Заслужені артисти України Марічка та Володимир Лобураки уже восьмий рік пропускають війну крізь власне життя і творчість. Виконавці на передовій, волонтери, одні з організаторів чернівецького центру для переселенців… Вони щодня стикаються з людськими долями та простягають руку допомоги. Більше про історії виконавців — у нашому інтерв’ю-монолозі
“Заспівайте пісню про маму…”
У свій перший тур на передову ми поїхали ще у 2014 році — Донецькою лінією. Мали цілу концертну програму: Святослав Край, дует акордеоністів “Браво”: Василь Лутчак і Зеновій Кіт, Василь Васькан — звукорежисер “Смерічки”. Починали з Маринівки, де стояли наші хлопці. Співали і для військових, і для місцевого населення. Ситуація була дуже напружена, бо наша армія лиш ставала на ноги. Люди дуже вітали нас — хоч якийсь позитив, бо земля там випалена, роботи нема. Видно, що бідували. На ранок прокидаємося од вибуху — а приміщення поруч розбомбили. Поїхали на Михайлівку, там якраз наші солдати стояли з Чернівецької області. Вперше давали концерт у полі.
Співали біля Старобільська нашій 80-ій бригаді. Співали все, що маємо в репертуарі і навіть пісні, які просили. Дуже часто хлопці прохали: “Заспівайте пісню про маму…” І ми згадували “Мамину пораду”, “Рідну хату”… Ці пісні особливо сприймаються на передовій. Нам підспівували: “Чорнобривці”, “Два кольори”, “Рідна мати моя”… Починали естрадою, а потім десь посередині у хлопців смутніли очі — і ми брали гітару та переходили на відомі мелодії. І “Червона рута” звучала, і “Черемшина”… Кожен концерт до півтори години. Хіба потім заснеш? Ще до півночі в палатках разом співали під гітару. Вийшли — а небо сяє зірками. Співали у сутінках — такі були умови, вдень не можна було. Ці маршрути нам спеціально розробляло міністерство оборони. Тут же за кілька кілометрів лінія фронту.
“Вони не бачилися сім років”
Їхали з двома водіями — батько і син. Батько вернувся з Італії, коли почалася війна. Приїжджаємо у 80-ту бригаду, а там несподіванка — виходить старший син. Вони не бачилися сім років. Емоції не передати! Що це була за зустріч — досі згадуємо! Так приємно було співати!
“Колись тобі весілля відспіваємо”
– Потім були Маріуполь, Краматорськ, Лисичанськ, Слов’янськ, Сєвєродонецьк, Попасна, Рубіжне, Щастя, Станиця Луганська, Кремінне, Широкий Лан, Чугуїв, Харків, Бердянськ (реабілітаційний центр), Чонгар…
Пробиралися “дорогою життя” на Кримське. Було біля десяти поїздок — коло п’ятдесяти концертів на фронті. Виступали на блок-постах. Їздили від позиції до позиції, одного разу десять днів підряд ночували по бліндажах. Навіть в терміналі розбитого аеропорту виступали. Почали співати серед руїн — і такий резонанс пішов від апаратури! Одна плита впала.
Важко виступати після того, як забирали 200-их. Виступаєш, а солдати всі з автоматами, така напруга — не можуть розслабитись. А ми їх підтримати хотіли, настрій підняти. Прикипів до нас один хлопчина, Андрійко зі Сторожинця, ще молодий, нежонатий. Ми тоді пообіцяли: колись тобі весілля відспіваємо. І раптом через рік дзвінок: “Ви обіцяли…” Таки співали. А зараз він знову на фронті.
Непросто було співати у Широкому Лані — після концерту хлопці одразу йшли на передову. Такі всі були задумані. На самих позиціях легше — там звиклися. Складно в центрі реабілітації. Один зовсім молодий хлопчина повернувся з полону — вся спина в шрамах від ножів, якими бойовики кидали йому в спину: так “вправлялися” у майстерності на живих мішенях. Ми співали якраз на його день народження.
