Волинянка Світлана Гунчик більше, як рік тому стала підприємницею і розвиває свою справу попри війну. Світлана тривалий час працювала в журналістиці, а після цього стала начальницею відділу інформаційної політики Волинської обласної державної адміністрації. У 2018 році пішла з державної посади та кардинально змінила  професію й зараз працює сама на себе: шиє одяг на замовлення та створює оригінальні прикраси. У центрі Луцька знаходиться її майстерня та шоу-рум «NamystA».

Світлана Гунчик розповіла, що почати шити одяг і створювати прикраси —  це був один етап у житті. А відкрити власну справу  — це вже зовсім інша справа. 

«Я все життя шию. Моя мама шила. Були такі непрості часи радянські: мама вчителька, тато працював у міській раді державним службовцем. Особливих доходів не було, та ще й навіть можливості купити не було. І мама шила, я коло неї, мені це було дуже цікаво», — пригадує Світлана. 

Коли Світлана була у початкових класах, приблизно, як її дочка зараз, їй хотілося розкрити швейну машинку і сісти за неї та шити. 

«Коли мама була на роботі, а я вдома, я собі тихо її розкладала, щось там на ній намагалася створювати. Потім я її назад складала і дуже дивувалася, чого мама знає, що я там сиділа. Тоді я думала “Як вона могла знати?” Тепер, коли я маю свою техніку і вона мені як “другі руки”, розумію, як мама знала», —  зазначила Світлана Гунчик.

Світлана розповіла, що одного разу до неї дійшла чутка від недоброзичливців, що  «у Волинській ОДА вона нічого не робила, лише вигулювала кожен день нові сукні по 200 доларів». На що Світлана відреагувала так: «Слухайте, це ж визнання, бо ті сукні були створені мною». 

Коли працювала У Волинській ОДА, то більшість речей шила собі вона.

«Ця творчість ішла зі мною все життя. Просто  раніше мені не було часу її розвивати на повну. Мені  бракувало знань. Тому, що я, як у народі кажуть, самоучка, вмію, але так “на хлопський розум”»,  —   зазначила вона. 

Яким був шлях до власної справи 

Світлана розповіла, який шлях пройшла перед відкриттям власної справи:

«Коли я залишила державну службу, був такий період, що мені просто треба було перезавантажитись. Я розуміла, що йти далі по лінії державної служби я не хочу. Повертатися в журналістику теж не хочу. А далі маю чимось займатися. Ми якраз з сім’єю тоді були в Києві, і в мені включилося бажання шити. Дитина росла, я шила якісь штанята, кофтинки і так далі. Почала розуміти, що мені катастрофічно не вистачає знань з технології. І я себе зловила на думці, що Київ  —  це місто можливостей. Де зможу так навчитися шити, як не там?»,  —  зазначила вона.

Далі Світлана Гунчик пішла на півроку навчатись в одну школу дизайну, після неї – в іншу. Навчання в Києві допомогло заповнити прогалини в знаннях з технічних процесів, конструювання та моделювання. Крім того, Світлана в Києві закінчила корсетну школу, тому зараз уміє шити корсети, наближені до історичних:

«Це настільки мене затягнуло, це настільки мені було цікавим. Я почала купувати книжки, «зависати» на різноманітних майстер-класах.

Мені все почало бути потрібне: манекени, нова швейна машинка, нові ножички, різноманітні девайси для шиття, ще такі-то тканини. Чоловік з мене сміявся. Казав, що жінки зазвичай хочуть шубу, діаманти, а тобі для повного щастя треба піти купити торбу тканини, намистинок, і більше нічого не потрібно».  

Зараз Світлана Гунчик працює в ніші створення одягу під індивідуальне пошиття. 

«Я не працюю для масовки. Це коли цех відшиває партії. Це абсолютно не моє. У мене це працює так: приходить людина, є замовлення, ми з нею обговорюємо. Хтось приходить уже з чіткою ідеєю, хтось просто з бажанням отримати нову сукенку.  І ми теж обговорюємо і вирішуємо, що можна з  тканини зробити», — розповіла вона. 

Якщо виникає натхнення та енергія робити щось нове, то майстриня розуміє, що таки має це зробити:

«Коли дуже багато один за одним індивідуальних замовлень, я заходжу в такий стан, коли мені треба виділити два дні виключно для себе і для своєї творчості, щоб я відшила-створила те, що хочеться мені. Буває, що в такі моменти в думки приходить якась ідея (сукня чи корсет). І воно тебе просто мордує. Ти маєш його створити, спробувати і заспокоїтися, щоб воно в тебе вийшло. Або відкинути цю ідею…  І тоді ти наче в такий спосіб наповнюєшся якимось ресурсом. І працюєш далі».

