У Чернівцях пройшов 14-ий Одеський міжнародний кінофестиваль — один з найбільших глядацьких кінофестивалів у Східній Європі, головний фестиваль національного кіно. Помітно, що війна змінила український кінематограф. У багатьох фільмах режисери зосередилися на темі повномасштабного російського вторгнення Україну. Які ж вони, ракурси воєнного кіно?

«Треба шукати якісь стани, щоб не стати обузою самої для себе…»

Чи є місце культурі під час війни? Як жити далі? Особливо коли ти митець, а навколо жорстока війна. Як психологічно справитися з горем, втратами, щоденним болем? Як не панікувати і працювати далі? Як звикнути (і чи можна звикнути?) до майже постійного звучання повітряної тривоги та ракетних ударів? Як реагувати та чинити опір, дотримуючись ритмів щоденного життя? Ці питання внутрішньо проживають герої стрічки «Правило двох стін» режисера Девіда Гутника.

Це погляд на війну очима українських митців, які залишаються у своїй країні, щоб продовжувати працювати в умовах агресії, щоб творити культурний і духовний спротив злу в час глобального потрясіння. У фільмі про це говорять автор і виконавець проєкту «Паліндром» Степан Бурбан, директорка Львівського муніципального мистецького центру Ляна Мицько, художниця та ілюстраторка Богдана Давидюк, анонімна художниця зі Львова Kinder Album та авторка проєкту «Укриття» Діана Берг. Для всіх них вторгнення загострило відчуття пам’яті та ідентичності. Фільм висвітлює складну психологічну кризу. Його герої знають: війна однозначно вплинула на них і навряд чи можна залишитися такими, якими були досі.

– Мене запитували, чому я займаюся мистецтвом зараз. Хотів би повторити слова режисерки фільму “Клондайк”. Ми говорили про це, і вона мені розказала, що у 2015 році, коли частину території Донбасу окупували, там усе зупинилося. Затишшя було й у мистецтві. А кіно, як його складова, має бути культурною зброєю, і продовжувати зніматись. І я хочу додати: росія – країна-терорист!” – сказав режисер фільму “Правило двох стін” Девід Гутнік.

Схожу тему розвинув режисер фільму «Гамлет Світла» Віктор Булига. Його головний герой — актор, виконавець ролі Гамлета. Випробування війною загострює вічну тему боротьби світла з темрявою, а також розуміння ним питання «Бути чи не бути?». Відчувається, що українські митці шукають своє місце серед цієї війни. \

Подібно в документалці «Драм» Юліана Улибіна показаний безпосередній досвід акторів Маріупольського драмтеатру. Глядач бачить незламний дух митців перед обличчям війни під час окупації. Актори, які врятувалися від смерті, ставлять виставу, в котрій розповідають про досвід переживання окупації Маріуполя та руйнування театру.

– Я мрію, щоб це кіно щось змінило. Бо в ньому є деталь – драмтеатр у Маріуполі. Це була спланована, чітка страта. І ви бачите зараз цю саму страту в Чернігові. Це фактично референс, адже саме так діє наш агресор, – сказав Юліан Улибін під час Q&A про свій фільм «Драм». – У цьому фільмі немає відвертих сцен, крові, насилля – це більш художній підхід, адже такі фільми легше демонструвати публіці. Я справді прагну, щоб цей фільм дивились в Європі і його показали на інших відомих фестивалях.

Що далі, після боїв та полону?

Як справитися з війною? У картині «Війна в моїй голові» режисери Олександр Авшаров та Сергій Касторних розповідають про військового психолога Андрія, який повернувся з фронту. Тепер він намагається допомогти іншим. Для нього особисто війна теж не пройшла непомітно. Як і його пацієнти, він переживає посттравматичний синдром, який зненацька занурює його у жахливі спогади та веде у безодню, особливо коли самогубством закінчує його пацієнт. Фільм показує, як важко вчорашнім військовим повернутись до звичного побуту. Нерідко це глибинна боротьба з самим собою. Через цю картину ми краще розуміємо життя ветеранів.

Коли дивишся повнометражний фільм Максима Наконечного «Бачення метелика», знятий у жанрі військової драми, розумієш, що ПТРС для тих, хто повернувся з полону, є значною психологічною проблемою. Сам фільм — це суворе кіносвідчення про воїнів-жінок. Головна героїня картини Лілія, аеророзвідниця з позивним «Метелик», повертається з полону до родини, друзів, побратимів і коханого. Але біль і травма через пережите постійно спливають на поверхню.

