Кривий Ріг – велике індустріальне місто знане своїми шахтами, заводами і відверто посередньою екологією. В останні роки про місто частіше заговорили як про батьківщину нинішнього Президента України Володимира Зеленського. А от громадський сектор ніколи не був сильною стороною цієї промислової території.

Та як би там не було, у кожного міста є свої герої. Для Кривого Рогу такими героями стали волонтери та активісти культурно-громадського центру “Шеlter+”, які за останні роки зробили чимало для розвитку рідного міста. Ба більше, навіть під час війни не збавляють темпу та працюють над все новими й новими форматами. 

Про історію організації, напрямки її роботи та війну ми поговорили з Романом Морозовим, програмним директором та співзасновником “Шеlter+”. 

Від ідеї до втілення

– Романе, “Шеlter+” досить нетипова для індустріального міста організація. Звідки виникла така ідея та й узагалі, з чого почалась ваша історія?

– Все почалось у 2002 році, коли ми ще мало уявляли, що таке 3-ій сектор, громадянське суспільство, коворкінги та все  інше. Але інтуїтивно тягнулись до всіх цих речей. Тому, будучи активними молодими людьми, ми хотіли робити щось хороше у цьому місті. На противагу нашим бажанням в країні була складна ситуація мало не з усім. Починаючи з підліткової злочинності та наркоманії і закінчуючи банальною нестачею грошей.

Було зрозуміло, що треба або щось робити, або їхати з міста. І от тоді ми відчули те, що сьогодні називаємо словом “покликання”. Відчули, що маєм лишитись. Хоча у всіх були й інші варіанти. Вчилися люди і в Києві, і в Харкові, і в Дніпрі. Коротше, вибрати було з чого.

Звісно, ми розуміли, що не зможемо вирішити усі соціальні проблеми теперішнього, тож вирішили працювати на випередження. Надумали працювати з молоддю, дітьми, давати їм якісь дороговкази в житті, щоб вони в подальшому не пішли по хибному шляху. Так було створено наш перший підлітковий центр. 

– Тоді вже мали якусь фінансову підтримку, чи може спонсорів?

– Жодних. Власні мінімальні фінансові ресурси і такі ж організаційні можливості. Ми просто пішли в середню школу і домовились з керівництвом, що вони нас будуть пускати в суботу попрацювати з дітьми. Серед нас були випускники педагогічних вишів тож плюс-мінус вирішити все вдалось швидко.

Спочатку звісно до нас поставились з певною недовірою. Однак побачивши нашу адекватність і масовість нашої роботи, а до нас приходило кожного разу по сто, двісті, триста підлітків, недовіра змінилась повагою. Думаю, вони й собі там щось вписували як позашкільну роботу. Коротше, всі були в плюсі. 

Отак ми й працювали два роки. Це було щось на рівні волонтерства, хобі якщо хочете. Щотижня робити щось корисне для майбутнього нашого міста. 

– А що власне робили? 

– Та хто що міг. Хто на гітарі вчив грати, хтось англійську викладав чи театральне мистецтво. Інші плели фєнєчки з бісеру та іншим рукоділлям займались. Ну і плюс загальний був такий проєкт – збирались усі в актовому залі і ставили спільні театральні номери, скетчі, організовували міні-концерти, дискусійні вечори. Загалом усе, що могло зацікавити підлітків.

З часом побачили, що у нас все це виходить непогано. Ця активність не потребувала аж настільки багато часу. Ресурсів теж займала мізер – зі стипендій/зарплат якихось снікерсів закупити на призи, матеріали для декорацій чи м’яч для футбольної команди. Всі задоволені. Однак час минав і стало зрозуміло, що потрібно масштабуватись – шукати нову територію аби там працювати ще у будні. Плюс з’явились перші друзі-спонсори, партнери, яким було цікаво допомогти в наших починаннях. 

Тоді ще планів на своє приміщення не було. Орендували квартиру. Але це була відверто невдала ідея. Замало місця, забагато людей, та й запрошувати дітей-підлітків на якусь квартиру звучало досить дивно. Тож у 2004-му році ми колективно придбали для організації закинутий дитячий садочок. Власне з цього приміщення і його облаштування і почалась новітня історія “Шеlter+”. 

Війна та громадський рух

– За ці 20 років організація, звісно, встигла обрости різноманітними напрямками роботи. Що головне наразі, на які проєкти витрачаєте найбільше часу та зусиль? 

