23 жовтня дніпрянин Дмитро Грунський установив подвійний рекорд – Національний та Книги Рекордів Гіннеса. Атлет протягнув вагон дніпровського метро вагою 32,5 тонни на 11 метрів 55 сантиметрів, зачепивши його за горло металевим тросом, товщиною 2 міліметри. Загалом список регалій 33-річного спортсмена вражає: рекордсмен Книги Рекордів Гіннеса, рекордсмен Книги Рекордів України та Реєстру Рекордів України, майстер спорту міжнародного класу з окремих видів пауерліфтингу, рекордсмен Європи, майстер спорту міжнародного класу з армліфтингу, чемпіон Світу з армліфтингу, 9-кратний чемпіон та рекордсмен Європи з армліфтингу, чемпіон та абсолютний рекордсмен України з армліфтингу, чемпіон України з мас-рестлінгу, чемпіон України зі стронгмена. Спортсмен-екстремал виконує номери просто на межі людських здібностей.
З Дмитром ми зустрічаємося у спортивному клубі – після роботи. У спортсмена у руках Книга рекордів України та металічні цвяхи. Одразу питаю про найцікавіше.
Ми з вами спілкуємося незадовго після того, як ви встановили рекорд Гіннеса. Як довго ви до нього йшли? Чи була якась точка відправлення, від якої ви почали задля цього працювати? Чи це звичний процес у роботі атлета?
Це, скоріше за все, в процесі. А цілеспрямовано, напевно, коли від Гіннеса прийшло підтвердження мого прагнення встановити рекорд. Насправді, тренування були різного характеру. Минулого року ми отримали дозвіл тренуватися в метрополітені, трамвайному та тролейбусному депо. Тому я пробував різні варіанти тяги з різними варіантами транспорту. А потім, коли ми спілкувалися з Національним реєстром рекордів (українська некомерційна організація, що займається обліком та реєстрацією світових рекордів в Україні та за її межами – прим. авт.), я кажу: «Ну от є такий рекорд, ми можемо його запропонувати Гіннесу, я такого не бачив у них. А є отакий рекорд – ми теж можемо його запропонувати!» Ну і вже вибирали від того, що дійсно може зацікавити сам Гіннес, бо це комерційна структура.
Якщо ви зайдете до них на сайт, то побачите: якщо ти хочеш супровід, ти повинен за нього платити. Якщо ти не платиш, то термін очікування в листуванні може бути 3 місяці. Тобто ти подаєш запит, що хочеш встановити певний рекорд у певній категорії. Відповідь тобі приходить за 3 місяці. Або «так», або «ні». Якщо вони кажуть «так» – вони висилають перелік вимог до тебе, що ти повинен зробити, як ти повинен зробити це і ставлять дату. Дата, знову ж таки, повинна бути не раніше, ніж за 3 місяці від їхнього підтвердження. Тобто вони підтвердили і за 3 місяці ти зможеш тільки спробувати встановити цей рекорд. Так було в моєму випадку. Вони дали підтвердження в листопаді (2021 – прим. авт.), що вони готові зареєструвати мій рекорд.
Тобто ви мали реєструвати свій рекорд цьогоріч наприкінці лютого?
Так. Вони поставили дату 24 лютого для виконання рекорду. І потім, уже коли почалася війна, вони її відстрочили. Вони сказали, що ми все розуміємо – військові дії, нема доступу і таке інше. Коли буде зручно? Наступна дата була 10 травня.
Того дня мені виділили деякий час – годину-півтори – в дніпровському метрополітені саме для запису отих вимог, які висуває Гіннес. Розпал повномасштабної війни. Я не тренувався з вагоном з 24 лютого. І, напевно, це була найскладніша спроба з усіх, що в мене були. Гіннес виставив мінімально 5 метрів – відстань, на яку треба протягнути вагон. А мені вдалося протягнути на 5 метрів 68 сантиметрів. Тобто на 68 сантиметрів більше, ніж потрібно. Але, повторюся, це була найважча моя спроба.