Образ «метелика» — це узагальнений символ тих військовослужбовиць, котрі пройшли крізь російський полон. Вони ховають в душі травми війни, переживають складну інтеграцію в мирне життя. І поки триватиме війна, її наслідки все більше ставатимуть відчутними, вони поглиблюватимуться. Тож фільм про те, як допомогти таким людям. Є моменти, де актори довго мовчать, де, здається, застигає тиша. Через ці паузи створюється емоційний стан, внутрішня атмосфера, відчуваються невловимі речі, які прочитуються поміж кадрами. Говорити емоціями — це справжнє кіно!

Ще вчора війни не було…

Документальний фільм «Воїни» розповідає, як перший день повномасштабного вторгнення змінив життя звичайних громадян. Учорашні мирні люди, які ще вчора мали мирні професії, стали справжніми воїнами і не тільки опанували військову справу, а й показали високі результати на бойових завданнях та служать у найгарячіших точках фронту.

Це шість схожих між собою історій, які розгортаються під єдиним ракурсом. Вражає історія двох представників ІТ, у руках яких екран комп’ютера перетворився на поле бою: вони працюють з дронами, займаються радіоелектронною розвідкою та штурмовими операціями, контрдиверсійною роботою. Герой фільму переконаний: Україна буде європейським хабом безпеки.

Такі випробування, як зізнаються воїни, показують насправді, яким ти є, як реагуєш на страх, на смерть, змінюють самооцінку. В якийсь момент здається, що воїнам потрібно виговоритися, озвучити емоції, які переживають щодня, пропустити через себе. Проговорити — значить зібратися, розкласти всі переживання і справитися з ними.

Історія «культурного десанту» розповідає про виконавців, які співають на передовій та у госпіталях для бійців ЗСУ. Один з героїв каже про вплив мистецтва: люди приходять похилені від тягаря війни — а йдуть з піднятими головами, по очах видно, як вони змінюються. Воїни не наважуються планувати, що буде завтра, єдина мрія — дочекатися перемоги. Хтось мріє піти в гори, підкорити вершини, хтось — побачити справжні гейзери. Але все це буде колись, в мирному житті. А наразі війна…

У фільмі «Без права на дубль» таким воїном є Наталя, військова з позивним «Ангел». У минулому режисерка-документалістка, кінопродюсерка, а нині – керівниця підрозділу аеророзвідки 112-тої окремої бригади тероборони. У перший день повномасштабного вторгнення вона разом із сином пішла на фронт та зібрала власний підрозділ здебільшого теж з творчих людей: колишні оператори, звукорежисер. Тепер вони військові і поставлені в такі умови, коли не мають права на дубль.

– Ми шукали одного героя, а знайшли цілий підрозділ людей, які просто заряджають своїм оптимізмом, своєю життєствердністю, своїми роздумами, – розповідає сценаристка фільму Олена Зоріна. – І насправді ці люди особисто мені й нашій команді дарують надію на перемогу. Це історія про підрозділ, який був сформований з кіношників і вони стали аеророзвідниками. Ці хлопці на фронті щодня пишуть історію, яка, на жаль, не має права на дубль.

Ми, волонтери!

Як тільки українські військові почали звільняти окуповані міста, туди кинулися режисери, аби зафіксувати та показати для світу злочини росіян. Так постала ціла низка картин, знятих за свіжими слідами окупації. Ворзель, Гостомель, Буча, Ірпінь… Під час війни творилося українське кіно, нерідко як драма, трагедія. Тут ще свіжі спомини, незагоєні рани, біль, який не швидко стихне. Таким є фільм «Область Героїв» автора та продюсера Олексія Комаровського.

Це масштабна документальна кінореконструкція реальних історій простих українців. Так, можна було б поговорити з цими людьми. Але режисер по-іншому побачив події і вирішив, що його герої самі зіграють те, що пережили. Тут немає акторів — люди згадують і відтворюють реальні події, ще раз повертаються в пережите. Це відверта кіносповідь простих українських волонтерів (саме їм присвячений фільм), які, ризикуючи життям, врятували тисячі людей в самому пеклі окупації: в Бучі, Ворзелі, Гостомелі, Ірпені та інших містах та селах.

Перед нами 4 реальні історії. Двоє чоловіків, які врятували 11 тисяч українських життів — вивезли людей практично під обстрілами, пережили момент, коли їхню автівку впритул розстріляли. І вижили в самому пеклі. Двоє молодих ветеринарів, які за відсутності медиків відчайдушно рятували життя важко поранених дітей і пережите об’єднало їх назавжди — вони одружилися на 90-й день війни. Це унікальна історія п’ятнадцятирічного хлопця, який не пустив ворожі колони бронетехніки до Києва, наводячи на них українську артилерію за допомогою свого дрона. Це історія молодого чоловіка, який під загрозою смерті вивіз з окупації 67 інвалідів та людей похилого віку.

