Ворота до цього подвір’я ще стоять, але самого будинку вже немає. Страшна війна обірвала його життя. Лишились лиш почорнілі стіни. На обгорілих деревах уже не достигнуть яблука. І лиш лелеки над обійстям не покинули своє гніздо — потяг до життя, до його продовження, яке жевріє в малих пташенятах, сильніший і здіймається понад смерть і руїни. Як і ромашки, на які сів помилуватися метелик.
Такими кадрами розпочалася фотовиставка відомого чернівецького журналіста, документаліста В’ячеслава Хабайла.
Вітер на сходах зруйнованих багатоповерхівок…
Автор відвідав поруйновані на Київщині міста та особливо села, куди майже не потрапляють журналісти, і привіз вражаючі фотокадри жорстокої війни, яка накрила Україну у XXI столітті. Привіз у тил, аби наблизити до мирного життя людські втрати, людські долі, драми та надії. Буча, Ворзель, Бородянка, Андріївка… 80 фото — 80 життєвих драм. Те, що ми щодня бачимо з телеекранів, наблизилося, обпекло, шокувало своєю нелюдськістю та жорстокістю. У відвідувачів на очах сльози…
І голос самого автора теж тремтить, коли він відкриває виставку. Відчувається, що душею він ще там, серед обпалених стін, серед руїн та розпачу… Згадує, як залишився наодинці посеред покинутих зруйнованих вулиць, наскільки це моторошно — опинитися сам на сам з війною. Здається, дивишся їй в очі. І нікого поруч, мертва пустка. Лиш скрипіння руїн час від часу будить тишу — десь рипнуть обвислі на одвірках двері, вітер зітхне на сходах зруйнованих багатоповерхівок, з шурхотом посипиться штукатурка… Підходити небезпечно, бо ось-ось стіни можуть обвалитися. Як і знімати загалом — не всі території розчищені від вибухівки, раптом десь не розірвався снаряд…
Життя триває
Та проте посеред всієї цієї тривоги, цього високого піднебесного болю люди якось живуть. Вони справляються з бідою — переважно привітні, усміхнені, — ділиться В’ячеслав. Готові прихистити людей, гостинно нагодувати, чим мають. Згадує історію однієї родини, чий будинок зруйнувала бомба: син загинув на війні, матір поїхала здавати тест на ДНК, а батько чекає її на руїнах і, мабуть, все своє життя подумки перегортає, як на долоні, спілкуючись з журналістами. Цим людям треба виговоритися, вихлюпнути свою біду.
Кадр за кадром відвідувачі розглядають виставку.
Вдалим штрихом стала музика, яка занурила в атмосферу, — виконавиця Наталка Процюк презентувала прем’єру пісні “Калина” з власним музичним аранжуванням. Молода дівчина у вінку з калини стала символом України, що відроджується з попелу.
Молитвою та хвилиною мовчання пом’янули загиблих.
На столі розклали білі футболки. На кожній — принт із зображенням однієї з авторських фотографій.
– Обирали фото, яке несе надію, — каже В’ячеслав. — Бачите, тут лелека у гнізді, ромашки, польові квіти на попелищі… На одній напис, який я сфотографував, — “Наші нові будинки мають бути тут, а не на полі”. Люди вивісили його, бо хочуть відновити свої села та міста. Треба поступово виходити з цієї війни, вірити… На кожній футболці інше фото. Вони не повторюються. Тим вони ексклюзивні. Їх десять. Ми продамо їх, а кошти віддамо для нашого захисника, бійця, який з перших днів війни перебував на фронті, а в червні був важко поранений і лікується в чернівецькому госпіталі. Йому потрібна допомога на реабілітацію. Це Василь Краус. Також поставимо благодійну скриньку для пожертв відвідувачів. Вхід на саму виставку безкоштовний, а вже кожен хай вирішує, яку суму може пожертвувати.
На фото відчувається подих війни
Відкриття виставки зібрало немало людей. Крім друзів В’ячеслава Хабайла та колег-журналістів, прийшли волонтери, переселенці, священики, митці, представники Чернівецької обласної військової адміністрації та міської влади. Автор подякував другу Руслану Домніцаку за організацію поїздки на звільнені території.
– Яке враження? — запитали ми відому буковинську волонтерку Любов Кукурузяк.
– Виставка вражає, складні емоції, важко переглядати всі ці чорно-білі кадри. Відчувається за ними подих війни. Але нам треба все це знати, все це бачити. У нас тут спокійно, ми в тилу, хоча це теж відносно, чи є сьогодні справжній тил в Україні. Але все бачиться в порівнянні. Ми почуваємося безпечніше. Тому потрібно доносити до людей кадри з першої лінії, де ще недавно йшли бої, показувати людям справжнє обличчя російського фашизму. Які емоції переважають? Гнів за знищені села і міста, за зруйновані людські долі. Ми йдемо звідси з думкою про відплату.
Фотовиставка у Культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука триватиме тиждень. А далі чекаємо на документальний фільм, над яким працює автор.
Нагадаємо, що це не перший фотодокументальний проект В’ячеслава Хабайла. Великий резонанс мала раніше презентована ним фотовиставка “Пам’ятаємо. Не забудемо”, присвячена загиблим на війні буковинцям. Обидві виставки митець планує представити за кордоном.
Читайте також про Мистецтво війни чи мистецтво на війні?