Ми це все записали, як вони вимагали, і відправили їм. Відповідь від організації прийшла у липні, що моя спроба зафіксована, як рекорд Гіннеса. І потім вже чекаєш, коли тобі вишлють сертифікат. А, наприклад, якби я хотів, щоб до мене приїхав представник Гіннеса – я не знаю, як це у військовий час – але в мирний вони виставляли суму 10 000 фунтів. Якщо ти хочеш, щоб от сьогодні до тебе приїхав представник і сам зареєстрував цей рекорд без зйомки, без свідків, без додаткових документів, пересилки і так далі.
Тобто це такий рекорд Гіннеса «під ключ» вийшов би? Але вас це не влаштовувало, бо дорого ж? Ви пішли довгим шляхом.
Ну, це дорого, навіть, не в теперішній час. Це дорого в будь-який час. Багато хто запитує, що тобі дали за встановлення Гіннеса? Там вже повинна бути премія. А я кажу – нічого. Тобто за встановлення рекорду Гіннеса нікому нічого не платять. Так само, як і за встановлення національного рекорду також нічого нікому не платять. І це, напевно, найсумніша історія, тому що, якби там була якась грошова винагорода – я би з радістю всю суму на ЗСУ віддав.
Чому саме вагон метро обрали для встановлення рекорду?
У вимогах Гіннеса стояла мінімальна вага 5 тонн, мінімальна відстань 5 метрів. Про умови буксирування вони нічого не писали. Тобто було написано вже в тому переліку, який прийшов для мене для виконання, що я можу використовувати сталевий ланцюг, ремінь на шию або інший предмет. Ну от я їм кажу – в мене в рекорді буде використано 2-міліметровий сталевий трос і вагон метро.
А можна було щось інше. Та вимога, яку вони висували – це будь-який вид транспорту, який знаходиться в експлуатації. Тобто, якщо це автобус, значить він знаходиться на міському маршруті чи міжміському сполученні. Якщо це автомобіль – там фура, наприклад, то вона повинна бути використанні на якомусь підприємстві. І далі ми уже вибирали з того, що можна підігнати під вимоги Гіннеса.
Тобто там потрібно було, якщо це автомобіль, щоб його вага не змінювалася від початку виконання спроби до закінчення виконання спроби. Його іще потрібно було зважити. Заїжджає машина на ваги великі. Потім з цих вагів вона повинна кудись переміститися – в те місце, де я буду її тягнути. А потім повернутися знову на ваги, щоб показати, що вага не змінилася. Тому було вирішено вибирати те, що можна потягнути і показати одразу. Тобто на вагон є техпаспорт, в якому вказана його тара, так назвемо, це 32 з половиною тонни і пересувається він сам. Я його протягнув, повернули на місце – нічого з нього не віднялося.
Тобто ви рекордсмен ще з травня, виходить?
Так. Ми співпрацювали з Національним реєстром – вони знали про моє досягнення ще з травня, але було вирішено зробити презентацію, коли вже приїде сертифікат про рекорд Гіннеса.
І, зрештою, на презентації ви навіть перевершили їхні вимоги і самого себе! Як це вам влалося?
Так – 32 з половиною тонни і 11 метрів 55 сантиметрів. Вони заявляли 5 тонн, а у мене було взагалі 32! У мене було таке завзяття, бо я присвятив свій рекорд боротьбі українського народу з російськими військами!
Виходить, аби не повномасштабна війна росії проти України – ви би уже 24 лютого були рекордсменом?
Так. Але це мені теж додало якийсь внутрішній стимул. Тому що тоді б я цей рекорд виконав просто для себе – побалувати свої амбіції. Зараз я не намагаюся розпіарити себе, додати підписників у Instagram і ще чогось.