Усі вони герої, бо в найважчу мить знайшли в собі сили глянути у вічі смерті й кинути їй виклик. Фільм шокує відвертими кадрами, натуралістичними сценами — але так виглядає війна. І той, кого вона ще не торкнулася, зможе відчути весь її трагізм, переглядаючи ці кадри. Картина зорієнтована на західного глядача, який, можливо, не уявляє собі всієї трагедії, що розгортається в Україні. Завдяки цій реконструкції він оцінить всю глибину драми, що розігралася в центрі Європи. Уже 16 країн обійшла кінокартина.

Автор фільму Олексій Комаровський каже:

– Оскільки ми жодного слова не вигадали і вибирали різних героїв, то вирішили знімати у фільмі звичайних людей. Моїм завданням було не зняти документальне кіно, а відтворити реальні події. Такі фільми не є бізнес-моделями. В Україні ми багато знаємо про цю війну. Хотілося б, щоб про неї знав світ. Якщо ми залишимо цю проблему нашою внутрішньою, то ми залишимось сам на сам. А це історія світу, яка зараз твориться. В першу чергу це фільм для світу, щоб іноземцям передати всі ці події. Ми ведемо переговори з потужною всім відомою платформою в світі — вони перші на нас вийшли. Найбільший польський медіахолдинг показав цей фільм на роковини вторгнення. Фільм дивилися в США, у Британії… Ми знімали свою кінореконструкцію суто за власний кошт. Є ще ідеї, напрацювання, але важко знайти готових підтримати сучасне кіно.

Виконавча продюсерка фільму Віра Сердечкіна вважає, що найскладніше при зйомках фільмів про війну знайти контакт з людьми:

– Ми говорили, що хочемо донести до всього світу, що відбувається ось тут, зараз. Досі пам’ятаю, як літній чоловік півгодини дивився на мене і плакав. А тепер я як глядач дивлюся кадри і плачу, тому що воно болить. Хай дивиться весь світ і бачить, які ми сильні.

У кадрі – звичайні українці

Подібно у фільмі «Міста та їх герої» в шести документальних історіях теж йдеться про простих людей, які ніколи не вважали себе героями, але війна поставила їх перед вибором і вони змогли в критичний момент знайти в собі сили, про які навіть не здогадувалися: займалися евакуацією людей, зупиняли колони бронетехніки окупантів, допомагали облаштовуватися тисячам переселенців, рятували тварин, годували голодних дітей… Допомагали під бомбардуваннями, під час окупації, під час війни. Звичайні українці залишилися людьми на цій нелюдській війні.

У фільмі «Звідки куди» розказано про польських волонтерів. Евакуаційний автомобіль польського режисера Мачека Хамели долає десятки тисяч кілометрів, аби вивезти біженців подалі від війни, до Польщі. У кадрах покинуті будинки, зруйновані мости, спалені автомобілі, заміновані поля та численні військові блокпости. Перед глядачем постають трагічні кадри евакуації українців, які намагаються знайти безпечне місце у вирі війни. Героями фільму стали десятки пасажирів евакуаційного автобуса. Це зафільмовані історії реальних людей. Люди хотіли виговоритися, розповідали свої історії — старі та діти, вагітні жінки, поранені люди… За пів року було вивезено понад 400 українців.

Під час Q&A фільму режисер Мачек Хмела сказав:

– Ми знімали цей фільм з надією, що він буде транслюватися, коли війна вже закінчиться. Та, на жаль, вона досі триває… Все почалося на третій день війни, коли я побачив тисячі людей на польсько-українському кордоні. Тоді я вирішив купити бусик і доєднатися до інших волонтерів. З деякими людьми, котрих я евакуював, я і досі тримаю зв’язок. Зараз моя волонтерська діяльність полягає в тому, що я допомагаю збирати кошти на транспортні засоби. Цей досвід, який я пережив, навчив мене цінувати життя, і це був один із посилів фільму. Я дуже сподівався, що коли ми будемо показувати цей фільм в Україні, війни вже не буде. На жаль, реальність інша. Я дуже хочу, щоб цей фільм нагадував світу, що без постійної допомоги Україні ця війна скоро не закінчиться, і такі люди, як герої нашого фільму, не зможуть повернутися додому. Ми добре розуміємо, що ця війна – це не тільки захист України, це й всієї Європи.

