так жити. А вдома захотів на вулицю, вийшов“, – каже хлопчик.

Чоловік Галини працює, поки ми спілкуємось з його родиною. Жінка каже, що він не хоче говорити очевидні речі: попри все у родини тут господарство: чотири кози, корова, домашні птахи – все життя великої родини.    

“За можливістю люди виїжджають, як дуже багато чи сильно гепає. Але мені здається, хто на своїй землі, той надовго не виїжджає. Багато людей повернулися, хто виїжджав. І ми повернулися. Здається, більше уже нікуди не виїду”, – говорить Галина.

Кума Галини Тетяна – волонтерка, що допомагає місцевим жителям та військовим, підтверджує, що за останні пів року багато людей повернулися в Приморське.

“Говорили, що спочатку допомагали, годували. Все це, включаючи харчування, було безкоштовно. Ну а потім сказали, що «хлопці й дівчата, шукайте квартири», виїжджайте з цих баз, і вселяйтеся по квартирах. А за квартиру зараз дуже дорого платити. Звідки у людей такі гроші? І вони повертаються зараз додому всі. Усі повертаються додому. Тому що безкоштовно самі розумієте, ніде нічого не буває”, – підкреслює волонтерка.

Діти Галини майже цілий день гуляють у дворі. Старші дбають про господарство, допомагаючи батькам. Під час обстрілів ніхто не ховається ані в підвал, ані в сховище.

“Ну а ми, мабуть, уже звикли. У нас тут часто було, що і поблизу тут біля ферми гепало, і по балці гепало, і по полю. Просто, може, що в мене дітей багато. Вони гуляють і не звертають увагу так, щоб прям сильно“, – розповідає Галина.

Останній ворожий обстріл, коли на краю селища загинули місцеві жителі, більше перелякав дорослих, ніж дітей. Багатодітна родина мешкає ближче до центру. Їх будинок, на щастя, цілий.        

“Я не відчула, що діти дуже прям перелякались. Ми всі в хаті були і воно позаду нас пролетіло вище. Була подача, було таке, що й вікна тріщали, і двері тріщали й дах тріщав. Але діти сильно не перелякались. Більше перелякались від того, що воно просто поруч гепнуло“, – вважає багатодітна мати.

Давид, як старший, опікає молодших братів і сестричок.  

“Я більш за малих боюся, бо Надя з Мірою бувають так лякаються, що можуть одразу ж і засинати після обстрілів. Марік (молодший) буває, що істерику влаштовує. Данил, як і я, не дуже боїться. Маша взагалі не боїться, бо у неї свій світ, вона в своїй реальності. Ярік, побоюється, але не дуже”, – розповідає старший син.

В обмежених умовах

В Приморському, через обстріли, часто пропадає електрика. Це заважає навчатися старшим, які підключаються до уроків онлайн. Утім, діти не сумують за навчанням в мережі, але сумують за рідною школою, пригадуючи офлайн навчання.

“Дуже сумую за школою, бо там були мої друзі. Не вистачає цього. Зранку найперший приходив до школи. Приїжджали друзі спочатку з того краю села, потім – з цього. До уроків сиділи і гралися, списували домашнє завдання один у одного. Вчили вірші“, – пригадує школу Давид.

Ще одна проблема приморців – нестача технічної води, яку брали з Каховського водосховища.

Зараз на місці «моря» – зарості комишу й молодих дерев, а також калюжі вдалині. А сотні приморців не мають води.

– А води не буде. Найближчим часом навряд чи щоб у нас вода була. Каховського водосховища не стало, немає нашого моря. Після війни подивимося, поживемо – побачимо. У воєнний час, хто його робитиме щось? Ніхто нічого не робитиме, – каже волонтерка Тетяна, у якої є свій колодязь, але рівень води в ньому значно впав.

На щастя, в будинку багатодітної родини є питна вода. Їм пощастило жити біля свердловини, яких у Приморському три. Але багато місцевих жителів на краю селища були залежні від висохлої Каховки.  

“Легше на селі жити. А якби не вода, що дамбу розбили, так що немає каховської води, було б взагалі нормально”, – каже Галина.

Втім, цьому «нормально» заважають не лише ворожі обстріли й відсутність технічної води, а ще й відсутність в цьому році державної допомоги прифронтовим селищам у забезпеченні пальним – дровами, брикетами.

“Ну, державної програми, на жаль, в цьому році немає, але ми звертаємося до шістьох благодійних фондів – звертаємося до всіх, до кого можна, може, хтось відгукнеться й надасть допомогу деревиною або пелетами – хоч якимось паливом. Поки офіційної інформації нам ніхто не надав”, – розповіла заступниця начальника Степногірської селищної адміністрації Ганна Синьковська.

Попри все, багатодітна мати не втрачає оптимізму – дрова на зиму родина майже підготувала самотужки:  

– Дрова є, он, бачите, все самостійно подбали. Докупимо “брикети” і будем жити!

Багатодітній родині нерідко допомагають волонтери й військові. До речі, останні все ж таки порадили тимчасово зняти прапор із флагштока біля двору, щоб не наражати дітей на небезпеку.

Заголовне фото – авторки.

Читайте також: Складна зима на Запоріжжі: як забезпечуватимуть опалення селища біля фронту.