Мій основний меседж був у тому, щоб люди звернули увагу на те, що не потрібно зупинятися допомагати ЗСУ.
Тому що в перші тижні всі дружно стали волонтерами, всі робили коктейлі Молотова, насипали пісок і ще щось робили. А потім це все стало затихати і коли ти кажеш людям – якщо б кожен із вас пожертвував однією чашкою кави – 30-50 гривень – то уже б це були десятки тисяч гривень, які впали б на допомогу ЗСУ.
Якщо говорити загалом про війну з росією – то вона ж в 2014-му почалася. Чи для вас особисто відчувалася з 14-го року ця війна? Чи все-таки тільки цьогоріч з 24 лютого вона вас так зачепила?
Буду відвертим. У мене дуже багато знайомих із росії. Мені пропонували роботу в росії ще в 2017-му році, коли я перший раз поїхав на чемпіонат світу у санкт-петербург. Тобто вони оцінили мої знання як тренера. Мої спортсмени тоді зайняли багато призових місць, двоє стали чемпіонами світу і це зацікавило.
Потім були ще деякі заходи – я їздив в москву, в санкт-петербург. Навіть остання моя поїздка на Чемпіонат світу мала статися взимку перед новим 2021-м роком. Я доїхав до кордону з росією, мене пропустили наші прикордонники, а російські не впустили. Сказали, що я не проходжу за списками ФСБ.
У вас з російськими спортсменами досить тісні були стосунки весь час. От кажуть – культура поза політикою, спорт. Отже, спортсмени між собою спілкуються, незалежно від країни, де вони живуть. Чи щось змінилося у цьому?
До 24 лютого я, скажімо так, був із гаслом «спорт поза політикою». І коли 24 лютого я прокинувся від того, що падають бомби, моя дитина стурбована, дружина не знає, що робити, куди ховатися. І я починаю писати цим всім людям (російським спортсменам – прим. авт.).
Я був підписаний на блогерів, з якими я спілкувався. У них по 1 – 1,5 мільйони підписників на ютубі. Це ті, кого люди вважають «лідерами думок». І я пишу кожному з цих людей. Більшість просто мовчить. Прочитали і мовчать. Деякі писали, що «так, я розумію – почалася війна, але що ми можемо зробити? Ми там маленькі люди, а якщо за нами тут прийдуть?! Ми боїмося щось сказати!».
Були і ті, які писали типу «це моїми ракетами тебе бомблять, напиши адресу, скину тобі парочку». Тобто ті, хто відверто насміхався. Були ті, хто писав, що нас ідуть звільняти і через 3 дні все буде добре. Тому після того, як я побачив, що жодного адекватного росіянина, який би сказав, що не підтримує війну, немає. Або хоча б спитав – як ти, як родина, чи ви у безпеці? Із росії – жодного.
А от з білорусі серед хлопців, з якими я спілкуюся і був у мінську на змаганнях з ними – є адекватні люди. Вони одразу почали писати «зупиніть війну» в своїх соцмережах. Всі дзвонили і питали – як сім’я, як я?
Був хлопець, який живе поруч із військовою базою (в росії – ред.). В мене є зв’язки в СБУ і він перекидав мені інформацію – хто приїхав туди, скільки літаків злетіло. І от так ми спілкувалися з нашим управлінням СБУ, слідкували за цим аеродромом. Я гадаю, якась моя допомога в цьому і його допомога є.
Саме після 24-го лютого спорт став для вас із політичним підтекстом?
Коли я почав спілкуватися уже з людьми, які в 2014-му році виїхали з Донецька і Луганська, то вони от розповідають ту ж історію. Що ніхто не хотів росії, ніяких “ДНР”-“ЛНР”. Були ті самі катівні в підвалах, були ті самі «тітушки», яких завезли автобусами з Ростовської області. Те саме, що ми бачили в Мелітополі, в Херсоні – коли йде демонстрація, здавалося б, на підтримку Росії – якісь люди там стоять, а наші показують, як з іншого боку скандують «Путін – ху*ло». Зараз якось більше було медіа шуму з нашої сторони – ми показали, що ніхто їх не чекав ні в Херсоні, ні в Бердянську. А оці всі показові виступи з привезеними людьми, які грали на камеру – повна маячня.