Документальний фільм «В Україні» польських режисерів Пьотра Павлуса і Томаша Волського також показує, що відбувається в розбомблених містах і спалених селах. Поки західний світ справляється з шоком, викликаним звірствами російської армії в Україні, майже 8 мільйонів біженців тікають од війни. Як війна змінила долі втікачів? У фільмі немає авторського коментаря, музики й інтерв’ю. Режисери аналогічно фільмують побут під час війни: розбомблені дороги, покинуті російські танки, забиті фанерою вікна, черги голодних людей за гуманітаркою, свіжі могили на кладовищах, бомбосховища в метро, відсутність світла та шум генераторів, ігри дітей у війну… Фільм починається легшими кадрами і чим далі, тим трагічніша ця розповідь.

Історія тих, хто не зрадив

Воєнна драма режисера Ахтема Сеітаблаєва «Мирний-21» розповідає про спротив луганських прикордонників у перші дні війни. У центрі повнометражного художнього фільму реальний персонаж — Сергій Дейнеко, командир «зелених беретів», а нині — начальник Державної прикордонної служби України.

Це фільм про вірність присязі. Фільм про довіру. Тема розкривається крізь призму Луганського прикордонного загону, бійців якого сепаратисти та російські спецслужби безуспішно намагалися змусити перейти на їх сторону. Жоден з прикордонників (на 80% вони були луганчанами і мали в місті свої родини) не став зрадником. Вони мужньо прийняли бій, знаючи, що сили нерівні. І перехитрили ворога, відійшли живими. Командир вивів усіх своїх людей. Для актора Павла Лі робота у цьому фільмі стала останньою у житті – він загинув 6 березня в Ірпені.

Ахтем Сеітаблаєв каже:

– Нам важливо розповідати історії, які відбувалися насправді. Багатьох учасників цих подій знаю особисто. Насамперед для мене цей фільм — про довіру, бо це надзвичайно важлива для кожного річ. Це особливо важливо під час війни, коли конче потрібна довіра до командира або до того, хто поруч з тобою. На 90 відсотків — це документальні факти. Ми писали сценарій за бортовим журналом прикордонників, які фіксували протистояння. Вів цей журнал Сергій Дейнеко. За цим сухим фактажем відчувалися емоції і багато того, чого не можеш написати. Фільм демонструвався за кордоном і люди, які не чують тривог, не втрачають близьких, не мають конкретного відчуття війни, як у нас, його розуміли і емоційно він зачіпав. Якщо історія відгукується у вас, тоді це свідчення того, що автори розповідають історії, зрозумілі всім. Ми перед собою ставили саме таке завдання.

Яке майбутнє у фільмів про війну?

Кіноексперт та режисер Петро Олар вважає:

– Тема війни в кіно світу важлива з часів, як в Одесі придумали апарат, яким показали, що кіно народилося. Документальне кіно народилось, як правда. Особливі досягнення тут Дзиги Вертова, Олександра Довженка, фронтових операторів другої світової війни. Війна в Україні і віроломство Росії стали тим лакмусовим папером, що забагрянів кров’ю. Кіно в повномасштабну війну створюється якраз тими, хто змінив камеру на автомат, як Сергій Міхальчук і багато інших операторів і техніків кіно, чиїми творами пишались найвідоміші кінофестивалі світу. Про це можна говорити багато… Але є й кіно, яке залишилось поза увагою Одеського кінофестивалю: «Маріуполіс 2» вбитого росіянами в Маріуполі литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, «Мати Апостолів» Зази Буадзе, а також інші документальні фільми, які не можуть бути показані в єдиних новинах.

Гендиректорка фестивалю Анна Мачух наголосила на важливості культури у складні часи:

– Ворог доклав і продовжує докладати дуже багато ресурсів і зусиль, щоб показати, що України не існує, що наша культура неважлива, використовує кіно як зброю, показуючи світу викривлену інформацію про нашу боротьбу. Знищує нашу культуру всіма можливими способами. Щоб протидіяти ворогу, ми не маємо права зупинятись, ми маємо продовжувати створювати кіно, показувати його українцям та світу!

Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, зауважив:

– Нам потрібно інформувати світ, в чому допомагає кіноспільнота. Саме люди з камерами роблять проблеми видимими.

Зараз Україна говорить до світу мовою кіно. Віриться, що після перемоги з’явиться більше стрічок, де досвід війни отримає потужний художній формат.

Заголовне фото: скріншот з фільму “День Незалежності”.

Читайте також: “Миколайчук OPEN”: у Чернівцях пройшов міжнародний фестиваль глядацького кіно.