Любов Душковій 33 роки, вона реабілітолог. На початку повномасштабного вторгнення жінка пішла волонтерити в центр “Місто Добра”, куди евакуювали дітей-сиріт з Миколаївщини. Там допомагала дітям у процесі реабілітації. Зокрема, 6-місячному Захарчику, якого через кілька тижнів вирішила усиновити. Про своє рішення, процес усиновлення під час війни та реабілітацію дитини Любов поділилася в інтерв’ю.
Останні 6 років Любов Душкова працювала з дітьми, які мають ураження нервової системи. На початку повномасштабного вторгнення жінка працювала в реабілітаційному центрі в місті Чорткові, що на Тернопільщині, звідки родом. Колега запропонувала волонтерити в центрі “Місто Добра”, куди напередодні евакуювали дітей з дитячого будинку Миколаєва.
“Моя колега мені зателефонувала і сказала, що в “Місто Добра” привезли дітей-сиріт з інвалідністю з Миколаєва. Вона запропонувала приїхати волонтерити, бо там дійсно було багато важких дітей. Я погодилася і приїхала. Тобто на той період я взагалі не планувала всиновлювати дитину і я не їхала з думкою про усиновлення. Я просто хотіла допомогти в реабілітації дітям, які мають ДЦП”.
Миколаївський обласний будинок дитини було евакуйовано у березні 2022 року. Тоді в міжнародному центрі підтримки жінок і дітей “Місто Добра” у Чернівцях прийняли 63 вихованця дитячого будинку – дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування. Серед них були діти з інвалідністю, які потребували реабілітації, включаючи маленького Захарчика. Тоді Любов познайомилася з майбутнім сином.
“Коли я вперше побачила малого, все, що я пам’ятаю, це те, що я не відчула тих поривів, як то кажуть, любові. Не полюбила цю дитину я відразу. Він мав трохи менш як 6 місяців. Він був лежачий і практично постійно спав. Їв дуже мало. Що я пам’ятаю візуально, то це дуже велика голова, синювате тіло, личко з ранами і у нього була яскраво виражена гідроцефалія. Пам’ятаю, все було в слині, він не ковтав слинку. І дуже малесенький. Тобто, така дитина не викликала симпатії”.
Я розуміла, що так, як я його полюблю, так ніхто його не полюбить”
Тоді Любов почала займатися з хлопчиком. Через три тижні реабілітації жінка прийняла рішення взяти дитину до себе.
“Я відчула, що я постійно про нього думаю. Ніхто з волонтерів не проявляв зацікавленості до цієї дитини. Всі брали гарненьких і цікавих діток, а до нього практично ніхто не підходив. І мені здається, що саме тоді я стала матір’ю. Не з моменту, коли я його забрала у свою родину, а ось з того відчуття “захистити його”. Воно було просто неймовірне. Я розуміла, що так, як я його полюблю, так ніхто його не полюбить”.
Пані Любов розповідає, займалася з дитиною по 3 години на день, це було вдвічі більше ніж передбачено. Внаслідок збільшення кількості реабілітаційних вправ Захарчику ставало краще. Також жінка почала не лише займатися з хлопчиком, але і доглядати за ним.
“Він дуже швидко почав поправлятися: гарно їсти, почало рости тіло, він почав “агукати”, звуки з’явилися. Далі пішли вже процеси такого відновного руху моторики. Я почала вкладати в нього більше реабілітаційних послуг. Тобто, я з ним не годину займалася, як з усіма дітьми, а значно довше: з перервами, але вкладала в нього абсолютно все. Плюс я з ним гуляла, купала, я вже відчувала, що хочу постійно бути з ним”.
Після трьох тижнів проведених з дитиною, Любов почала дізнаватися про деталі процесу усиновлення. Жінка не одружена, каже, через це мала хвилювання з приводу бюрократичних моментів усиновлення.
“Ой ти сама береш дитину, для чого ти це робиш?” – такого не було”
“Перестороги були, що немає сім’ї повної. Я не знаю, як воно далі буде: він хлопчик, йому потрібен тато. Тобто, чисто емоційно і морально це “піддавлює”. Але через те, що я без чоловіка, я не мала ніяких чи перешкод з боку соціальної служби, чи навіть просто колег або друзів. Не було такого: “Ой ти сама береш дитину, для чого ти це робиш?” – такого не було. Навіть коли навчалася в центрі, то зі мною також було багато одиноких. Я була приємно здивована, і для мене це певною мірою було моральною підтримкою. Ось є люди, які наважуються, вони значно старші ніж я але…”
Щоб стати опікункою дитини, Любов проходила тижневе навчання. Проте, за її словами, найскладнішим у цьому процесі був збір документів. Він зайняв майже рік.
“Я збирала документи тричі. Перші два рази, коли я подавала, потрібна була довідка про доходи, якої у мене не було. Всі документи я зібрала, але за рахунок відсутності цієї довідки не могла потрапити на навчання. Тому я пішла на 6 місяців на офіційну роботу для довідки. Тоді, я мала подати документи вдруге, але коли ти подаєш документи і не встиг на навчання у квітні, то наступне навчання через 3 місяці, і всі документи, які ти раніше зібрав, вони вже не дійсні. Знайти час, через роботу зібрати документи було для мене одним з найскладніших процесів. Тому що це не маленька кількість документів”.
Після підготовки необхідного пакету документів і завершення навчання, Любов Душкова забрала Захарчика додому. Весь цей час дитина проживала в “Місті добра”.
“Я ж там працювала реабілітологом, тому я постійно бачилась з дитиною. Він біля мене ріс, і певний період я там жила, бо в мене не було житла. Директорка центру дозволила мені там проживати. Я завжди його бачила, він постійно був біля мене”.