Отже, ви перестали повністю спілкуватися з російськими колегами, а білоруськими деякими спілкуєтеся?
Так! З тими, які відповідають за свої слова, які показують у соціальних мережах своє ставлення до нашої війни. Хоча вони теж бояться, що за ними можуть прийти.
Як відтоді змінилося ваше життя? Ви розповіли про бажання звернути увагу людей на потреби ЗСУ. Тобто і ви 24-го лютого стали волонтерити?
Більше того, я ще й інформаційний воїн! Є така американська компанія IronMind, яка випускає обладнання для нашого виду спорту «армліфтинг» і вони проводять сертифікації. Тобто, на досягнення певного результату, на підйом певної ваги. Це як рекорди цієї фірми – вони ведуть свою статистику. І я почав писати їм.
Американці дуже люблять рахувати гроші і перші 2-3 тижні вони відповідали, що спорт поза політикою і як ми можемо їм (росіянам – прим. авт.) заборонити користуватися нашим обладнанням. Але коли побачили, як руйнуються наші міста, як вбивають наше цивільне населення, особливо після Ірпеня – написали в себе на сайті після мого звернення, що росіянам і білорусам, поки знаходяться російські та білоруські війська на території України і йде війна – заборонено будь-які сертифікації на їхнє обладнання, будь-яке встановлення рекордів. Тобто це був такий мій меседж до керівництва фірми особисто. Зараз жоден росіянин чи білорус не має доступу до встановлення світових рекордів і сертифікації на обладнані цієї фірми.
Вона камінь точить! Далі було щось більш прикладне?
Далі були коктейлі Молотова. Ми збиралися нашою територіальною громадою – друзі, куми. Робили їх. Ми закорковували їх корком і прив’язували вже скотчем до горла ганчірку – тож у мене досі стоять ці коктейлі вдома і, принагідно, впораються зі своєю функцією.
Потім ми з товаришами взяли під шефство одну з дитячих лікарень Дніпра. Ми робили спочатку сховище для діток, потім робили укріплення навколо лікарні. Тобто всі мішки, які на вулиці викладені, це викладали ми. Мабуть, місяць ми там працювали. От дітки лежать в інкубаторах, а ми носимо мішки з піском повз них і закладаємо вікно.
Потім ми з моїми клієнтами організували від федерації (Всеукраїнська федерація армліфтингу – прим. авт.) збір аптечок. Деяких наших спортсменів забрали на фронт і тому, коли прийшов запит від хлопця, що потрібні аптечки – у них бригада вся була без аптечок – ми зібрали 20 аптечок, укомплектували їх. Зібрали медикаменти, домовилися за пошив підсумків, щось докупили. Турнікети, бандажі, бинти – все, що було в цьому переліку, ми зібрали.
Пізніше вже були адресні збори. Тобто якийсь наш спортсмен каже – мені потрібний бронежилет, наприклад. Я звертаюся до своїх клієнтів. Через ініціативу федерації і адресні знайомства вдавалося адресно допомагати нашим військовим. Далі ми почали збір на оптичний приціл.
Мій знайомий був православним священиком і 2 роки тому йому поставили кардіостимулятор. Він ніяк не мав опинитися на фронті, але через «Правий сектор» він пішов в добровольчий батальйон як медбрат – навіть не капеланом. Там з’ясувалося, що він дуже гарно стріляє. Навіть з якоїсь не дуже доброї оптики на 900 м він бив десяточку і от його взяли в ДРГ снайпером. Ми збирали йому на оптику. Збір почався, все було добре – ми підтримували зв’язок. Потім були відео, де їх то фосфором обстріляли, то касетами обстріляли. А потім пропав зв’язок. І мені скидають інформацію, що Богдана вбили. Перше – це було неприйняття. Як я потім дізнався – він під артобстрілом загинув в Авдіївці. То сталося влітку. Йому було всього 29 років. Після цього в мене була якась така депресія, апатія до всього.
