«Війна – не жіноча справа»? У попередньому матеріалі MIL Ukraine ми дивилися на жіночі обличчя українського спротиву та переконалися у тому, що ця теза не має місця у сучасній боротьбі проти окупантів.

У другій частині циклу про жіночі обличчя українського опору ми дізнаємося про донецьку любов до збереження традицій та збереження кримськотатарської ідентичність.

Діяти, а не займати вичікувальну позицію

Зарема Барієва, менеджерка Кримськотатарського Ресурсного Центру, вже майже десять років бере участь у спротиві та боротьбі за збереження власної ідентичності. Але насправді, як зазначає сама Зарема, цей опір її народ чинить уже значно довше.

Так складаються події і розвивається історія, що вже кілька поколінь кримських татар борються за збереження своєї ідентичності, своєї неймовірно багатої культури, своє право жити на рідній землі та говорити рідною мовою. Ми відрізнялися від багатьох інших народів світу тим, що завжди вели свою боротьбу виключно ненасильницьким шляхом. Боролися наші прадіди, діди, батьки і сьогодні ці випробування випали і на нашу долю. 

Коли ми зі своєю сім’єю повернулися з місць депортації на свою історичну батьківщину, я думала, що завдання, яке стоїть перед нашим поколінням, полягає в тому, щоб розвиватися повноцінно на своїй батьківщині і відновлювати все, що було втрачено за роки депортації. Ми й не припускали, що і на долю нашого покоління випадуть такі виклики і що нам поряд з українським народом доведеться захищати не лише свої права та домівки, а й зі зброєю в руках територіальну цілісність держави Україна.

Зарема Барієва згадує про початок російської війни проти України та перші дії спротиву проти окупації Криму.

Відразу після окупації Криму в 2014 ми почали чинити опір і не було ні грама сумнівів у тому, що потрібно діяти, а не займати вичікувальну позицію, а тим більше миритися з окупацією. Разом із чоловіком (Ексендером Барієвим) ми стали організовувати акції та пікети вздовж доріг, в яких брали участь кримські татари й українці. Було створено Комітет із захисту прав кримськотатарського народу, відкривали гарячі телефонні лінії для збору інформації про порушення прав людини окупантами в Криму. 

Чітко розуміли, що це справжнісінька окупація

Зарема також чітко пам’ятає свої думки та перші завдання, які постали перед нею та її родиною для підтримки інших.

Ми чітко знали, громадянами якої держави є, і чітко розуміли, що це справжнісінька окупація, яка не закінчиться одним днем. Події розвивалися дуже динамічно, відбувалося захоплення не тільки державних установ, а й бізнесу, почали зникати безвісти активісти, окупанти здійснювали безкарні вбивства, проводили обшуки, арешти і затримання людей, які не підтримують окупацію півострова. Уже тоді ми окреслили для себе завдання, які потрібно було виконувати негайно: кваліфіковано фіксувати й документувати всі кейси порушення прав людини, доводити всю інформацію як до української, так і до світової громадськості. 

Окупант же прагнув перетворити Крим на сіру зону, де ігнорувалося українське, міжнародне і навіть російське законодавство. Для мене було неприйнятно, будучи громадянкою України, отримувати нав’язане мені громадянство РФ, а тим більше російський паспорт. Ні я, ні мій чоловік, ні мої діти не отримували російських документів. Ми чітко знали, в якій країні ми живемо, і громадянами якої країни є.  Ми працювали з населенням півострова і намагалися роз’яснювати людям, що російський паспорт – це не тільки нові можливості, а й обов’язки, а Росія – це та країна, яка спочатку роздає цукерки, а слідом за цим пускає в хід свій батіг. У Криму саме так все і сталося.

Спротив – це боротьба за свої права всупереч усьому

Для Зареми спротив – це відстоювання власної позиції та боротьба за права. 

Спротив – це не прийняття чужого, нав’язаного тобі. Окупація Криму застала нас у Криму вдома. Ні ми, та практично ніхто в Україні, як виявилося, не був до цього готовий. Одне було очевидно, що прийняти це як дане ми не зможемо і не будемо з цим миритися. Ми не порушували чиїхось прав, а тим більше чиїхось кордонів. Ми не просили нас захищати і вдиратися в наші будинки. Ми жили у себе вдома на своїй батьківщині! Окупантам, звісно ж, не подобався наш опір. 

Жінка згадує, з якими наслідками від такого спротиву окупантам доводилось стикатися.