– Тут треба розділити наші діяльність до повномасштабного вторгнення і після. До 24-го лютого все, що ми робили, можна умовно розділити на 5 напрямків. Перше це величезний футбольний рух. Більше двох сотень футболістів, десяток команд різних вікових груп, що беруть участь у футбольних турнірах місцевого, обласного та всеукраїнського рівнів. 

Другий – волонтерська платформа “Компас”, яка займалась дітьми-сиротами, випускниками інтернатів і впровадженням наставництва. Ми довго, більше 10 років, співпрацювали з різними формами інтернатних закладів, але зрозуміли, що найкраще для дитини це всиновити її, або якщо не вдається всиновити, то співпрацювати через наставництво. Це коли за однією дитиною закріплюється один дорослий. Тобто не масові волонтерські “хождєнія”, тим більше перед святами, коли всі в чергу стають на “обдаровування”, а щоденна робота, спілкування, довіра врешті-решт. 

Третій напрямок роботи – інклюзивний мистецький проект “Краще разом”. Це коли 15 людей з інвалідністю та 15 без інвалідності роблять спільну театральну постановку. Без зайвої скромності скажу, що це був дуже якісний проект. Ми встигли з міні-гастролями виступити у Львові в театрі Лесі Українки, у Києві в театрі на Подолі та навіть у тепер вже знаменитому на весь світ Маріупольському театрі, який у підсумку розбомбили росіяни. 

Ще один напрям – дитячий центр “Схованка”, для дітей дошкільного віку, який займався також купою різноманітних активностей. Ну і наостанок – збірка наших проектів під умовною назвою “Те, чого не вчать у школі”. Тут у нас була і студія звукозапису, і школа змінотворців, і різноманітні тренінгові програми, курси, лекції, майстер-класи. Коротше, дуууууже багато всього цікавого. Детальніше про всі напрямки нашої роботи можна почитати  на сайті – shelter-plus.com

– Війна обнулила ці активності? 

– Не зовсім так. Частково вона їх поставила на паузу. На початку повномасштабного вторгнення частина команди зі своїми родинами перебрались на західну Україну, частина взагалі виїхала за кордон. Та й нашим підопічним було, скажімо так, не до творчості та саморозвитку. Тож ми переключились на волонтерсько-гуманітарну діяльність. Почали працювати з переселенцями, з тими, хто постраждав від війни. Роздавали продуктові і гігієнічні набори, одяг, іграшки, матраци… коротше, абсолютно все, що могли дістати і в чому могла б бути потреба у переселенців. Станом на сьогодні у Кривому Розі перебуває більше 60 тисяч переселенців і ця цифра лише зростає. 

Ми намагались працювати з кожним індивідуально. Тому на початку опікувались кількома десятками родин, потім кількома сотнями, а коли вже число дійшло до понад півтисячі родин, вирішили, що для нашої організації це трохи забагато. Тож скоротили до мінімуму гуманітарну діяльність і почали потроху повертатись до нашого основного напрямку роботи. Відновили театральну студію, футбольний клуб…

Поступово повернулись у звичне русло, однак почали додатково залучати до роботи і тих переселенців, які приходили до нас по допомогу. Ми відчули, що можемо їм дати набагато більше ніж просто продуктовий набір. Тож за останні місяці ми, по-суті, в рази збільшили весь об’єм нашої освітньо-культурно-громадської діяльності. При тому примудрились в оренду взяти ще одну будівлю, поруч з Шелтером, яку переобладнали суто під гуманітарний центр де лише за останній місяць роздати встигли більше 10 тисяч продуктових наборів.  

– Величезний обсяг роботи. Маєте якісь контакти з місцевою владою? Чи підтримують вони взагалі ваші починання?

– За це нічого не скажу. Вони живуть у своєму паралельному світі. Не сепаратисти, не колаборанти і на тому й добре. Але це насправді така ж сама прорегіоналівська влада як і була, тому ніякої співпраці між нами не існує. Але вони нам не заважають, ми також з ними не воюємо. Наразі, після 24-го лютого, вони себе ніяким чином не дискредитували, тому просто кожен робить своє діло. Якось так.

Переселенці та активізм

– На ваш погляд, чи змінились за останній місяці погляди людей на громадську активність як таку?

– Звісно. В першу чергу в рази зріс волонтерський рух. Особливо це відчувалось у перші місяці війни. Тоді люди просто приходили й питали, чим допомогти, що зробити. Відчувалась з одного боку розгубленість ситуацією, а з іншого – надзвичайна згуртованість та готовність до спільної боротьби. 