Але потім я вирішив, що не треба депресувати – треба працювати. І потрібно якось більше допомагати – не тільки адресно. І найперше, що ми зробили – це був турнір, присвячений пам’яті Богдана. Всі витрати взяли на себе також мої знайомі. Деякі його знали і ще по капеланській службі, і ми зробили всю нагородну атрибутику, місце проведення, вхід – все безкоштовно. А добровільні внески мали піти на допомогу ЗСУ. Таким чином нам вдалося зібрати 7 тисяч гривень.
Мої знайомі з ГО «Сильна Олександрійщина» – це Кіровоградська область – збирали нашим спортсменам на Донецькому напрямку допомогу. Тому ми ці гроші – перший збір, який я організував, відправили. Потім ще протягом певного часу ця хвиля збору підтримувалась і нам вдалося назбирати ще 10 тисяч гривень. Уже волонтерський фонд «Україна на крилах надії», з яким я зараз співпрацюю, він розпочав збір на позашляховик для хлопців, які перебували на той час на Харківському напрямку.
Вам спортом було коли за тим займатися?
Я все поєднав. Я побачив, що хвиля допомоги стихла, люди на картку вже не скидають. І я вийшов на Набережну Дніпра – робити сердечка із цвяхів. Тобто отримуєш сердечко і за сердечко донатиш. І символічно назвали цю акцію «З Україною в серці».
Першого разу вдалося зібрати 1,5 тисячі гривень протягом години. А потім я ще запропонував зігнути сердечко з більшого цвяха і його в мене купили за донат у 500 гривень. Ці гроші ми передали благодійному фонду. Наступного разу знову 1,5 тисячі гривень за 40 хвилин. За один вихід я зігнув 40-50 сердечок. Ці цвяхи мені дає один із магазинів абсолютно безкоштовно.
Ви це робите вручну – без жодних додаткових засобів? Акція триває?
Так, я вам от продемонструю навіть. (Згинає голіруч за 25 секунд 20-сантиметровий цвях! – авт.)
Перший раз мені дали 8 кілограмів цвяхів 200-к. Якщо рахувати, то виходить 40 штук у кілограмі. І наступного разу ще 6 кілограмів. Тобто дуже багато. Частину цвяхів я гнув для військових, які передавали на передову. Як оберіг, амулет – кожен вирішував собі. Також, якщо людині цікаво, я відправляю поштою. Але там фіксований донат. І можна виготовити виріб на замовлення. Хтось просив, навіть, зігнути ім’я із цвяхів.
Але ж ви і те, що відправляєте поштою на замовлення, вручну гнете – без усіляких засобів?
Так, ну ви ж бачите. (Сміється)
А ще я був в Ізюмі, Змієві, Харкові. Разом з іншими благодійниками. Це їздять хлопці з БФ «Україна на крилах надії». Ми разом збираємо на продукти, бензопили, буржуйки. Хоч це і бізнесмени, але періодично вони звертаються за донатами до людей і мені б хотілося, щоб була допомога фонду. Не лише грошима, а й продуктами і товарами. Тому я не зупиняюся і допомагаю збирати донати.
Я знаю, ви ще займаєтеся реабілітацією людей після травм. Чи працюєте із військовими?