Вони неодноразово намагалися підкупити мого чоловіка. Не зумівши домовитися, прийшли з обшуком, щоб налякати і натякнути на те, щоб усю нашу діяльність припинили, і нам бажано прийняти всю ситуацію як є і змиритися, або ж покинути півострів. Вони намагалися зробити все, щоб ми виїхали з Криму. Ми ж – щосили намагалися до останнього залишатися і жити на своїй землі. Були неодноразові виклики у ФСБ, повістки на допит отримали практично всі наші близькі родичі. Окупанти неодноразово намагалися зривати наші прес-конференції, підвозили тітушок, провели обшук у нашій квартирі в мій день народження 16 вересня 2014 року, неодноразово по три години затримували нас із чоловіком під час перетину так званого кордону Криму з материковою Україною, забороняли проводити правозахисні заходи, приносили різні застереження. 

Але ми ні на крок не відступали, бо знали, що ми у себе вдома, а зелені чоловічки були непроханими гостями. Однак, після одного виїзду мого чоловіка за межі Криму я прочитала на Facebook сторінці так званої прокурорки Криму Поклонської, що наступними нев’їзними до Криму стануть члени Комітету із захисту прав людини. Я попросила свого чоловіка не повертатися до Криму, оскільки розуміла, що цього разу вони його заарештують і це буде квиток в один кінець. У Криму почалися репресії проти членів Меджлісу, і мій чоловік залишився в Києві, щоб розгорнути всю правозахисну діяльність і робити все можливе для привернення уваги світової громадськості до ситуації в Криму. До Києва я вимушено переїхала разом зі своїми двома маленькими синами через 4 місяці. Ні я, ні мій чоловік, ні наші діти відтоді не були в Криму! У Києві ми створили правозахисну організацію Кримськотатарський Ресурсний Центр, що веде роботу на місцевому, національному та міжнародному рівнях, спрямовану на деокупацію, реінтеграцію та сталий розвиток Криму, через протидію агресії, геноциду та дискримінації, реалізацію колективних прав та інтересів корінних народів, захист прав людини, моніторинг та аналіз компонентів сталого розвитку Криму, інформаційно-просвітницьку та адвокаційну діяльність, підтримку культурних, освітніх, наукових ініціатив.

Робота в Кримськотатарському Ресурсному Центрі

Зарема розповідає:

Ось уже майже 10 років разом із командою та експертами Кримськотатарського Ресурсного Центру, ми намагаємося робити все, щоб голос окупованого Криму лунав на всіх правозахисних майданчиках світу, а тема Криму була на порядку денному. Це колосальна щоденна робота: збір інформації, робота з матеріалами кримінальних справ, комунікації з жертвами окупації, документування правопорушень, подання скарг до договірних органів ООН і міжнародних судів, проведення інформаційно-адвокаційних кампаній, зйомки документальних фільмів про Крим і жертв окупації та багато іншого. 

Кожен член команди КРЦ робить усе, щоб корінні народи України могли жити і розвиватися в Криму, і щоб наші діти могли жити під мирним небом у вільній демократичній Україні.   Щодня працювати з такою темою, бачити всю цю несправедливість і в деяких випадках безвихідь дуже не просто в емоційному плані. Я добре знаю Крим, знаю багатьох у Криму і щоразу, коли відбувається черговий обшук, арешт чи затримання, ти пропускаєш це воленс-ноленс через себе. Ти не можеш просто абстрагуватися і машинально виконувати свою роботу.  Йдеться про долі людей, цілих родин і дітей, які сильно страждають і переживають через незаконні арешти своїх батьків. Дуже багато порядних людей, представників інтелігенції мого народу сьогодні перебувають у катівнях ФСБ з надуманих причин. Це люди, які нічого не мають спільного з криміналом. Їхня єдина провина – це небажання миритися з окупацією півострова та інакомислення неугодне окупантам. 

Детальніше про те, як працює Кримськотатарський Ресурсний Центр і його роль у реінтеграції Криму, читайте у попередньому матеріалі MIL Ukraine.

Коли руки опускаються, а таке теж буває, я дивлюся на своїх дітей і розумію, що ми не маємо права розслаблятися, у нас немає 50 років у запасі, як це було з Балтійськими країнами, ставлю себе на місце тих, у Криму, у кого становище в рази гірше. Це і дає тобі сили рухатися далі, мотивує йти вперед і рухатися до твоєї мети. Моя сім’я – це моє джерело натхнення! А ще я переглядаю дуже часто фото з краєвидами Криму і заряджаюся нашим півостровом. Мої батьки не захотіли їхати з Криму. Їм далеко за 70, і я розумію, що нам потрібно працювати значно ефективніше, щоб вони якнайшвидше обійняли двох своїх онуків і онучку, яку ще не бачили наживо. Я хочу, щоб мої діти жили у себе на батьківщині, розмовляли своєю рідною мовою, знали й поважали державну мову, розвивалися в Криму й розбудовували Крим, жили в демократичній державі Україна, і щоб це все відбулося вже найближчим часом. А ми до цього докладемо максимальних зусиль.

