Дмитро Ісаєв зараз проживає з трьома дітьми за кордоном. Чоловік з сім’єю евакуювалися з Луганщини на початку повномасштабного вторгнення. Місто, в якому проживала сім’я, зараз окуповане, а з 2014 року було на лінії розмежування. Про життя під обстрілами, смерть дружини, окупації, евакуацію в Румунію та те, як батько самотужки виховує 3 дітей, – читайте в матеріалі.
2014
Дмитро Ісаєв родом із Луганської області, там проживав, одружився та виховує своїх дітей. Останні 12 років сім’я проживала в місті Гірське. У 2014 році його окупували російські війська. За словами чоловіка, окупація тривала недовго, населений пункт швидко деокупували, але через постійні обстріли небезпека там залишалася.
“Конфлікт торкнувся нас безпосередньо. Моя старша донька, їй тоді було 10 років, двічі попадала під обстріли. Один раз вона сильно плакала, я був на роботі і мені жінка розказала. Тоді я вже хотів, щоб моя дружина і діти поїхали з міста”.
Тоді сім’я планувала виїхати до Вінницької області. Для дружини та дітей знайомі підготували житло. Проте з окупованого сусіднього містечка тікали багато місцевих, які потребували допомоги та прихистку. Відтак, родина Ісаєвих вирішила залишитися та допомагати людям.
“Сусіднє місто, яке не деокупували, там залашилась так звана ЛНР. І коли наше місто деокуповували, то в сусідньому йшли бойові дії, весь час були обстріли. Дуже багато переселенців було звідти. Всі були налякані. Люди прибігали в одних літніх тапочках та літньому одязі. Тих людей було так багато, що в той час ми не думали тільки про себе. Ми допомагали всім – займались цим орієнтовно півроку. Тоді було дуже складно, не давали пенсії, не було кілька місяців зарплати”.
Окрім тимчасової допомоги Дмитро разом з сім’єю в своєму будинку прихистили дві родини, які тікали з окупованих територій Луганщини. Вони проживали там більше трьох місяців. Згодом, за словами чоловіка, ситуація стабілізувалася, обстріли були все рідше і далі, а лінія розмежування стабілізувалась орієнтовно за 5-7 кілометрів від міста, в якому проживала сім’я Дмитра.
8 років чули обстріли
“Ситуація стабілізувалась і всі ці 8 років уже нікуди нічого не рухалося. Весь час ми обстріли чули, але їх стало менше, трохи далі від нас. Так жили всі ці 8 років. Пізніше звикли, тому що навчалися і працювали. Тоді я тільки з великими труднощами влаштувався на шахту працювати, це для мене було дуже цінно, тому що у нас там більше немає роботи. Це було єдине підприємство, тому я був радий, що мене туди взяли на роботу. Так було до початку 24 лютого”.
Народження дочки та хвороба дружини Дмитра
У 2015 році в сім’ї народилась наймолодша Донька – Елеонора. Зараз дівчинці 6 років. Старшій доньці Марії – 18, а сину Федору 20 років. Старший син має вроджену інвалідність, він не чує та не розмовляє. Через рік після народження наймолодшої дочки сім’я дізналася, що мати дітей захворіла на онкологію.
“У неї був рак молочної залози. В нас почалися інтенсивні лікування: операції, багато хіміотерапій, часто дітей залишили вдома самих, за ними приглядували знайомі з церкви. Ми їхали лікуватися в Харків і в інші міста – куди тільки не їхали. Люди з всієї України і з-за кордону збирали нам гроші і допомогли. Майже 5 років ми витратили на лікування”.
Через 5 років у грудні 2020 року Вікторія померла.
“В неї була остання стадія, рак вразив усю лімфатичну систему, були вражені легені та печінка, вона дуже страждала. Жінка вже була на знеболенні наркотичними препаратами, потім вже нічого не їла”.
Вікторії на момент смерті було 39 років. З того часу батько виховує трьох дітей самостійно.