Звісно, на сьогодні частина цих людей повернулись до свого більш-менш звичного життя, однак багато хто влився в якісь волонтерські команди, рухи, організував гуманітарні штаби, центри допомоги військовим та переселенцям і так далі. Ця тенденція мене особисто радує, бо демонструє, що ми можемо працювати разом, коли це потрібно. 

– Враховуючи нинішню подвійну направленість роботи організації, наскільки активними, за вашими спостереженнями, є переселенці, що приходять до вас за допомогою? Чи готові вони долучатись до соціально-культурного життя Кривого Рогу?

– Одразу скажу – люди дуже різні. Комусь потрібен лише продуктовий набір і на цьому все. Це теж можна зрозуміти. Однак чимало й тих, хто шукає дещо більшого. Прагне не лише отримати якусь допомогу, а й чогось навчитись, долучитись до активного життя громади. Маємо якраз трійко яскравих кейсів щодо цього. 

Перший – школа змінотворців. Це ще наш довоєнний формат. Ми його скоротили з двомісячного курсу до тижневого. Базовий курс з громадської діяльності, командної роботи, проєктного менеджменту, основ фандрайзингу та стратегічного планування. Ще до війни ми з донорською організацією NED узгодили, що на 2022-23 роки наша школа змінотворців буде орієнтована на іногородні команди. Це мали бути 20 поїздок по 20 містам України, під час яких ми планували ділитись 20-ма роками досвіду роботи нашої організації.

Однак війна змістила наші плани, донори дозволили витрачати гроші на допомогу переселенцям, а не на безпосередньо передбачену проєктом діяльність. Та все ж за пару місяців, коли ситуація трохи прояснилась, ми вирішили підкоригувавши програму все ж реалізувати цей формат. 

Першими слухачами оновленого курсу стали 50 переселенців з числа тих, кому ми свого часу роздавали гуманітарку. Тоді ми просили людей заповнити анкету, де питали, серед іншого, чи цікаво було б їм чи їхнім дітям долучитись до проєкту такого формату. Тих хто відповів “так” власне й запросили. І дуже здивувались, коли побачили, що прийшли в основному не люди, які на своїх територіях були пов’язані з громадською діяльністю чи активізмом, а звичайні роботяги, умовно люди, яким раніше це було геть не цікаво. А тут ситуація змінилась і багато уроків історії, як то важливість розвитку громадянського суспільства, саморозвитку, активної життєвої позиції, доводиться цим людям вивчати на досить гірких прикладах власних міст, що нині під окупацією. Однак, саме активність переселенців показала, що серед тих, хто приїхав, чимало проактивного населення, яке просто потрібно було “розбудити”.

Другий кейс – групи психологічної підтримки. Те, що для нас самих було в новинку, чим раніше ніхто особливо не займався. Для нашого суспільства відвідини психолога взагалі штука дивна, особливо в індустріальних містах. Це як визнати себе якимось психом. Тож на початку взагалі був повний ігнор. Однак потім пєчєньками і розмовами заманили на сеанси людей, які втративши свої домівки перебрались до нас в місто, а ті потім розказали своїм друзям і діло пішло. Люди почали поступово відкриватись, проговорювати свої психотравми, ділитись болями і таким чином полегшувати власний психологічний стан. І тут якраз саме переселенці є головними користувачами послуги. 

І власне третій показовий кейс громадської активності переселенців, це наш новий проект “ТУТ”. Він якраз зараз триває. Таку назву обрали, бо намагаємось навчати людей, що до нас приходять, жити тут і зараз. Бо минуле вже не повернеш, майбутнє невизначене, але жити потрібно. І чим повніше, тим краще. Набрали півсотні волонтерів, які організували купу навчальних курсів, від відеомонтажу до вокальних майстер-класів, від уроків шиття до ораторського мистецтва. І що цікаво, з тих 50 волонтерів, що нам допомагають, половина це якраз переселенці. Тобто бачимо уже, як одна активна частина суспільства допомагає своїм землякам, що потрапили до Кривого Рогу через війну, адаптуватись і жити активно. 

– Тож, я так розумію, зупинятись на досягнутому ви не збираєтесь?  

– Попереду ще багато роботи і нових ідей. Війна, звісно, внесла свої корективи, але зупинятись точно не плануємо. 

Читайте також Центр «ЯМаріуполь» відчинив двері для маріупольців у Хмельницькому

Основне фото – FB-сторінка “Шelter+”