Війна неминуче пов’язана із загибеллю. Раніше цей її страшний бік здавався далеким, зараз він торкнувся дуже багатьох. Якщо до згасання людини через хворобу ще можна якось підготуватися, то смерть на війні – це завжди несподівано. І людей, які здобули трагічний досвід проживання горя через втрати близьких, все більше. Як співчувати, аби не травмувати? Як підібрати вірні слова? А чого, навпаки, казати не варто? Про це ми запитали психологиню Хмельницького осередку благодійного фонду “Рокада” Ірину Гнєзділову.
Про втрати родичі мають дізнаватися не з медіа
Чи існує протокол на рівні військкоматів, як правильно повідомляти про загибель?
У нашому законодавстві від 2015 року розроблений механізм повідомлення про загибель військовослужбовця. У той день, коли встановлено, що військовий загинув, командир військової частини має зателефонувати або надіслати повідомлення військовому комісаріату. А далі вже представники військкомату, маючи на руках це повідомлення, особисто, бажано із залученням лікаря, приходять саме в родину військовослужбовця й інформують про смерть родину загиблого. Важливо, щоб родичі дізнавалися про смерть від людини саме ось таким чином – особисто, а не через ЗМІ. Бо це горе для всіх, а для родичів – найбільше.
В яких країнах варто запозичувати досвід?
Наприклад, ці механізми чітко розроблені в Ізраїлі, де активно діляться з нами своїми наробками стосовно травмотерапії, психології війни. Там існує навіть заборона публікувати інформацію про загибель військового до того, як про це повідомили родичів. Тому важливо перед висвітленням того, як військовий загинув, поцікавитися: а чи знають про це рідні? Ще один момент: у нашій практиці зазначено, що представнику військкомату бажано повідомляти новину в присутності лікаря. В ізраїльській практиці, на яку ми найчастіше покладаємося, приходять два представники військової частини. Бажано, щоб це була людина старшого і молодшого віку. Важливо повідомити людині про загибель з повагою, пошаною і співчуттям. Дуже важливо дотримуватися цих трьох правил. Інтонація ж має бути співчутливою.
Якою може бути перша реакція людини на таке повідомлення?
Перша реакція на інформацію про смерть, як правило, шок. І вона буває дуже гострою, емоційною. Завдання тих, хто повідомляє про втрати, бути в цьому процесі і оберегти людину від травматизації. Її не можна фотографувати в цьому стані.
Згідно з нашим протоколом, також озвучують те, як відбуватимуться похорони. Як правило, рідні потім кажуть: до нас приходили, говорили про поховання, а ми майже нічого не запам’ятали. В стані шоку змінена свідомість, тому людина може багато чого не зафіксувати у пам’яті. Отож брати інтерв’ю в цей момент дуже неетично.
Деякі подробиці про загибель у тексті краще пропустити
Як медійникам правильно висвітлювати такі історії?
Краще говорити з сім’ями загиблих не в той момент, коли їм повідомили про втрату, треба перечекати першу найтравматичнішу реакцію. Слід запитати у самих родичів, що б вони хотіли розповісти про людину. Якщо стаття журналіста побудована на спогадах близьких, це тепла інформація. Наприклад, коли батько говорить про те, що син мріяв стати військовим із самого дитинства. Або радів, що побратимам готували якусь їжу. Такі матеріали – дуже важливе нагадування рідним про полеглу людину.
Якщо родичі повідомляють про занадто чутливі деталі, чи варто всі такі моменти потім включати в текст?
Людям, які проживають горе, важливо приговорити до дрібних деталей, як все сталося. Але журналісту можна деякі подробиці упустити. Адже наше суспільство і так дуже травмоване. І, прочитавши іноді травматичні дописи, люди ще більше травмуються. Тому публікувати інформацію потрібно, відштовхуючись від поваги і пошани до тої людини, яка віддала життя, захищаючи державу.