“Складно звісно, особливо перший час було дуже важко. Я багато плакав, але старався робити це не при дітях. Я ходив у літню кухню. Там прийду поплачу, щоб діти не бачили. Вона була дуже дорога для мене людина, особливо останнім часом, коли ми їздили лікуватися скрізь. Тоді ще важливішою і дорожчою для мене стала. Переживали за кожну операцію, за кожну хіміотерапію”.
“Якось почали потехеньку звикати жити самі. Добре, що старша донька вже тоді була достатньо доросла, вона багато допомагала. Марія і зараз допомагає. На її плечі багато лягло. Я ходив на роботу, а вона вдома залишалась з дітьми. І приготує, і прибирає, і вчиться. Ще з молодшою донькою займається”.
“24 лютого ми зрозуміли, що це страшніше ніж було до цього”
Обстріли поблизу лінії розмежування біля Гірського не припинялися 8 років. Проте їхня інтенсивність, за словами чоловіка, в рази збільшилась після 24 лютого. Тоді каже, задумались, щоб залиши свій дім та евакуюватися.
“24 лютого ми зрозуміли, що ще страшніше, ніж було до цього по інтенсивності обстрілів. Я спочатку не збирався їхати. Коли прийшов час мені виходити з відпустки на роботу, я розумів, що не можу залишити дітей одних, до цього з ними залишалася дружина. Адже старша донька хоч і старша, але ще дитина. Потрібно було приймати якісь кардинальні рішення і ми вирішили їхати”.
Вперше потрапити до евакуаційного потяга не вдалося
На початку березня чоловік разом з дітьми зібрали речі та поїхали на вокзал у Лисичанськ, адже звідки відправлявся евакуаційний потяг. Батьку з дітьми довелося відстояти кількагодинну чергу для того, щоб зареєструватися на потяг.
“Коли поїзд під’їхав, усі забули за реєстрацію, біля вагонів був хаос, усі люди хотіли поїхати. Кричали, що жінок і дітей вперед, а в результаті заходили всі, хто встиг. Люди хотіли поїхати, а в потяг не вміщалися. Я підійшов до поліцейського, а він мені сказав, щоб я дітей самих відправляв. Кому мені пояснювати, що я для дітей і батько, і мати. Куди я їх самих відправлю? Вони ж діти”.
“Я зрозумів, що битися за місця біля вагонів не буду. Я сказав дітям, що ми поїдемо назад додому, але менша донька почала сильно плакати. Сказала, що назад не поїде, що їй там страшно”.
У вагоні на 54 місця, їхали 196 людей
В результаті родині допомогли потрапити в потяг військові, які попросили про це провідника. Чоловік каже, він з дітьми зайшли останніми, коли працівник уже зачиняв двері. У стандартному плацкартному вагоні, де є 54 місця, було 196 людей.
“Відразу за туалетом є маленька кімнатка, де сидить провідник, там є одне сидяче місце. Він нам виділив ту кімнату. Діти сиділи там по черзі: то син, то старша дочка і тримали на руках молодшу. Я стояв у проході вагона. Коли ми приїхали у Львів, у мене повністю отекли ноги”.
До Львова Дмитро їхав стоячи більше 30 годин. У переповнених вагонах було спекотно і не вистачало питної води. За словами чоловіка, люди випили всю воду включно з технічною. На станціях у потязі вимикали світло та закривали штори, адже не могли взяти всіх бажаючих.
“Це була жахлива ситуація, коли ти бачиш багато переляканих мам з дітьми. Скрізь були повні перони. Люди хотіли виїхати. Ми бачили ці переповнені перони і нікого не могли взяти, бо не було куди. Поки їхали в потязі, ми випили всю технічну воду, яку не можна пити. З умивальника, звідусюди. Було жарко, люди не знали, що так довго будемо їхати”.
У Львові чоловік з дітьми пробув 2 дні. Далі знайомі запропонували поїхати до Румунії. Там для сім’ї вже підготували будинок та обіцяли допомогти з працевлаштуванням.
