Російська паспортизація українських громадян на тимчасово окупованих територіях Запорізької області триває. Журналістка MIL Ukraine поспілкувалася з жителем тимчасово окупованого Мелітополя Іваном (ім’я змінене з міркувань безпеки) та дізналася про те, як живе місто та як відбувається паспортизація. 

Що про це говорить українська влада?

У травні 2023 року міністерка реінтеграції Ірина Верещук коментувала, що

“вимушене отримання паспорта для порятунку свого життя не є злочином. Якщо ж людина отримала паспорт і колаборує або вчиняє інші неправомірні з точки зору українського законодавства дії, то правова оцінка цьому надаватиметься у свій час уповноваженими на це органами”.

Ірина Верещук наголошувала: 

Досвід Харківщини та Херсонщини засвідчив, що справедливість буде відновлена. Тому я хочу заспокоїти й водночас попередити людей на ТОТ: усі випадки отримання російських паспортів розглядатимуться в контексті тих подій та обставин, за яких це відбувалося. Наша рекомендація як Уряду залишається незмінною: ухилятися від співпраці з ворогом, за можливості не отримувати ворожі паспорти, за можливості – виїхати або дочекатися ЗСУ. Ми обов’язково туди прийдемо!

Міський голова тимчасово окупованого Мелітополя Іван Федоров в етері телемарафону розповідав про те, як окупанти залякують мешканців, що відмовляються від російського паспорту:

🔻Жителів зможуть затримувати та відвозити в комендатуру для “з’ясування обставин”, тобто погроз і залякування.

🔻 Люди без “аусвайса” віддаватимуть на податки третину заробленого (податок для іноземців на 30% відсотків більше).

🔻Ймовірні публічні показові депортації «іноземців» з рідних домівок.

🔻З 1 липня процедура отримання російських документів ускладниться – для отримання громадянства необхідно здавати екзамени і т.д.

🔻Доступ до медицини та соцпослуг обмежать. 

❗️Таким чином окупаційна влада намагатиметься унеможливити перебування українців на ТОТ без прийняття громадянства рф та триколорних документів.

“Псевдофактчекінг” від росіян

Пропагандистський телеграм-канал, що діє на тимчасово окупованих територіях Запорізької області, нібито спростовує інформацію про примусову паспортизацію. 

Головному управлінню МВС доводиться весь час відправляти до районів додаткові виїзні групи з питань міграції, щоб задовольнити запити всіх охочих скоріше оформити російський паспорт.

Бажання укрозмі розігнати чергову страшилку про насильницьку паспортизацію не дивує, але, як завжди, не має жодних підстав. Згідно з російським законодавством, єдине, що загрожує особам без громадянства – це деякі труднощі з оформленням на роботу або отриманням планової медичної допомоги: доведеться оформляти спеціальний трудовий патент і проходити медогляд за власний рахунок. Навіть іноземці можуть розраховувати на безкоштовну екстрену медичну допомогу. А на всі необхідні оформлення, згідно з Федеральним законом від 25 липня 2002 р. N 115-ФЗ «Про правове становище іноземних громадян у Російській Федерації» дано аж 90 днів.

Паспортизація на ТОТ: свідчення очевидця

Про те, як відбувається безпосередній процес отримання російських паспортів і які емоції при цьому відчувають українські громадяни, Іван розповідає з тремтінням у голосі. 

Ми у п’ятницю отримували з мамою російські паспорти. А перед цим – я не спав усю ніч! Випив заспокійливе. Просто трясло і – соромно зізнатися – сльози лилися, тиснуло серце, і я ще випив пігулку від серця.

Отож, приїхали ми у паспортний стіл, нам з мамою говорять: “Читайте присягу!”,  а мама  каже: “А я забула окуляри…”. І я розумію, що вона їх не випадково забула. Вона спеціально не взяла, щоб не читати потім текст присяги. Натомість, та зрадниця каже: “Ну добре, ви ж її син, ви читайте!”. Усміхається і продовжує: “Вставайте – стоячи будете читати, а пожилі будут сидіти!”. Вона включила на телефоні мелодію гімну росії і під звуки тієї мелодії треба було читати присягу на вірність росії. 

За кілька хвилин мовчання додає:

А я, коли хвилююсь, то я можу і нормально читати, але можу від нервів запинатись. Таке буває від великого хвилювання. Коли я читав, у мене бринів голос, правда, я не плакав, але часто запинався. А вона (колаборантка) думала, що я чи не бачу, чи що, то і підказувала мені слова. Насправді, я просто не міг нормально вимовити ті слова… а ще через те, що мені заклинює ліву сторону обличчя і нерв підтискається від переживання.

Я постарався максимально швидко прочитати, а вона (зрадниця) тоді підсовує текст присяги моїй мамі і говорить:  “Читайте!”, а мама так спокійно говорить: “А я не взяла окуляри!”. Вона у відповідь: “Це ваш син? Хай він читає по два слова, а ви будете повторювати”. Й оце в мене було на біс. Я читав по два слова, мама тихим голосом повторювала, а вже там, на вулиці, вона просто почала плакати… Сльози текли просто не вщухаючи. А я біля неї стою, взяв її за плече і кажу: “Мамо, не плач”. Українською мовою їй кажу: “не плачте, мовчіть”… Вона не могла заспокоїтись – ми їхали з якимись такими відчуттями, дихати не могли, поки не дійшли до машини та не випили ліків. “Заховай наші паспорти подалі, щоб не порвали, і все! А це, – каже, – хай валяється!”. Ми не запроданці, не зрадники, так треба було зробити, щоб вижити. Я сам пережив складну хворобу, тож не міг підставити під удар і залишити без медичної допомоги свою маму. 