Жіноче обличчя спротиву окупації Криму

На питання про роль жінки в опорі Зарема відповідає: кримськотатарська жінка завжди на рівні з чоловіками стояла на захисті прав свого народу. 

Сьогодні в місцях несвободи понад 180 осіб, велика частина з них – це сімейні люди. Їхні дружини, метері, доньки – це жінки, які день у день борються не тільки за своїх чоловіків, батьків, синів. Це героїчні жінки, які кидають виклик усій російській репресивній машині.  За 9 років окупації велика кількість жінок у Криму стали жертвами різних видів репресій. Нескінченні судилища, штрафи, обшуки, адміністративні арешти, штрафи за пікети та акції на підтримку політв’язнів Криму. Однак незважаючи ні на що, жінки-активістки, жінки-журналістки, жінки-адвокати щоденно проявляють свою громадянську позицію та виконують свій обов’язок, що викликає повагу та захоплення у багатьох людей у світі. Тому жіноче обличчя спротиву окупації Криму дуже різноманітне. Пишаюся, що сьогодні є однією з них і живу разом з ними в один час, борюся з ними разом за права корінного кримськотатарського народу. Вірю, що разом впораємося з усіма викликами і негараздами і вже дуже скоро житимемо у вільному, деокупованому Криму, займатимемось питаннями реінтеграції півострова до України, виховуватимемо гідних дітей своєї землі та розвиватимемо наш райський куточок України!

Спротив – це допомагати одне одному

Переселенка зі Слов’янська Донецької області Ольга Голубятникова точно знає, що спротив може бути творчим й об’єднуючим. 

Для мене спротив – це не сидіти склавши руки, щось робити, допомагати будь-яким способом, на який ти здатний. Робити усе, що можеш. Я, наприклад, перераховую гроші як допомогу. Цілий рік, перебуваючи Німеччині, я допомагала своєму фонду «Слов’янська Мрія», який підтримував людей, які потребували їжі, миючих засобів. Ми писали проєкти, збирали списки людей, які потребують допомоги, домовлялися. Це, на мій погляд, теж спротив такий – допомога.  Також у Німеччині проводила творчі заняття з українськими і німецькими дітками в Німеччині. Підтримували українське! Таким чином, ми виживаємо і доводимо, що ми спроможні зберегти нашу державу, що в Україні боряться проти ворога, допомагаючи одне одному. 

До повномасштабного вторгнення Ольга працювала в благодійному фонді «Слов’янська Мрія». Там жінка допомагала із соціалізацією дітей і людей старшого віку, проводила різноманітні заходи. 

Я безпосередньо займалася дітками. Ми робили руками багато речей: займалися квілінгом, орігамі, малювали кавою. Але моє основне заняття – це ляльки-мотанки. Дітки дуже люблять творити щось, що можна робити ручками, а потім забрати це, понести додому і показати батькам, бабусі чи дідусеві…

Ольга ділиться: захоплення ляльками-мотанками почалося для неї у 2014-му році після визволення Слов’янська від російських окупантів. 

Знаєте, був такий тривожний стан, треба було якось себе відновити. Я познайомилась з лялькою-мотанкою. мені показали один раз, як її робити, я закохалася і почала потихеньку відтворювати ляльки: купувала книжки, сама щось робила, дивилась майстер-класи…А потім і сама вже в 2014-му році я почала потихеньку проводити майстерки. Коли я стала займатися ляльками, мені здається, що я “одужала”, стала спокійніше. Мене це заняття так заспокоювало, врівноважувао. 

Я з задоволенням займалась цим сама та побачила, що люди, які приходили на майстерки, теж із задоволенням це робили, для них це був новий досвід щось гарне зробити. Це така трошки магія: ти прийшов, бачиш, звичайні клаптики тканини лежать, а раз – змотали і вже є лялечка красива, яку і в ручки можна взяти. Що я ще помітила: коли дорослі або діти тільки-но приходять, то спочатку кожен сам по собі. А коли починають працювати, – один одному починають допомагати, хтось раніше щось зробив, а хтось пізніше. А отак один одного підтримують, допомагають – і це вже теж соціалізація, спілкування, допомога. 

Також Ольгу запрошували проводити семінар для людей з інвалідністю. Розповідає: це був захоплюючий досвід і всі люди, з якими вона працювала, дуже натхненні та талановиті.

Секрети виготовлення мотанок

Що стосується технологій виготовлення ляльок-мотанок, Ольга розповідає, що спочатку відтворювала ляльок по книжках. Згодом почала творити авторські, вигадані та розроблені власноруч. Але чимало з її робіт виготовлено на основі стародавніх основі традицій.

Кожна лялька виробляється, як я прочитала і вивчила, до кожного свята та кожного сезону року. Виготовляється їх дуже багато і вони мають різне значення.