Якщо ми кажемо про фахові знання – я працював з паралімпійською збірною України по кульовій стрільбі. У мене були інваліди, паралізовані до пояса. Я на інвалідній колясці затягував свого клієнта по сходах на 2-й поверх, тому що не було доступу для інвалідів і от таким способом ми виходили із ситуації. Тобто піднімав нагору і спускав вниз. Також у мене є люди з інсультами, розірваними колінами, протрузіями (початковий етап утворення грижі в хребті – прим. авт.) Тобто різного роду травми. І проблеми працювати з військовим, у якого травма після осколкового поранення чи працювати з паралізованим інвалідом – мені різниці немає. Але це, наразі, у мене не волонтерська діяльність. І я стикався з тим, що просто тренерам не сильно довіряють у цих питаннях. Скоріше йдуть до лікарів.
Розкажіть, звідки ви родом? І хто вас підтримує у ваших спортивних досягненнях?
Моя мала батьківщина – це Петропавлівка Дніпропетровської області. Це зараз Синельниківський район – туди вже теж прилітало. Батьки залишаються там. А моя родина – дружина з сином – знаходяться в Дніпрі. І коли я казав на початку війни, що потрібно їм виїхати до товариша в Польщу, то жінка сказала, що ми тебе тут не залишимо.
Тому, якщо говорити про те саме встановлення рекорду – то рекорд встановлює не одна людина. Його встановлює команда. Дружина, яка забезпечує мені харчування, відновлення, масаж. 5-річний син, який завжди переживає і в мене нема просто іншого виходу, щоб його розчарувати в його там розумінні, що тато – супергерой.
І друзі, які допомагають. Наприклад, у мене немає власного транспорту, то мене моя кума відвозила на тренування, кум допомагав знайти зв’язки в управлінні транспорту міської ради, щоб там надали згоду на тренування в депо. Тому це все робить не одна людина і якщо самотужки, напевно, не вдалося б мені цього досягти. Ця вся команда людей – вони у мене повірили. Те саме я намагаюся донести до людей – що гуртом легше допомагати.
Хто ви за освітою?
Я магістр фізичної культури. Вступав до аспірантури і хотів продовжити наукову діяльність – стати кандидатом наук, викладати в інституті, потім стати доцентом. Оцю частину я переніс зараз на тренерство і підбір методик тренування для наших спортсменів-збірників (зі збірної України по армліфтингу – прим. авт.) Я 6 років працював учителем фізичної культури в школі і паралельно з цим працював тренером в тренажерному залі, тому що зарплати вчителя не вистачало на життя. Потім тренерство стало моєю основною роботою і коли почалася змагальна діяльність, колеги у школі не дуже з розумінням поставилися до того, що я по два тижні можу бути відсутнім у школі. Тому довелося зі школою попрощатися і залишити тільки тренерську діяльність.
Я не можу вас не спитати. Побутує думка, що якщо чоловік сильний, накачаний – то чого він не йде до війська? Вас про це запитували? Як ви до цього ставитеся?
Ви друга людина, яка про це питає. Я закінчив Дніпропетровський інститут фізичної культури і у нас не було військової кафедри. Після закінчення інституту я працював учителем в школі. А вчителі, які працюють на повну ставку, звільняються від служби. У мене немає військової спеціальності.
Але і за характером, так я вже говорив вашим колегам, мені дуже важко дається необхідність фізично битися. Є от люди, які ідуть в бойові мистецтва і їм прямо подобається бити іншій людині обличчя, бачити кров. Я обрав для себе той вид спорту, де я не завдаю фізичних травм іншій людині. Я змагаюся з вагою.
І сама думка про те, що треба вбити людину, навіть, якщо він окупант, то мені…(тут замислюється). Якщо це, напевно, буде питання – конкретно зараз моє життя чи життя когось з моєї сім’ї і життя окупанта – то, звичайно, вибір буде поставлений правильно. Але зараз я вважаю – якщо ти можеш зробити щось корисне тут, а саме цим я зараз намагаюся займатися, то це також важливий внесок, аби наблизити нашу перемогу.
Читайте також: Незламний хлопець: як проходить реабілітація Івана Чабана, який втратив ногу через російський танк