На запитання про те, як зараз життя в окупованому місті, Іван кілька секунд мовчить, а згодом розповідає: 

Мені іноді кажуть якісь знайомі : “Ой, з Польщі приїдуть знайомі сюди, бо тут краще жити, ніж у Польщі!”. Я їм відповідаю: “Ну, якщо лягти під росіян, якщо робити все те, що їм заманеться, може, комусь і краще”. 

А так – тут живеш, як ото сидиш на гілці – вітер віє та хитає. І цей їхній паспорт, він не захищає від їхньої агресії чи від їхніх набігів, чи притягнень, він – це тільки звичайний папірець. Папірець, який у чомусь дає можливість користуватись послугами лікаря, піти на прийом чи хоч би раз вийти так, щоб до тебе не чіплялися посеред міста, бо є паспорт росії. Оце і все.

Іван додає: без російського паспорта відмовляють у наданні медичної допомоги, навіть екстреної. Розповідає, що у знайомих йому людей помер батько через те, що при серцевому нападі без російського паспорта йому не надали допомогу. Додає: 

Буквально недалечко біля мене зайняли пустий будинок, тому що подали списки. І все. Батьки цих людей живуть тут, я знаю їх особисто, але вони нічого не можуть зробити.

Інформацію про обмеження у наданні медичних послуг на тимчасово окупованих територіях підтверджували у Центрі національного спротиву:

Окупанти з 2024 року планують обслуговувати в лікарнях українців на тимчасово окупованих територіях, які не мають медстрахування як іноземців. Тобто, українці в себе будуть позбавлені можливості отримувати медичні послуги крім екстреної допомоги.

Отримати поліс у рф можна лише за наявності червоної макулатури. Саме це і є головною причиною нововведень, адже українці не поспішають отримувати громадянство ізольованої країни-терориста.

Як живе місто та люди?

Говорячи про настрої місцевих, Іван зауважує, що, на жаль, зрадників досить багато. Однак: 

Потроху й українська мова тут лунає, багато людей розмовляють. І настрої у людей такі, що вони дивляться на цих (росіян) просто як на ворога. Але у них в руках зброя і вони ходять прям із нею всюди, тому і страшно.

Ми запитуємо у чоловіка, звідки він черпає інформацію та дізнається про те, що відбувається на підконтрольній Уряду України території. 

Я щодня читаю новини, іноді заглядаю у Facebook, коли є інтернет, можу підключити VPN, тому що дуже часто відключають інтернет і він дуже поганий. Без VPN не підключається Viber, новини не прочитаєш, у Facebook не зайдеш, не завантажиш нічого. Можна лише у Telegram щось дивитись. Але коли я заходжу на сторінки українських активістів і волонтерів, бачу все, що так мені потрібно і важливо для всіх нас, проукраїнських людей в окупації.

Тихо додає: 

Знаєте, інколи я думаю, що людям має бути соромно, що там, де немає постійних обстрілів, де ворог далеко, треба закликати працювати, волонтерити… вони що, цього не розуміють, втомилися, для України працювати втомилися? Втомилися боятися обстрілів? Чи вибухів, допитів, полону, підвалів? Все можливо, бо ж люди… Мені здається, ми втратили відчуття єдності та розуміння одне одного. На мої відчуття, відсотків 70 всіх українців вважають, що ті, хто залишилися в окупації, – зрадники. Але це не так!

Паралельна реальність 

Іван пригадує:

У якійсь далекій реальності, ще на початку повномасштабного вторгнення, десь у квітні або березні, я пам’ятаю розмову зі знайомим, який у Запоріжжі. Він мене питав, чи ви проїжджали блокпост, коли їхали маршруткою. А далі перепитує “А які військові стоять?”. Я кажу: “Як – які, ну російські!”. Він далі: “А українські?!”. Я відповідаю: ”Ви що, смієтесь? Українських військових найближчі 70-80 кілометрів узагалі немає. 

Потім уже десь був червень, уже у нас в місті не було українського мобільного зв’язку і знову людина здивовано мене питає: “А у вас що, українські банки не працюють?”. На той час ще трошки працював ПриватБанк, хоч з перебоями, черги там були… але тоді ще працювало два відділення.

Все, що ти їм розповідаєш, не розуміють. Ну якось незвично, що ми їм говоримо: у нас кардинально змінилося життя, а люди не вірять! І це Запоріжжя, яке поруч із нами!

Мрії

Іван ділиться: 

Знаєте, є люди, які говорять, що у нас мало бабахів, у нас мало “прильотів”. Я розумію, що до нас ще має черга дійти. Ось наблизяться до Токмака і візьмуть Мелітополь наші! У нас ще, як то кажуть, гарячі дні попереду.

Я чекаю не на закінчення війни, не на перемир’я, – чекаю лише на перемогу! Тому що без цього не буде ні звільнення, нічого. Тут просто буде болото, концтабір.

Нагадаємо, місто Мелітополь Запорізької області перебуває під окупацією росіян майже з самого початку повномасштабного вторгнення. Про те, як люди виживають у тимчасово захопленому місті, читайте в іншому матеріалі MIL Ukraine.

Головна ілюстрація: Центр національного спротиву.