“Про усиновлення думала з дитинства”
Зараз жінка згадує, про усиновлення думала з раннього дитинства. Народилася та виросла Любов у багатодітній сім’ї. В родині, де було 13 дітей, Любов була другою дитиною. Каже, відтак доглядала за меншими братами й сестрами. Рішення про усиновлення було для жінки зумовлене також її життям у великій сім’ї.
“Коли ми обговорюємо якісь моменти, то мама це згадує зараз і каже, що в мене це з дитинства було закладено. Я десь у 8 років почала про це думати. Тобто, я завжди хотіла, щоб у нас сім’ї була прийомна дитина. Але мама не наважувалася на це, і ніколи не порушувала в сім’ї таке питання, і ми не розглядали такі варіанти. Але я пам’ятаю, що у самому ранньому дитинстві я уявляла, як забираю дітей з інтернату”.
Згодом повернулась до ідеї про усиновлення у 25 років.
“Я планувала, що створю сім’ю, що у мене буде чоловік, що ми з чоловіком усиновимо багато дітей. Але що саме так станеться, коли я прийду в “Місто Добра”, я не думала. Були звісно перестороги, наприклад, у мене своєї квартири немає, я орендую житло. Ти можеш розраховувати лише сам на себе і на свої доходи. Це важко, бо коли живеш одна, це одне, а коли дитина додається, з’являється багато таких речей. Наприклад, квартиру треба шукати вже на постійній основі, а зараз це дуже нестабільно. Це трохи тисне. Я не можу сказати, що я зараз про це не переживаю, але я розумію, що труднощі вони будуть навіть, якби своє житло було”.
“Від нього відмовилися в пологовому”
Під час воєнного стану процедура усиновлення дитини не змінюється та не спрощується. Усиновлювачі мають відповідати всім вимогам та мають звернутись до служби у справах дітей із заявою про бажання усиновити дитину. Діти, які залишились сиротами внаслідок воєнного конфлікту та ще не перебувають на обліку, не можуть бути усиновленими.
“Якби він народився до вторгнення, то я б його не могла забрати. Він народився після, тому його історія була відома щодо батьків і народження. Від нього відмовилися в пологовому. Тобто, просто залишили, не було офіційної відмови, але він одразу потрапив до інтернату. Вже з інтернату дітей евакуювали на захід”.
Біологічна мати хлопчика померла за два тижні до того, як Любов забрала дитину додому. Про це жінці повідомили соціальні служби. Відтак зараз Захарчик підпадає лише під усиновлення.
“Знаю, що маму звати Світлана, більше нічого. За два тижні до того, як я його забрала, мене попередили, що він уже не йде під опікунство, а лише під усиновлення, бо його мати два тижні, як померла. Тобто, він сирота, є свідоцтво про смерть матері”.
Процедура усиновлення офіційно ще триває, але вже майже три місяці Любов є опікункою Захарчика. Зараз жінка пристосовується до життя в новій ролі, каже, очікувала, що буде простіше. Зізнається, складнощі є, вони в основному пов’язані з поєднанням роботи та батьківських обов’язків.
“Коли я думала про те, як це буде, я думала це буде легше. В мене є свій офіс. Я планувала, що син буде зі мною пів дня в офісі, буде поєднувати сон. Я недалеко живу від офісу, будемо їхати додому. Це складніше, ніж я уявляла. Просто він не витримує довго. У мене діти з ДЦП і однозначно реабілітація це плачі, крики, я мушу приділяти увагу реабілітації, а він маленький і потребує уваги значно більше, ніж просто в центрі, де він був”.
Зараз Любові допомагає її сім’я.
“Приїжджають сестри, вони забирають його, сидять з ним удень, а я після обіду його забираю. В садочок я його ще не даю і якийсь час я б ще хотіла зачекати. На роботу це не дуже впливає, але те, що вже менше часу – це факт. Ну і звісно, якісь недоспані ночі з’явилися. Менше часу вільного, вже не подорожую, як раніше. Тобто, якоюсь мірою ти стаєш обмежений, але в загальному, щоб це на мене вплинуло, чи я через це переживала, то ні”.
Зараз Захарчику півтора року. Він бігає, стрибає, грається з однолітками. Любов каже, що про його стан і попередні діагнози нагадують лише висновки лікарів.
“На сьогодні в плані фізичного розвитку проблем я не бачу. Він бігає, стрибає через перешкоди, він може робити все, що роблять здорові діти. Я навіть здивована була, коли проводила обстеження. Я сама не думала, що дитина настільки швидко йде на поправку. Вже навіть зараз бачу зміни, навіть за останні два місяці, відколи я його забрала. У нього з’явилися нові слова, нові звуки, він вміє контактувати з дітьми”.
“Я не вірю в те, що дитина може стати причиною не створення сім’ї”
Про плани та мрії Любов говорить відверто. Каже, хоче мати сім’ю та дітей: і біологічних, і усиновлених.
“Я не проти сім’ї і не вірю в те, що дитина може стати причиною не створення сім’ї, бо якомусь чоловікові буде важко прийняти прийомну дитину. Я не боюся, що це може бути бар’єром. Якщо буде сім’я, то я б хотіла мати ще не одну дитину – і усиновлену, і біологічну. Мені дуже шкода дітей, я не вважаю що це чужі діти.
Довідково: В умовах воєнного стану, усиновлення дітей, які перебувають на території України, можливе лише в тих регіонах, де немає воєнних дій та працюють державні органи влади України. Офіційну інформацію стосовно дітей, які підлягають усиновленню має право надавати служба у справах дітей за місцем, де дитина перебуває на обліку і лише кандидатам в усиновлювачі.
Читайте також про те наскільки на Буковині зросла кількість бажаючих взяти дитину у сім’ю та які форми опіки доступні