“У Львові навіть ті друзі, які нас прийняли, казали, що взагалі немає житла і роботи. Якби була можливість залишитися в Україні, я б залишився, але у мене діти. Мені треба десь працювати та піклуватися про них. На львівському вокзалі на мене накинулась жінка, почала кричати та питати чому, я не йду воювати. Я їй не став нічого відповідати, але подумав: “Якщо забереш моїх дітей, будеш виховувати, забезпечувати, то я піду, а куди мені їх подіти”.
“Ми приїхали і зрозуміли, що тут безпечно. Хіба є таке життя?”
“Нас там чекали, для нас уже натопили будинок, наготували багато їжі. Я досі пам’ятаю це аж до сліз. Ми приїхали і зрозуміли, що тут безпечно, ніхто не стріляє. Перший час думали, як таке можливо, хіба є таке життя?”
Спершу родина проживала в поселенні Четан неподалік міста Деш. Там пробули більше 5 місяців, пізніше вирішили переїхати в місто Арад.
“Було кілька причин: по-перше, будинок був дуже маленький, там було 2 кімнати. На той момент нам і того було достатньо, але у мене син з інвалідністю і йому потрібна окрема кімната. Тут в Араді один волонтер запропонував нам своє житло. Ми живемо в дуже шикарній квартирі. Я про таку напевно ніколи і не мріяв. У кожного з нас є своя кімната та кухня. Тут і дочкам буде простіше, адже є з ким спілкуватися, є українці”.
Зараз чоловік працює на заводі. Молодша донька ходить в румунську школу в нульовий клас, також дистанційно навчається в школі міста Гірське. Старша донька заочно навчається в Луганському педагогічному коледжі на вчителя молодших класів. Дмитро розповідає, в Румунії про них піклуються та допомагають. Проте, якщо програма підтримки для українських біженців закінчиться, батько забезпечувати проживання тут самостійно не зможе.
“Питання переїзду може виникнути дуже швидко, адже квартира, в якій ми живемо, коштує 400 євро плюс комунальні, а я заробляю близько 400. Я намагався влаштуватися туди, де платять більше, але скрізь треба знати мову. Все тут чудово, умови ідеальні, для українців кожну середу організовують зустрічі в нашій церкві, але ти все рівно розумієш, що ти не дома. У мене навіть діти питають: “А що далі?”. Але я чесно не знаю”.
Місто, в якому проживала сім’я в Україні, зараз тимчасово окуповане. Там немає світла, газу та зв’язку. Шахта, де працював чоловік, затоплена. Будинок сім’ї вцілів, зараз там поселилася сім’я, оселя якої зруйнована.
“Шахту затопили, а щоб її відновити, то простіше нову побудувати. Мені важко віриться, що її хтось відновить. Будинок наш поки цілий. Там один час жили російські солдати, виносили звідти все, що можна було винести. Зараз у будинку поселилася одна сім’я: у них 5 дітей, їхній будинок розбили і вони жили в літній кухні. Ми хотіли, щоб вони там жили. Я хотів, щоб мій будинок був корисний комусь по-справжньому.
“Я вірю, що все буде добре і все буде Україна”
Повертатися до рідної оселі сім’я поки не планує, не розглядають цей варіант доки місто окуповане. Поки ж сумують за Україною та радіють кожній новині про деокупацію.
“Поки тут є програма, робота, можливість спокійно жити моїм дітям, ми будемо тут. Радіємо звідси кожному звільненню, особливо коли звільнили Херсон. Раніше ще колись думав, що може й не буде виходити, то зараз розумієш, що буде. Ми сумуємо за своїми домівками, містом, один за одним. Сподіваємося, що звільнять території, а ми там все відбудуємо, відновимо. Що буде далі, я не знаю, але я вірю, що все буде добре і все буде Україна”.
Читайте також наш матеріал про евакуацію з Запоріжжя.
Головне фото: на кордоні з Румунією, березень 2022 року. Фото: Facebook/Dima Isaev