У Слов’янську виступали перед правоохоронцями, які з родинами вирвалися з захоплених територій: жінки, діти… Люди практично без нічого. Після концерту пригостили нас чаєм і по одному печиву, а на ньому чайна ложка згущеного молока. Ми зібрали останки передачі, яку везли бійцям: ще був хліб, смалець, ікра баклажанна в банках… А одна жінка попросила: “Можна я це залишу на Новий рік?” Ми виклали все, що було. Ніколи ж порожняком не їхали — мікробуси забивали передачами на передову: сигарети, шкарпетки, бритви, зубні пасти, щітки…
Давали концерт у лісі для батальйону “Айдар”. Досі згадуємо, що нашим слухачем був Залужний — тоді командир однієї з бригад ЗСУ.
Нині дивимося на фото — декого вже немає… Ось сапер, загинув потім… Наш друг, приїжджав у гості. Дружина Ірина після похорону одразу пішла на фронт. Останній раз були на передовій у 2021-му на день незалежності. Уже тоді відчувалося, що ситуація погіршується: жорсткі перевірки документів, напруга на першій лінії, не всіх можна було фотографувати.
“Коли почалося вторгнення…”
Ми вже трохи готові були як волонтери, бо збирали гуманітарку. Знали, що росіяни все одно підуть далі. Але не думали, що буде настільки жорстоко: обстріли мирних міст, численні жертви… 24 лютого ми одразу почали обдзвонювати знайомих в Україні та за кордоном — у США, в Канаді, у Європі: виходьте на мітинги, збирайтесь на акції, піднімайте кого можете, кличте про допомогу! Формувалися нові військові загони і потрібно було все: цвяхи, молотки, лопати, проводка… Навіть капусту квасили і надіслали на передову, щоб якісь вітаміни, терли прямо в “Автографі”. Відгодували разом з друзями свинку (Володі подарували її на день народження) та зробили тушонки для хлопців.
Збирали ліки, одежу для переселенців. А далі у нашому Будинку культури творчої молоді “Автограф” за підтримки Чернівецької міської ради було створено центр для переселенців — саме для людей з дітьми. Отримуємо з-за кордону одяг та харчування для найменших, навіть грудних: памперси, каші, соки. Багато людей щодня приходить за поміччю. Є немовлята, які вже в Чернівцях народилися. Працюємо без вихідних.
“Пісня єднає українців”
В “Автограф” почали звертатися талановиті діти-переселенці — і ми повернулися до звичної роботи, до музики. Працює вокальний гурток. З юними зірочками формуємо репертуар, добираємо пісні, проводимо репетиції. Є чудові талановиті діти. Наприклад, дівчинка з Маріуполя, яка вчиться у нас вокалу.
Мріємо колись побачити їх на професійній сцені. На сьогодні вже дали біля 60 вистав для дітей переселенців у Чернівцях та області. Нас слухали люди з Охтирки, Маріуполя. Виступали у Карапчівському інтернаті, який прийняв слабочуючих дітей з Харківщини. Там співали для незрячого хлопчика з чудовим голосом, який мріє співати і хотів побачити “справжніх артистів”. Німеччина зараз забрала його на лікування — спробують відновити зір.
Війна впливає на наші творчі плани
Наш дует готує нову концертну програму. Сподіваємося поїхати з нею в Європу і дати концерти на підтримку ЗСУ. Що будемо співати? У нас пісні про вічне — матір, рідний дім, Україну, кохання… Піснею “Рідного міста вогні” ми колись розпочали концерт у Маріуполі. Зараз, здається, жодна людина не буде байдужа до слів: “Світять крізь ночі і дні рідного міста вогні…” Мріємо записати відеоряд з наших виступів у містах, нині стертих з лиця землі.
Зараз записали одну пісню — її співають із десяток українських естрадних виконавців: “Все буде Україна”. Слова Валерії Сєрової, музика Олега Харитонова. Кожен виконавець готував якийсь трек. Ми знімали за містом, на тлі пшениці. Підспівує дитячий хор. Тепер йде монтаж. Робота завершується в Києві. Невдовзі на телебаченні відбудеться прем’єра пісні.
Справді, все буде Україна — віримо!
Читайте також: Як дніпряни волонтерством наближають перемогу