Лялечки виготовляються з натурального матеріалу: бавовни або шерсті. Їх можна робити на основі рослин: гілочки горобинки, березової гілочки або качану кукурудзи  – це буде основа ляльки. Є лялечки-травнички, для яких я самостійно трави збираю та роблю таку сумочку, в яку складаю трави. У результаті виходить така запашна й ароматна робота. 

Ольга ділиться: натхнення також іноді черпає у групі “Авторська лялька-мотанка”, в якій багато майстринь, що діляться своїм досвідом.

Колекція Ольги

Узагалі-то, моя повна колекція залишилася вдома. Коли ми поїхали в 22-му році з чоловіком, зібрали сумку, поклали у машину та поїхали, а дома залишились і ляльки, і вишиванки. Потім моя кума за декілька днів виїжджала, а я попросила її забрати ляльки і вишиванки наші. Зараз вони десь під Києвом вибухові, а забрати усе ніяк не виходить, бо ми просто більше року прожили в Німеччині. Зараз повернулися і поки що не забрали свої речі. 

Ми ж уже пережили один раз в 2014-му році окупацію Слов’янська, тому був великий страх, що прийдуть невідомо хто і що буде з нашим житлом і всім, що там всередині теж. Тому такі речі не хотілось там залишати.

Ольга демонструє нам свої авторські роботи, принагідно розповідаючи коротку історію їх створення.

Ця лялечка зроблена на замовлення. Моїй маленькій онуці на той момент було 6 років, вона мене спитала: бабусю, а ти знаєш які кольори Різдва? Я відповіла, що знаю: білий, червоний і зелений. Вона попросила зробити їй лялечку у цих кольорах. Ось і вийшла така різдвяна зірочка.

Оце така лялечка Благодать. Це в Німеччині зроблена. Це за стародавнім рецептом, так би мовити, зроблена лялька. Вважалося, що чим більше одягу на лялечці, тим краще. Тут є і сорочечка верхня, спідниця, фартушок, камізелька, хустки…Але воно все в одному тоні. Вдягнута вона за правилами. 

У давнину такі ляльки мати бігом мотали, щоб потішити дитину, а у цей момент мати сама могла чимось займатися. Це було дуже зручно, адже для мами це не вартувало великих зусиль: вона клаптик тканинки взяла, скрутила ляльку, дала дитинці, дитина грається і все, мама спокійна. 

Ось є така Благодать. У неї ручки вгору підняті, вона нібито молиться за нас. Це оберіг. 

А ця лялечка оригінальна, мені її подарували. У Донецькій області був такий проєкт «Шлях, позначений сіллю», вони зробили таку ляльку. Всередині неї – горішок і сіль. і коли дитинка бере в ручки і грається нею, то відчуває звук серця, який дитина може відчувати в утробі мами. Я свою таку теж зробила ляльку. 

А ці я робила просто заради розваги. Сім лялечок. Вони усі однакові, колір тільки різний. Райдуга або сім чакр наших. Можна по-всякому трактувати.

В однієї з ляльок особлива й особиста історія. 

У листопаді буде 90 років Голодомору в Україні. Я вам казала, що я читаю групу «Авторська лялька-мотанка», там мене запросили взяти участь у виставці до цієї теми. Роботи будуть виставлені у Харкові. Було запрошено 50 майстрів і майстринь,  всі робили на свою тему ляльки, інсталяції. Я ж узяла тему своєї родини і створила роботу «Діти в очікуванні мами».

Моя мама, коли була маленька, пережила голод 46-47 років. Вона мала молодшу сестру. Їхня мама, моя бабуся, уходила міняти норму. На той час їм давали якийсь шматочок хлібця, вона казала, цього було дуже мало, щоб їм було що поїсти, а тому моя бабуся брала цей хліб і йшла на декілька днів вимінювати на картопляні очистки. Потім вони ці картопляні очистки смажили, як оладки. У їх хатині була грубка, і вони ці очистки на сухому смажили і їли.  

Для цього моїй бабусі доводилось йти на кілька днів. А сестричка мамина була дуже маленька, ще їсти просила. За спогадами мами, вона двічі опухла з голоду. Мама розповідала, що вона робила маленькій “куклу”. Коли я спитала у мами, що таке кукла, вона відповіла: клаптик тканини, в який я нажовувала насіння білого трохи, і давала молодшій сестрі, щоб вона заспокоювалась.

Тобто, у мене вийшло відобразити їх історію таким чином. 

Український жіночий спротив – особливий, має багато різних облич і методів боротьби. Але зусилля кожної на цьому шляху є неоціненними.

Читайте також про те, як уродженка Луцька розповідає про російську пропаганду в Канаді.

Головне фото: авторський колаж “Жіночі обличчя українського спротиву”.