Як ідея про власний бізнес стала реальністю 

Коли Світлана з сім’єю поверталася з Києва до Луцька, то виникла смішна історія. Під час першої поїздки не можна було вкласти всі речі в машину за один раз. У першій поїздці до Луцька найбільша частина речей стосувалася тоді ще хобі Світлани. 

«Була заповнена вся машина, весь багажник повністю. Ми їхали, і мій чоловік каже: “Слухай, а що з цим ми будемо робити? Куди його подіти? Ну, на балкон. Але якщо в тебе його стільки, тобі воно вдається, і ти від цього отримуєш задоволення, можливо, варто  відкрити власну справу і почати на цьому заробляти?», — ділиться спогадами Світлана Гунчик.

Перший поштовх до відкриття власної справи дав їй чоловік. Він бачив, як вона ввечері займається рукодільним мистецтвом, а в Києві на одній з виставок Світлана Гунчик отримала друге місце. 

«Спочатку знайшла собі невеличке приміщення, навіть не для бізнесу, а для майстерні, щоб там це все поставити, щоб там створити собі нормальні умови для праці. І так воно потрошку зав’язалося. Це були перші кроки до своєї справи», — додала вона.

Про творчість і відповідальність: коли не боїшся братися за складне 

Одного (це просто приклад, не одиночний випадок – авт.)  разу Світлана Гунчик  отримала цікаве замовлення сукні на шкільний випускний. Прийшла мініатюрна дівчинка і каже, що через 54 см у талії нічого не може купити. Домовилися про цікаву вечірню сукню в підлогу, наче королівську. 

І тут я розумію, що на  худеньку дівчину до корсету треба пришити спідницю з 7 метрів тканини, а це просто тягнутиме його донизу. І була задача, як зробити дуже широку, красиву спідницю з меншої кількості тканини, щоб вона не була настільки важка. Я два дні складала схему, наче конструктор. Зробила з паперу макет у складочки. Все поділила, множила. Наче все вийшло. Розклала, розкроїла ліф, розкроїла спідницю, починаю її складати в тканині, а воно не складається…  У мене був шок, навіть не від того, що я там змарнувала 4 метри дорогої тканини, а з того, що дитині ж треба йти на випускний. І  в чому вона піде?»,  — ділиться спогадами Світлана. 

Далі Світлана перевела подих і все вдалося:

Складні задачі, які часом виникають, наче такі смішні, але змушують мене рухатись уперед. Бо ти десь щось шукаєш в інтернеті, дивишся, які інші роблять, шукаєш там якусь книжку з шиття за 1978 рік, дивишся, як там робили. Тому це все мені дуже цікаво. І я від цього отримую задоволення».

Як вплинула війна на роботу 

Творчість  допомагає Світлані Гунчик бути повністю сконцентрованою на роботі та відволікатись від поганих думок про війну.

«Якщо вже говорити про шоу-рум, про більшу майстерню, то це вже з’явилося під час війни. Після 24 лютого 2022 року — це для всіх був стрес, і для мене зокрема. Я тоді розуміла, що коли, така страшна ситуація в країні, кому потрібні твої корсети і брошки. Це настільки мене зачепило, що моя творчість зупинилася. Я навіть удома нічого не робила. І після того, як трохи часу пройшло, ти маєш якось переключати свої думки. Ти не можеш постійно зависати в цьому негативі, ну не можеш абсолютно. І я зрозуміла, що треба братися за роботу просто для того, щоб себе вивести з такого недоброго психологічного стану», — зазначила Світлана. 

Саме творчістю, думками на мистецтво Світлана почала себе відволікати. В інформаційному просторі було чимало закликів на підтримку України. Світлана вирішила зробити щось патріотичне та про Україну. 

«Тоді  створила в сутажній техніці брошку у формі Герба України. Мені вона вдалася. Я її завершила і виклала в інтернет. І посипались замовлення… Просто посипались. Я не очікувала, що так буде багато. Її дарували за кордон, волонтерам, у подарунки, або для себе просто носити. По-перше, я  не встигала її відшивати. А по-друге, не було матеріалу. Купити цей шнур для сутажної техніки  можна тільки в одному магазині в Києві. І я телефоную їм, а вони мені відповідають: «Так, замовлення є, але розумієте, не працює метро, а у нас тільки один працівник пішки може дістатися магазину. І він приходить туди певного дня. Ми вам зможемо через стільки-то днів надіслати, коли він туди зможе дістатися». Доводилось працювати в таких умовах. І тоді я зрозуміла, що зупинятися неправильно»,  — поділилась вона.