Співчуття і повага – основне
Чи є спеціальні навчання для людей, які повідомляють про загибель?
У психологів є навчання, як повідомляти близьким людям про факт смерті. Там ідеться про співчутливий тон. Адже людина в стані шоку може, наприклад, образитися через якусь не таку фразу. В нашій державі до повідомлення про смерть залучають представників військкомату та іноді лікарів. А психологів рідко. Такий досвід є в громадах України. Але, на жаль, він не став поширеною практикою, як в Ізраїлі та Великобританії.
Існує думка, що до повідомлень про загибель слід залучати і священнослужителів…
Думаю, це варто вирішувати на державному рівні. У публічному обговоренні також чула, що дехто вважає доцільним залучати і священнослужителів. Але тоді було б добре, щоб вони пройшли навчання основам надання першої психологічної допомоги. Щоб, окрім знання релігії, опанували ще й психологію проживання горя.
Бути поруч, щоб людина не відчувала ізоляції
Що важливо враховувати при спілкуванні з людиною, коли минув якийсь час?
Перша реакція – шок. Далі може бути заперечення: “ймовірно, це неправда”, “щось переплутали”, “можливо, це не він”. Наступна і найважча стадія – депресія, коли вже зрозуміло, що людина ніколи не повернеться. Тривалість цього етапу – індивідуальна історія. Буває така ситуація, коли знайомі навколо думають, які слова сказати, можливо, краще не чіпати, бояться бути зайвими. І це лише підтверджує думку людини у горюванні, що ніхто не розуміє її скорботи і вона в ній залишається самотньою. Але необхідно просто бути поруч. На першому етапі дбати про фізіологічні моменти: приготувати їжу, попіклуватися про дітей, забезпечити чистоту, допомогти з організацією похорон. Бути поряд, коли людина плаче, щось говорить. Надалі підходити, запитувати: “Як я можу тобі допомогти?” Тобто, щоб людина не відчувала ізоляції.
Чого не варто писати і казати взагалі?
Не варто казати “все мине”, “не плач”, “людина сама обрала свій шлях”, “це життя”. Такі фрази не допоміжні в процесі проживання горя. А от вислови “прийміть мої співчуття” “співчуваю вам”, “хочу розділити вашу втрату” допомагають і не травмують.
Це видимість, що жінки горюють сильніше
Хто переживає горе від втрати сильніше?
Це не залежить від статі. Можна було би сказати, що жінки переживають сильніше. Але по ним просто більше видно, на відміну від чоловіків. Переживання залежить від психологічних особливостей. Коли почалася війна, ми побачили в людей дуже різні реакції: хтось справляється, а комусь важкувато. Так відбувається через різний рівень стресостійкості. Також реагування на стрес залежить від підтримки оточення. Якщо, наприклад, в процесі горювання задовольняються базові потреби людини, якщо хтось може подбати про неї, попіклуватися про родичів, то це переживається простіше.
В суспільстві є очікування, що вдови чи інші родички мусять носити чорне вбрання. Але не всім такий вияв скорботи близький…
У нас справді є багато забобонів, пов’язаних із віруваннями, традиціями. Якщо подивитися на процес горювання з точки зору психології, то тут важлива легалізація емоцій. Якщо людина плаче, то їй важливо зараз поплакати. А якщо вона знаходить сили переключитися, вийти, наприклад, випити кави, то для неї це зараз потрібно. Якщо людина хоче носити хустку, то для неї це зв’язок з померлим. Якщо не хоче носити, значить, їй це не потрібно. Тобто кожен може обирати, як легше справлятися з цим процесом. Тут немає понять “правильно” чи “неправильно”.
Головне фото – портрети героїв, які віддали своє життя за незалежність і територіальну цілісність України, у середмісті Хмельницького. Фото Хмельницької міської ради.
Читайте також: “Будьте трішки Сократом: бережіть психіку”: психологиня — про життя у прифронтовому місті