Майстриня зазначає, що якщо її прикраси піднімуть комусь настрій, або допоможуть не впасти у відчай у важкі часи — це вже немало значить.

«Якщо такі символічні прикраси, що говорять, «кричать» про Україну, то, напевно, цим треба займатися. І я з’їхала з маленької майстерні, що раніше була на Рівненській вулиці. Зрозуміла, що я хочу чогось більшого. Почала шукати приміщення більше. Шукала, шукала, більше місяця шукала, бо попри те, що війна почалася, ціни на оренду не дуже падали. Крім того, хотілося щось таке, щоб і для моїх клієнтів було зручніше приїжджати на примірки і просто зайти навіть подивитися. І вже так от ризикнула. Напевно, якби мої рідні мене не підтримували, то я б не наважилася», — зазначила Світлана Гунчик.  

Від шиття до створення прикрас 

Світлана Гунчик почала створювати прикраси ще 10 років тому, коли зі своєю дочкою була у відпустці по догляду за дитиною. 

«Це теж пішло від шиття. Тому, що треба було на плащ ґудзики, мені хотілося чогось цікавого. Я пошукала в інтернеті, знайшла вироби в сутажній техніці, вирішила, що це буде класно, якщо замість ґудзиків я поставлю маленькі брошечки. Далі спробувала це виготовляти. Тоді було все непросто, не було всіх необхідних  матеріалів. Це ж не так, як зараз: зайшла в інтернет і замовила все, що  хотіла з іншого куточка світу».  

Cвітлана Гунчик пояснила, що якщо робити брошку вперше, то на це витрачається більше часу. Треба продумати схему виробу, елементи декору, а також якою вона буде в кінці. А якщо вже є досвід у виготовленні прикраси, то вийде зробити набагато швидше. 

«На сьогодні я можу зробити 3-4 штуки в день, якщо я сідаю від початку робочого дня і до кінця. Але це не встаючи: від початку й до кінця»,  —  зазначила вона. 

Світлана Гунчик  виготовляє практично всі види прикрас. Робить сережки, брошки, намисто, багаторядне намисто, з кулоном, більші й менші кольє, обручі, чокери. Матеріал для прикрас замовляє переважно в інтернеті. 

«Минулий місяць  —  це було масове замовлення прикрас. І я не можу це нічим пояснити. Не знаю, може люди просто одягнули пальта і хотілося оживити свій образ. Цей місяць більше замовлень одягу. Зараз більшість шиють тепліші речі. Це або спортивні костюми, чи костюми з такого м’якенького флісу. Або якісь тепліші класичні жіночі костюми», —  розповіла вона.

Підтримка завжди важлива у професії 

Світлана зазначає, що її чоловік Володимир Гунчик вже змирився, що йому доводиться жити з  творчою людиною. 

«Я щаслива людина в цьому плані, тому що він мене абсолютно підтримує. Єдине, що іноді з мене сміється і каже, що матеріали мої множаться в геометричній прогресії. Я не спеціалізуюся на чоловічій лінії одягу. В чоловічому сегменті я не працюю, тому що я цьому не вчилася. Але іноді для нього можу щось відшити. Я розумію, що це дуже круто, що він мене підтримує. У соцмережі я спілкуюся й з іншими дівчатами-колегами і відзначаю, що дуже мало таких, кого підтримує сім’я. А це важливо. І колись одна дівчинка  дуже дивувалася, що мене підтримує чоловік»,  —  зазначила Світлана Гунчик. 

«Крім того, я як людина творча, мені важко зосереджуватись на таких моментах, що пов’язані з бухгалтерією. Тому в нас з ним домовленість, що він знає, коли треба взяти мій телефон і заплатити мої податки. Бо я і мої податки – ми в різних площинах. І це ок, я можу його попросити допомогти мені практично у всьому. І коли долучаюся з брендом NamystA до різноманітних івентів і виставок, він запросто носить мої коробки, манекени і решту добра. Іти вперед набагато легше, коли твоя людина завжди поруч». 

Заголовне фото та інші світлини надані Світланою Гунчик.

Читайте також: Посуд запорізької художниці продали на благодійному аукціоні у Великій Британії.